Одним з питань, які були висвітлені на сторінках спеціальної наукової літератури наприкінці ХVIII – на початку ХХ ст., були деякі аспекти теорії, методики й методології геральдики як складової історичного пізнання. У першу чергу, це стосується спроб чіткого визначення предмета вивчення геральдики й трактування основних її категорій і термінів, починаючи з поняття «герб».
Дане поняття є проблемним хоча б вже тому, що до початку XIX в. жодна історична праця не містила в собі чіткого визначення герба, і вчені найчастіше не зовсім чітко розуміли, про що йде мова. Як приклад можна навести монументальну «Историю российскую» Василя Микитовича Татищева [97], у якій автор неодноразово використовував слово «герб» щодо символів стародавніх слов'янських князівств [97, с. 171, 241, 253–255], давньоримського орла [с. 266], ранніх сфрагістичних емблем Московського князівства [97, с. 267 і далі] тощо.
Уперше в російській історичній науці визначення герба з'явилося у спеціальному виданні І.Х. Гаттерера «Начертание гербоведения», перекладеному на російську мову й підготовленого до видання секретарем Герольдії Глібом Малигіним. Однак звучало воно достатньо безформно: «Гербы суть иероглифы некоторых лиц и земель» [54, с. 1].
Не в останню чергу завдяки цьому виданню, Микола Михайлович Карамзін в «Истории государства Российского» [66] застосовував поняття «герб» уже більш академічно, замінивши його щодо стародавніх слов'ян подібним за змістом і більш вірним у даному контексті поняттям «символ» [66, т. 3, с. 38 і далі].
Одним із засновників спеціальних історичних досліджень з проблем геральдики в рамках історичної науки Російської імперії можна вважати Олександра Борисовича Лакієра. Вважаючи герби знаками відзнаки, автор у визначенні герба виходив із простої його асоціації й тісного взаємозв'язку з існуванням дворянства як соціального стану: «Гербы суть знаки отличия дворянских родов».
Дещо старший сучасник О.Б. Лакієра Іван Петрович Сахаров (див. додаток) визначав герб більш повно: «Герб – есть постоянная, правительственной властью данная, утвержденная и всеми признанная эмблема: дворянства или какого-либо состояния, для различия дворянских родов, обществ, корпораций и городов» [92, с. 5].
У той самий час у словнику церковно-слов'янської й російської мови, укладеному й опублікованому Імператорською Академією Наук в 1847 г., з'явилося таке формулювання: «Герб – один или несколько отличительных знаков, присвоенных какому-либо государству, городу или дворянскому роду, и изображенных по большей части на щите» [56, с. 289].
Харківський дослідник Євстафій Миколайович Воронець (див. додаток), дав більш ємнісне визначення цього поняття: «Гербом» называется эмблематическое или символическое изображение, которое принадлежит и наследственно передается роду, местности или государству» [53, с. 14]. При цьому він посилався на кілька енциклопедичних видань, де були наведені визначення терміна, з якими він у цілому погоджувався [55; 56].
У роботі відомого російського гербознавця, фахівця з територіальних гербів Павла Павловича фон Вінклера (див. додаток) поняття герба розкрите з точки зору правового аспекту. У вступі до своєї найбільш відомої роботи він дав таке лаконічне визначення: «Гербом называется символическое изображение, составленное на основании точных законов и утвержденное верховной властью» [50, c. 8]. З подібних позицій поняття «герб» розглядав ще один відомий фахівець з проблем геральдики Юрій Васильович Арсеньєв (див. додаток): «Гербами называются особые фигуры или изображения, составленные на основании известных, точно определенных правил и служащие постоянными отличительными признаками отдельному лицу, роду, сообществу или учреждению, а также городу, области или целому государству» [34, с. 121].
Далі доцільно навести семантичне пояснення походження слова «герб», що зустрічається в більшості дослідників. От як воно трактується Ю. Арсеньєвим: «Само слово герб заимствовано было у нас с польского herb и встречается во многих славянских наречиях (herb, erb, irb) в значении наследник или наследство. Таким образом, само название этой эмблемы указывает на ее наследственность и неизменяемость» [34, c. 58; 37, с. 2].
Отже, щодо визначення поняття «герб» наприкінці ХVIII – на початку ХХ ст. можна констатувати його поступову конкретизацію й приведення у відповідність зі стандартами західноєвропейської геральдичної науки. Починаючи з к. XIX в., дослідники вже чітко розуміли, що герб є специфічним образотворчим джерелом, що складається із жорстко регламентованого набору елементів і фігур у строгому співвідношенні між ними, складений за певними правилами, що й символізував деякі риси своїх власників.
