На поверхні щита, яке зветься полем, згідно з Ю. Арсеньєвим, звичайно поміщали гербові фігури (все, що можливо уявити у вигляді зображення або кольору) [34, с. 167]. Вони поділялися на геральдичні або почесні (виниклі шляхом поділу щита, властиві винятково геральдиці), і негеральдичні: природні (узяті з видимої природи), уявні (видумані) і штучні (узяті з мистецтв і ремесел людини) [70, с. 53]. За межами поля могли розміщуватися зовнішні прикраси щита: шолом, корона або шапка, мантія, щитотримачі, девіз і т.д. Всі ці фігури застосовувалися в російській геральдиці, хоча й не завжди правильно. Так, незважаючи на наведений О. Лакієром поділ шоломів залежно від дворянського титулу власника [70, с. 71–72], у Російській імперії, за рідкісними винятками, застосовувався лише один тип шолома, повернений лицевою стороною, у чому легко пересвідчитися на прикладі гербів, включених до «Общего гербовника дворянских родов Всеросійської імперії» [20].
В епоху середньовіччя, як стверджували російські історики-гербознавці, усім геральдичним елементам були придані конкретні символічні значення. У праці І.Х. Гаттерера докладному аналізу гербових фігур і їх символічному значенні відведено близько третини загального обсягу роботи [54, с. 221–334]. У класичній праці О. Лакієра символіці кольорів і фігур також віддане ще досить значне місце [70, с. 47, 57–69]. Але вже в більш пізній роботі П. Вінклера їй приділяється значно менша увага [50, с. 3–4 і далі], а Ю. Арсеньєв у «Геральдике» розглядав усі елементи герба, окрім емалей, винятково з огляду на їх правильне блазонувания (відтворення малюнка герба при його описі) [34, с. 219 і далі]. Отже, значення символічного трактування гербових елементів для російської геральдичної науки к. XVIII – поч. ХХ ст. поступово редукувалася. Цей процес був пов'язаний, безсумнівно, з поступовою трансформацією геральдики із прикладного мистецтва в наукову дисципліну.
Початок даного процесу можна спостерігати ще в передмові Г. Малигіна до «Начертание гербоведения» І.Х. Гаттерера, де він пояснив необхідність видання в Російській імперії подібної праці в такий спосіб: «Чтобы сей науке по крайней мере дать систематический вид; поелику и она принадлежит также к истории, содержащей в себе не только одни происшествия, но и самые оных доказательства».
Вичерпно описав зміну поглядів на геральдику В.Ю. Бєлінський: «В настоящее время геральдика начинает сильно распространяться, как важная отрасль исторических знаний и как совершенно законченная наука, изучаемая наравне с сигиллистикой, сфрагистикой, генеалогией, нумизматикой и пр. Все вместе, эти знания составляют громадное подспорье для истории и археологии вообще. Нельзя сказать, чтобы геральдика, как это было в прежние времена, интересовала у нас общество. Напротив, ее почти совершенно у нас забыли, неправильно и необоснованно считая знание ее специальностью привилегированных классов. С падением дворянских традиций увлечение геральдикой вообще у нас исчезло» [42, с. 6].
Услід за даною тенденцією історики-геральдисти кінця XIX – початку ХХ ст. до основних функцій геральдики відносили вже не стільки складання гербів, скільки гербову експертизу. Методика останньої, на їхню думку, полягала в поетапному з'ясуванні національної належності гербовласника, його гідності, титулів, нагород і доби створення та корекції герба. Теоретиком гербової експертизи був В.K. Лукомський, який вважав основні етапи гербової експертизи (встановлення національної належності, з'ясування титула власника, датування зображення) невід'ємною частиною зовнішньої критики речової або писемної пам'ятки, на якій «герб красноречиво и убедительно говорит о его происхождении, принадлежности и датировке» [76, с. 15].
Таким чином, пізнавальні можливості геральдики в трактуванні істориків на початку XX ст. значно змінилися порівняно з кінцем XVIII ст., а сама геральдика трансформувалася із прикладної науки дворянського стану в дисципліну, пристосовану до практичних потреб музейних, архівних і бібліотечних працівників.
Різні концепції походження російських гербів також були широко висвітлені як у загальноісторичній, так і в спеціальній геральдичній літературі.
Початок даному питанню поклав Г. Малигін у передмові до «Начертания гербоведения» І.Х. Гаттерера: «В древности и в старину обычай был носить перстни с резьбой на камне или металле особых изображений, служивших каждому для отличия, печатями и гербом» [54, с. III]. Думка співробітника Герольдії очевидно неглибока, через що треба зробити висновок про не досить чіике розуміння даної проблеми наприкінці XVIII – на початку XIX ст.
Згодом історичні події в Російській імперії остаточно сформували дві течії суспільної думки, що вплинули й на геральдику: «західників» і «слов'янофілів». Вичерпну характеристику цим двом «партіям» дав І.В. Забєлін у статті «Современные взгляды и направления в русской истории» [61., ч. 1].
