Перший етап "розкуркулення" тривав в Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. охопив 309 районів, в яких налічувалося 2524 тис. селянських господарств. На 10 березня було розкуркулено 1887 господарств, або 2,5 %. До середини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. селянських родин та експропрійовано до 200 тис. селянських господарств. Вдумайтесь у ці та наступні цифри. Адже за ними — долі мільйонів людей, які було назавжди або покалічено або знищено Загалом за 1928—1931 рр. зникло 352 тис. господарств. З-понад мільйон українських селян, репресованих радянською владою на початку 30-х років, май же 850 тис. було депортовано на Північ, де багато них загинули. За останніми даними, в 1935 р. у спецпоселеннях для "розкуркулених" жило близько 1 млн 85 тис. осіб. Особливу страшною була доля дітей "розкуркулених", про що знову ж таки в нашій літературі нічого не писалося. Люди розуміли, що маленькі діти не витримають тяжких випробувань, і намагалися залишити їх на рідній землі. Вони сподівалися, що їх виростять або односельці, або держава. Очевидці згадували, що деякі матері клали немовлят на ґанки сільрад. Сільські активісти зібрали цих дітей з усієї округи і помістили в одну сільраду. Таких сільрад були десятки. Немовлята, хто вмів — повзали, які не вміли — лежали голі. Місцева влада зробила запит "наверх" відносно долі немовлят. "Верхи" — а це партійні керівники обласного і республіканського рівня, а також союзне керівництво — дали вказівку: безпомічних немовлят ні в якому разі не годувати і не брати їх, тому що ці немовлята "класово ворожі". До того ж, треба присікти порочну практику "куркулів" підкидати своїх дітей державі або біднякам. Про подальшу долю немовлят, яких більшовицька влада прирікла на голодну смерть саме напередодні голоду в Україні, страшно писати і говорити неможливо без сліз. Якийсь час маленькі діти жалісно плакали і, кінець кінцем, згасали голодною смертю. Ховали діточок у братських могилах. Так радянське керівництво розпочало експерименти голодом спочатку на немовлятах, а потім дійшла черга і до всіх останніх. Навіть фашисти таких експериментів не проводили в роки війни.
Ситуація ще більше ускладнилася з намаганням влади за всяку ціну виконати нереальні плани хлібозаготівель. Хлібозаготівлі з урожаю 1931 р. тривали до весни 1932 р., після чого хліба в селі не залишилося. Почався голод. Проти колгоспників, які, щоб вижити, приховували справжні розміри врожаю, почалися репресії. Сталін власноручно написав постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності", прийняту 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР. Згідно з нею селян, в тому числі і дітей, які намагалися зірвати кілька колосків ще не достиглої пшениці або жита, щоб принести своїм конаючим від голоду батькам, засуджували за це до розстрілу або на 10 років ув'язнення.
