Я все сие для того пишу, чтоб показать: хотя злые действия некоторых польских жителей по себе непростительны, но много однако же из них есть таких, которые вплелись к мятежникам в лучшем намерении и надежде на выше писанные ложные предложения, которыми уловили их на счет нашего покровительства. Теперь все они предались отчаянию с опасности воображаемых мучений от своих властей. Те, которые для рассеяния манифестов, изданных на случай смятений сих, посылаемы от меня были за границу, возвратившись объявляют, что во многих местах с благодарностью и повиновением жители оной приняли, однако ж, познав свой обман, показали уныние в своих сердцах, потому что не чают уже от раздраженных своих господ никакого себе помилования, яко отдавшимся уже в руки, и начали они отмщать даже отнятием самой жизни.
Сей один страх, не без основания внедрившись в их сердца, возрождает вновь истребленные заграничные шайки, и может продолжать и долго, хотя слабые, однако же неспокойные, в тех местах волнения. Сокращение сего представив зрелому вашего сиятельства проницанию, которое во многих делах свет познал, пишу только, что мне ближайшим кажется.
Смею объявить способ, что ежели облегчить сих польских подданных участь ваше сиятельство в тамошней сторон изобрести изволите средства, чтоб не оставить их в жертву полного мщения их господ, но привести последних власть в умеренность, то уповать можно, что оные, притом провождаемы будучи увещеванием и обнадеживанием высочайшим ее императорского величества, яко единоверным, милосердием, возвратятся в свои дома к спокойной жизни. Я о сем писал в государственную иностранных дел коллегию и к его сиятельству графу Никите Ивановичу Панину, с которым всегдашнюю о сем веду корреспонденцию, удостоившись получить от ее императорского величества высочайшую апробацию всем моим распоряжениям, воспринятым при нынешнем пограничном не спокойствии.
Польские шляхтичи просили меня многие, чтоб для защищения от разграбления их имений послать в оные на их кошт команды. Я положил было, чтоб в тех местах (оставить?) полк московский, и по сей причине писал к князю Прозоровскому, чтоб если надобность найдет подвинуть сей полк в даль от границы, то бы меня заранее о том предуведомил, чтоб для безопасности пограничной другим командам на его место вступить. Впрочем, принеся мою покорную просьбу, я ожидать буду, что ваше сиятельство по оной не оставите меня снабжать предуведомлениями в настоящих делах и подавать мне наилучшие средства, по своему благоразумию, к предохранению высочайших ее императорского величества интересов. А я навсегда имею честь с истинным слыть и пр.
Р.S Королевской пограничной трехтемировской камеры писарь Гоздава-Вилуцкий, выбегший сюда, просил на снабжение свое и служителей королевских, с ним вышедших, сто рублей на счет королевской, показав, что при разграблении помянутой камеры известным бунтовщиком Щенявским, лишился всех пожитков. Я толикое число денег из приличия приказал ему выдать, и вашего сиятельства прошу, осведомясь где надлежит, меня уведомить: верен ли счет возвращения быть может, ежели и другие, яко он сам, здесь живущие станут и более требовать таковых денежных ссуд [11]?
Звичайно ж, ідеї М. Залізняка, в яких поряд з релігійними домінуюче місце займали соціальні мотиви, робили мобілізуючий вплив. У Холодний Яр почали стікатися люди. Хто вони? Чому їм були такі близькі і співзвучні думці М. Залізняка? Основну масу повстанців складали експлуатовані стани, і в першу чергу правобережне селянство. Наявні документи підтверджують правильність цього виводу. Наприклад, згадуваний вже С. Галицький в своєму свідоцтві в Запорізькому Коші (липень 1768 р.) стверджував, що «здебільшого бачив по них (повстанців, - Авт.), що вони найпростіші мужики...». Аналогічні думки висловлювали в канцелярії Коша уманчани Остап Поламаний і Остап Бочка (липень 1768 р.): «Ті ж гайдамацькі зграї називають себе запорізькими козаками, але насправді є не запорожці, але сущі з простих Польській області на Україні мужиків, що живуть, також винокурів...». Звичайно ж, з часу повернення козаків з турецьких володінь і підстави так званої Нової Січі (1734 р.) в гайдамацьких загонах істотно зросла питома вага запорожців. М. Залізняк, сам запорізький козак, добре розумів значення січового елементу в організації повстання. Саме тому він налагодив щонайтісніші зв'язки із Запоріжжям, де користувався всемірною підтримкою і великим авторитетом. Запорізькі козаки, як правило, були керівниками крупних загонів в повстанському війську. Їх військова виучка, уміння організувати стихійну багатолику масу кріпосного селянства в боєздатне військо зіграли важливу роль в розвитку повстання.