У зв'язку з цим до сер. ХІХ ст. уклалася теза, поширена в західноєвропейській історичній науці й перейнята «західниками», про повне запозичення ідеї російських гербів з Європи. Спростуванню цієї ідеї вагому увагу приділив О. Лакієр: "…внешние атрибуты для герба, форма щита и краски не наши и конечно перешли к нам с Запада; но идея гербов Русских, в отличие от гербов Западной Европы, совсем иная» [70, с. 18]. Дослідник виклав сфрагістичну концепцію походження гербів в Росії, відвівши історії печаток окремий розділ, і трактував герб як споконвічно дворянську приналежність. От якою він виводив генезу князівської печатки: «Можно найти одно общее основание: первоначально печать была именная и заверяла подпись руки, к которой вообще, при малом распространении грамотности, не имели большого доверия. Этот факт, общий всем странам и народам, не чужд и нам. Неприкосновенность печати охранялась изображением святого, по имени которого назывался князь, а надпись прямо свидетельствовала, чья она. Таким образом, и у князей печать была сначала личным лишь знаменем и изменялась с переменою лиц, и только после долгих колебаний Тверь, а потом Москва избрали для себя в печати символ, прямо соответствовавший их тогдашнему положению: победа над врагами внешними и присоединение уделов к Москве давало великому князю право изобразить себя на коне, поражающим дракона» [70, с. 4].
Далі відомий дослідник геральдики наголосив, що «печать тогда только может стать гербом, когда приобретет характер наследственности, т.е. будет переходить из рода в род без изменений, и, кроме того, применять те геральдические атрибуты, без которых нет понятия о гербе» [70, с. 200]. Подальше переродження печаток О. Лакієр пов'язував з польскою школою геральдики. Для неї, на його думку, були характерні доволі прості герби, один символ – один стяг. Ці символи були схожі на російські, оскільки прямо запозичувалися із землеробського побуту й слугували власне практичним потребам. Пізніше, по мірі проникнення в Польщу західноєвропейської геральдичної мови, значення символів змінювалося. Відмінною рисою клейнодів, польських «гербів», як вважав О. Лакієр, була їх незмінна кількість: символів було стільки ж, скільки споконвічно польських дворянських родів, і кожна нова людина бралася під покровительство того чи іншого роду, тобто нових символів не з'являлося [70, c. 200].
Згідно з О. Лакієром, до Росії першими потрапили герби саме литовців і поляків. Т. зв. «виїзні роди» стікалися через ті чи інші мотиви на службу до московського государя, осідали й асимілювалися як російські дворяни. Про їх неслов'янське походження надалі свідчив тільки герб [70, с. 210–213].
Інший російський учений і гербознавець Ю. Арсеньєв, з одного боку, підтримував концепцію О. Лакієра про походження російських гербів, але, з іншого боку, критично відзначав, що в російській геральдиці пізнішого періоду дворянські герби насправді почали «складатися» більш-менш вдало: «Почтенная и талантливая попытка Лакієра установить при их систематизации твердые начала, основанные на происхождении русских дворянских фамилий, не может быть признана вполне удачной и применимой» [34, с. 373]. Втім, щодо інших пунктів автор у цілому погоджувався з думкою попередника.
Так, він дотримувався теорії польського походження російських гербів: «К нам, в Россию, западная геральдика проникла, несомненно, через Польшу, хотя и получила впоследствии свои местные особенности, относящиеся, впрочем, по большей части к более позднему времени» [34, с. 337]. Тут же учений зазначив, що лише на початку ХХ ст. почала розроблятися теорія про походження стародавніх символів на печатках польського дворянства від рунічних знаків. На його погляд, перетворення це проходило в 3 етапу:
1) прийняття поляками християнства (до рун були додані хрести);
2) запровадження прапорів замість жезлів (відпадіння нижніх кінців знаків);
3) перетворення знаменних знаків на герби.
Далі Ю. Арсеньєв констатував: «Отсюда объясняется, что польская геральдика весьма мало позаимствовала у западноевропейской, и главная часть – гербовые фигуры – в ней почти отсутствуют… Из рунических непонятных знаков стали сочиняться тогда гербы, отвечающие вполне геральдическим правилам, так что их можно было описать или блазонировать» [34, с. 339].
Паралельно Ю. Арсеньєв згадав і про російські герби з рунічними мотивами, утім указуючи на те, що подібна символіка зустрічалася повсюди на Заході Русі, тобто там, де був значний вплив Литви й Річі Посполитої («малороські й білоруські регіони») [34, с. 340].
Більше того, автор висловив власні погляди на сфрагістичні джерела західноєвропейських гербів. Так, на його думку, перші печатки геральдичного характеру з'явилися в Західній Європі у XI ст. На них був зображений гербовий щит, іноді в руках якої-небудь гербової фігури, а іноді й окремо. При цьому сама форма печатки, починаючи з XII в., нерідко набувала обрисів сучасного їй бойового щита (норманського, трикутного, круглого тощо) [34, с. 24–25]. Отже, згідно з висновком Ю. Арсеньєва, у Європі початковим носієм герба був лицарський щит, а вже згодом герби перейшли на печатки, тоді як у Росії спостерігалося зворотне явище. Багато емблем вітчизняних князівських і міських печаток перемістилися на герби князівських і дворянських родів, а також і міст.