Для вилучення в селян останнього хліба в Україну приїхала комісія на чолі з відданим Сталіну катом В. Молотовим, яка в жовтні 1932 р. планувала вилучити 282 млн. пудів, тобто стільки, скільки було заготовлено з червня по жовтень. З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково "заготувала" в Україні 104,6 млн. пудів зерна. Ніяких запасів на початку 1933 р. не залишилося. За вказівкою Молотова, який при цьому міг спокійно їсти і спати, забирали не лише хліб, а й сухарі, картоплю, сало, соління, квасолю, горох, цибулю, буряки, тобто всі запаси їжі, після чого людям залишилося тільки вмирати голодною смертю. Ті майже 90 районів, що заносилися знову за вказівкою Молотова "на чорну дошку", тобто потрапляли в число боржників, оточувалися внутрішніми військами. Ніхто звідти не міг виїхати. Туди ж не завозилися ніякі види продовольства. Це було щось на зразок "гетто" для українців, на кшталт влаштованих нацистами "гетто" для євреїв у роки Другої світової війни. Але якщо з "гетто" для євреїв була можливість його мешканцям хоча б інколи вирватися до міста, аби щось обміняти або купити на гроші чи цінності, які були у деяких його жителів, то з українських "гетто" завдяки молотовим, кагановичам, хатаєвичам, постишевим, балицьким і їм подібним вирватися було неможливо. Чекісти на кордонах цих "гетто" нікого не випускали звідти. І не було у них ні жалю, ні совісті. Взагалі, не було нічого людського. Бо як може людина, навіть у чекістській формі, якщо вона дійсно людина, а не людиноподібна істота, викидати з поїздів дітей, які якимось чином дісталися залізничних станцій і у "собачих будках" під вагонами або у тамбурах вагонів намагалися виїхати за межі вражених голодом районів. Або як можна було цим чекістам, багато з яких потім пишалися своїми біографіями і мали відзнаки від уряду, викидати прямо на ходу з тих же поїздів людей, що купили на останні гроші продовольство і везли своїм голодним родичам. Продовольство при цьому конфісковувалося. А у цих чекістів були свої діти. І вони їх жаліли. А всі останні жителі голодуючих районів були для них просто "ворогами народу". Радянська система змогла здійснити такі жахливі злочини стосовно голодуючих тільки тому, що всі роки свого існування вона особливу турботу проявляла щодо каральних органів, як і кожна тоталітарна влада. А останні ціною крові і життів мільйонів в'язнів сталінських "гулагів" відробляли цю "турботу" про себе. Досить назвати сумнозвісного представника каральних органів капітана Матвеєва, який у ці часи власноручно за кілька днів розстріляв у Соловках понад 1000 в'язнів. І ця істота мала свою сім'ю, була відзначена нагородами і прожила довге життя.
А результати "діяльності" чекістів могли бачити всі, хто в цей період проїздив залізницею неподалік від голодуючих районів України. Тисячі трупів лежали уздовж залізничної колії. Саме в цей час Сталін їхав поїздом відпочивати на південь. Він не міг з вікна свого вагона не бачити цієї картини, бо трупів було стільки, що їх не встигали прибирати. Побачивши це, один з лікарів з оточення вождя, не витримав і звернувся до нього з такими словами: "Товаришу Сталін. У нас же є валюта, на яку можна закупити зерно і допомогти голодуючим". На що Сталін спокійно відповів: "Пускай дохнут, ани сабатируют!". Це стосовно того, що нині деякі апологети сталінізму заявляють, що голоду в Україні в 1932—1933 рр. не було, а якщо і були деякі перебої з продовольством, то уряд допомагав голодуючим.
За вказівкою С. Косіора і П. Постишева у селян вилучили й насіннєве зерно. Такий наказ привіз наприкінці грудня 1932 р. (очевидно, як новорічний "подарунок" українцям) ще один сталінський емісар — сумнозвісний Л. Каганович. Він заступав Молотова в Україні, коли той у справах виїздив до Москви.