Починаючи із заснування Петром I Герольдмейстерскої контори в 1722 р. російська геральдика використовувала запозичений із Західної Європи певний термінологічний апарат, що сформувався не раніше ХV ст. [34, с. 121]. Такий стан речей не одноразово зазнавав критики з боку фахівців, однак спільного підходу так і не було вироблено. Зокрема, Володимир Крескентьєвич Лукомський (див. додаток) активно критикував статті Володимира Юхимовича Бєлінського (див. додаток) у зв'язку з недостатньо грамотним уживанням геральдичної термінології [74, с. 45]. Однак рік по тому Сергій Миколович Тройницький (див. додаток) дорікав В.К. Лукомського в тому, що «составленные им описания гербов написаны не русским языком, а неграмотно и непонятно. Он нам возражает, что руководствовался научной литературой и официальным источником. Научной литературой В.К. Лукомский считает «Геральдику» Ю.В. Арсеньева, но эта книга, представляющая собой лишь компиляцию из иностранных, главным образом, немецких, сочинений по теории и истории геральдики… Точно так же и официальность языка не оправдывает его неграмотности» [107, с. 413].
Проте, більшість геральдистів користувалися загальноприйнятим термінологічним апаратом, не дивлячись на його повне запозичення з Європи. На основних елементах даного апарату, з метою кращого розуміння герба як комплексного поняття, слід зупинитися докладніше.
Одним із найбільш давніх і традиційних геральдичних елементів є щит, носій герба [34, с. 139]. От що про нього писав О. Лакієр: «Каждая из составных частей герба была существенно необходима, как оружие, а потому неизбежна и в изображении герба. Первая из этих составных частей, самая существенная, есть щит, земля, на которой было предоставлено деяниям, истории, любимой женщине или воображению самого витязя представить символ или эмблему» [70, с. 39]. Щит – основний елемент будь-якого герба, при цьому геральдичним щитом, як відзначають гербознавці XIX – поч. XX ст., вважається лише той, який має обриси, близькі до тих, що дійсно використовувалися у військовій справі, і зручний для розміщення на ньому гербових фігур [34, с. 139]. Найпершим набув застосування норманський щит трикутної форми, але через те, що на такому щиті могло розміститися не дуже багато фігур, він був поступово витіснений іншими формами: «По форме щита различали, к какому народу принадлежит рыцарь, потому что у витязей каждой страны щит имел особый вид; так: у англичан он был круглый, у итальянцев продолговатый; у германцев такой же, с маленькою выемкою сверху, с ущербом; у испанцев плоский сверху и закругленный снизу; наконец, у французов форма щита: или четырехугольная, или сердцеобразная, или имеет вид продолговатого четырехугольника, нижние края которого слегка закруглены и сходятся под углом» [70, с. 40].
Історично в Росії, за спостереженнями фахівців, найбільше застосування одержав «французький щит». Однак Ю. Арсеньєв критично відзначав, що такий «появился в геральдике лишь с XVI века и не может быть признан ни изящным, ни правдивым, так как щиты такой формы в действительности никогда не употреблялись в военном деле» [34, с. 147].
Щит уже сам по собі, без гербової емблеми, як відзначали геральдисти XIX – початку XX ст., міг слугувати гербом, оскільки мав той або інший природний колір, властивий матеріалу, з якого щит був зроблений, або переданий фарбою, позолотою тощо. Завдяки цьому тинктури, або емалі (геральдичні кольори) поділяли на метали й фініфі. Найбільш давніми кольорами були метал срібло (білий) і фініті: червлень (червоний), лазур (синій), чернь (чорний). У XVI ст. до них додалися складені кольори: зелень (зелений), золото (жовтий) і пурпур (пурпурний), а в англійських гербах з'явився, окрім того, оранж (помаранчевий) [34, с. 151]. Кольори, що з'явилися пізніше, класифікували як «натуральні» (небесно-голубий, коричневий, попелясто-сірий, рожевий тощо), у класичній геральдиці замінялися на відповідні за характером геральдичні тинктури (наприклад, олені й собаки зображувалися чорними або червоними, леви – золотими або червоними, людське тіло – срібним або червоним). Однак у російській геральдиці, яка багато запозичила з німецької, як наголошував Ю. Арсеньєв, це правило застосовувалося далеко не завжди [34, с. 154–155]. Наприклад, до фігури вершника на гербі Москви довгий час застосовувався термін «натурально окрашенная» [52, с. 30].
Ще один тип тинктур гербів, як підкреслював Ю. Арсеньєв, – хутра. Найпоширеніші – прості горностаєвий та білячий. Саме їх і використовувала переважно російська геральдика [34, с. 162–164].
З розповсюдженням гравюр і літографій виникла потреба в умовних позначеннях геральдичних тинктур. Ю. Арсеньєв стверджував, що з XVII ст. у геральдиці були прийняті умовні графічні позначення кольорів, т. зв. штрихування – ще один термін, що активно використовувався в геральдиці та становив основу її категоріального апарату. В ній золото позначалося крапками, срібло – незаштрихованою поверхнею, блакитний колір – горизонтальними лініями, червоний – вертикальними, чорний – сіткою з вертикальних і горизонтальних, зелений – діагональними, що сходять зліва направо, пурпурний – справа наліво і т.д. [34, с. 157–159].