Таким чином, багатотисячна маса селян і козацької голоти була тією соціальною базою, на яку спирався в своїй боротьбі з польсько-шляхетським режимом М. Залізняк. Саме їм найбільш близькі були думки керівника повстання і саме вони сприйняли заклики до виступів як єдино правильний метод боротьби з ненависним панством.
Тим часом в повстанському таборі в Холодному Яру закінчувалися останні приготування. На одній з загальновійськових рад М.Залізняк був обраний полковником. Відповідно він жалував своїх найближчих сподвижників званнями сотників та єсаулів. Вирішено було обзавестися знаменами ( в розпал повстання їх вже налічувалося 30), котрі повинні були символізувати приналежність селян і козаків до того чи іншого військового підрозділу. Розпізнавальні знаки були невід'ємною частиною інших повстанських загонів. Полковницьку владу М.Залізняка символізував пернач [218; 7].
Дрібними загонами кинулися вони на маєтки польських поміщиків — убивали власників, грабували майно і тим приваблювали до себе цілі сотні охочих. На запитання: «Куди ми йдемо?», відповідав: «В Україну, відновлювати Гетьманщину». Невдовзі й надвірні козаки, здебільшого православні, відгукнулися на клич запорозьких козаків і, озброївшись, пішли за ватагами. Тут ми зробимо невеличке зауваження: щоб ватазі з гирла Громоклії в Інгул сягнути чигиринських лісів та монастирів, треба було пройти понад 200 верст, рухатися по території ворожого Запорожжю Новосербського корпусу, поминути благополучно їхні прикордонні пости й шанці, перш Ніж хлинути й на «лядську землю і на самих ляхів». Із цього видно що гайдамацькі ватаги, якби ними керували чи хоча б брали в них участь запорозькі козаки із Залізняком на чолі, повинні були значно посилитися в Чигиринському повіті, серед людей, котрі аж ніяк не належали до низового війська. І справді, за показаннями польських письменників, розбої та грабування почалися разом із поселянами (chlopstwem) довкола чигиринських монастирів, а це близько 300 верст від центру запорозького поселення. «Коли їхня кількість, говорить Липоман,— сягнула 300 чоловік, здебільшого наших поселян (poddanych), то вони негайно кинулися на поміщицькі маєтки: Медведівку, Смілу, Жаботин та інші».
Місто Сміла — кращий маєток князів Любомирських — зазнало такого ж розору, як і Жаботин. Тільки з одного села Орловця прибуло 100 кінних козаків, щоб служити під командою «полковника» Залізняка. Його похід був облитий кров'ю, позначений грабунками й пожежами: Богуслав, Корсунь, навіть Канів, незважаючи на замок, гармати і гарнізон, що утримувався базиліянськими ченцями, ігумен яких вважався разом з тим і комендантом, були захоплені гайдамаками. Скрізь папські будинки були зруйновані і спалені, містечка розграбовані, католицькі священики, поляки і євреї забиті нелюдськими способами. У Богуславі Залізняк відпочивав, радився зі своїми осавулами й сотниками: одні хотіли йти на Білу Церкву, древнє українське місто, інші прямо на Уманщину — маєток одного з найголовніших ворогів Запорожжя графа Ф. С. Потоцького, хоча й противника Барської конфедерації. Наїзд на Умань — центр західноукраїнської торгівлі та багатих ярмарків — приваблював бунтарів особливо, бо ширилися чутки, що туди втікали поляки із сім'ями та майном як до міста більш укріпленого, з гарнізоном (zaloge) найманого жолдацтва (zoldactwa), навіть регулярних військ і 700 надвірних козаків. У цей час в Богуславі до гайдамаків приєднався відомий уже ватажок запорожець Василь Шило і за його підмовою вся міліція князя Любомирського.
По дорозі до Умані була Лисянка, що належала чигиринському старості князю Яблоновському,— торгове і досить укріплене містечко зі значним гарнізоном та бойовою амуніцією. Вся волость мала до 10 000 поселян і була під начальством головного «губернатора» Кучевського. «Дізнавшись про гайдамацькі наїзди,— говорить Липоман,— до 200 сусідніх дворян та євреїв шукали притулку в цьому замку. Кучевський хотів захищатися в досить укріпленому палісадом і стінами поміщицькому замку, але мешканці, підучені гайдамаками, переконали й змусили коменданта відкрити ворота «вірному війську Запорозькому», тобто Залізняку, ручаючись за життя і майно всіх поляків. Але як тільки гайдамаки увірвалися до міста й замку, почалися нечувані убивства й грабежі. На Кучевського одягди сідло, їздили на ньому, а потім закололи списами; інших поляків скидали з дахів на списи або вбивали чим попало. Дуже небагато дворян, переодягнувшись селянами, змогли порятуватися [433-434; 1].