Померлих було стільки, що ще один уповноважений Сталіна в Україні Мендель Хатаєвич розпорядився кидати всіх померлих від голоду у криниці, а потім засипати. Тут, очевидно, слід зупинитися більш детально на "постатях" тих діячів із сталінського оточення, які брали без посередню участь у геноциді проти українського народу 1932—1933 рр. Крім згаданих Сталіна і Молотова, в перш чергу слід назвати такого зловісного сталінського емісара на Україні, як секретаря ЦК ВКП (б) і другого секретаря КП(б)У П.Постишева, якого на Україну було направлено Сталіним із надзвичайними повноваженнями. Найкраще охарактеризував цю зловісну постать П. Василевський, економіст і історик, який теж власні очі бачив голод цих років. У своїх спогадах він наводить цікавий і зловісний діалог Сталіна з Постишевим, який відбувся у береза 1933 р., невдовзі після призначення останнього секретарем ЦК на Україні. Вождь викликав його, С.Косіора та згаданого вище В. Балицького і в присутності Молотова, Калініна, Кагановича та Г. Ягоди (що на той час очолював всі каральні органи країни) дав вказівки щодо політики на Україні. А потім, на завершення сказав із гумором: "Ты, Паша, назначен нами туда в роли ГЛАВГОЛА (главнокомандующего голодом) и этим оружием сделаешь больше, чем Семен несколькими конными армиями. Стасик (Косіор) немного растерялся, а у тебя рука железная, на тех слизняков не обращайте внимания". І Постишев з роллю "ГЛАВГОЛА" цілком впорався. Його не мучили сумління совісті щодо вмираючих від голоду дітей, яких конаючі батьки нічим не могли нагодувати. Бо нічого не залишилося. Вигребли все. Навіть щупами сталінські активісти перевіряли, чи що небудь із їжі не зарито в землі. Добре розуміючи необхідність приховати сліди своєї і своїх поплічників діяльності, Постишев із санкції Сталіна подбав і про те, щоб була відсутня об'єктивна статистика про справжню кількість жертв голоду. Адже до 1 грудня 1932 р. облік жертв голодомору ніхто не вів. Крім того, статистика смертності велася до 15 квітня 1933 р., а потім її за командою Постишева припинили. До того ж, усі дані про смертність суворо засекречувалися. Шифрували у звітах партійні органи смертність по-різному. Так, Харківська область перед Харковом звітувала так: "За ... пятидневку … м-ца по … р-ну было заготовлено (закуплено) … голов разного скота. Болеет по р-ну … ящуром голов." В перекладі на нормальну мову це означало, що людей, які загинули від голоду у цих звітах називали "головами скота", а під словами "скільки худоби хворіє ящуром", малось на увазі кількість випадків людоїдства. Цю "статистику" в керівництві Україною знали С.Косіор, П.Постишев, М.Хатаєвич і В.Балицький. До того ж, після інформації вищому керівництву країни і України згадані звіти негайно знищувалися. Отака статистика. Тому і не можуть історики по сьогоднішній день підрахувати справжню кількість жертв голодомору. А ще було знищено більш-менш об'єктивне джерело статистики — перепис населення (січень 1937 р.), яке показало зниження населення в країні на 15 млн. осіб. Учасників перепису було репресовано. Різні джерела називають відмінні цифри жертв голодомору в Україні — від 3 млн. 531 тис. осіб (С.Кульчицький) до 7 млн. 200 тис. жертв (В.Любко). А згаданий П.Василевський дійшов висновку, що від геноциду партійного і державного керівництва по відношенню до українського народу у роки голоду 1932—1933 рр. загинуло 7 млн. 125 тис. 850 осіб. Одна з міжнародних конференцій на тему голодомору в Україні 1932-1933 рр. дійшла висновку, що тих жертв було близько 10 млн. Отже, від 7 до 10 млн. населення України стало жертвами голодомору. А хто порахує тих, хто помер від наслідків голоду через деякий час після його завершення або і пізніше? Хто порахує тих, хто став інвалідом на все життя в результаті наслідків голоду і аж ніяк не міг довго прожити?! А ще якою була доля дітей, що якимось чудом вижили? Адже — третина всіх померлих від голоду — це діти. А до якої статистики віднести тих, кого сталінські чекісти розстріляли за кілька колосків, чи які померли, засуджені за ці ж колоски до тривалого ув'язнення у в'язницях чи таборах? А це — знову таки в першу чергу діти! А куди віднести тих, хто зумів виїхати таки з голодних сіл, але прожити в місті так і не зміг, адже там була карткова система? І селяни, які не мали карток на продовольство, були приречені і в містах на голодну смерть. їх трупи регулярно збирали на вулицях українських міст і або ховали у братських могилах на цвинтарях, або складали у моргах лікарень для медичних експериментів. Один з медиків згадував, як у Жовтневій лікарні Києва цілий підвал було відведено під морг для тих, хто помер від голоду уже в місті. Трупи штабелями лежали у ньому майже до самої стелі. І до ніг кожного була прив'язана табличка з надписом "дистроф".