· обвинувачення визначеного обличчя в здійсненні конкретного чи злочину провини;
· дослідження обставин справи про правопорушення;
· ухвалення рішення про чи застосування незастосуванні санкції, вибір у її межах конкретної міри чи покарання стягнення;
· виконання чи стягнення покарання, призначеного правопорушнику;
· своєрідним наслідком застосування штрафної, каральної санкції є "стан наказанності" (судимість - у карному праві, наявність стягнення - у трудовому й адміністративному), що тягне деякі правообмеження і більш строгу відповідальність при рецидиві. До штрафної, каральної відповідальності відносяться карна, адміністративна, дисциплінарна відповідальність.
Правовостановча відповідальність полягає у відновленні незаконно порушених прав, у примусовому виконанні невиконаного обов'язку. Особливість цього виду відповідальності в тім, що в ряді випадків правопорушник може сам, без утручання державних органів, виконати свої обов'язки, відновити порушені права, припинити протиправний стан. На цьому засновані додаткові санкції, застосовувані до правопорушника в процесі здійснення цих відносин відповідальності (пені, штрафи, інші міри спонуки). Правовосстановча відповідальність виникає з моменту правопорушення і завершується відновленням (у встановлених законом межах) порушеного правопорядку. Процесуальні норми регулюють реалізацію цього виду відповідальності у випадку суперечки (у суді, арбітражі) чи відмовлення правопорушника відновити порушений правопорядок (виконавче виробництво).
У процесі здійснення відповідальності можуть застосовуватися передбачені законодавством примусові міри, що забезпечують виробництво в справі про правопорушення - міри забезпечення доказів (обшуки, виїмки й ін.) чи виконання рішення (опис чи майна його вилучення й ін.), а також запобіжного заходу (відсторонення від роботи, затримка, утримання під вартою й ін.). Ці примусові міри носять допоміжний характер. Їхнє застосування залежить від ваги правопорушення, але не містить його підсумкової правової оцінки (їх застосуванням не вичерпується і не зважується питання про відповідальність за правопорушення), при застосуванні санкції вони поглинаються призначеним покаранням, стягненням, примусовим виконанням.
Основою, яка визначає регламентацію юридичної відповідальності у підприємництві є система господарського законодавства. Вона складається із системи статусних, або компетенційних, законів, тобто таких, які визначають правове становище господарюючих суб'єктів (законодавчий інститут господарюючих суб'єктів). Ці закони класифікуються залежно від кола осіб, на які вони поширюються. Так, загальні закони «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» поширюються на всі підприємства і на всіх підприємців. Вони визначають види і організаційні форми підприємств, порядок їх створення та реєстрації, економічні і правові умови діяльності, порядок припинення діяльності підприємств. До загальних законів цієї групи належить Закон України від 14 травня 1992 р. «Про банкрутство», який визначає умови та порядок визнання підприємств (юридичних осіб) банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів.
Крім загальних законів до статусних (компетенційних) відносять закони, які визначають правове становище окремих видів підприємств усіх галузей економіки. Зокрема, це Закон України від 19 вересня 1991 р. «Про господарські товариства», яким визначаються поняття, види, умови створення і діяльності господарських товариств, тобто підприємств, які утворюються і діють на договірних умовах шляхом об'єднання майна і підприємницької діяльності їх учасників. Закон України від 17 липня 1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію» враховує особливості правового становища кооперативів у сільському господарстві та їх об'єднань. Ще один приклад - Закон України від 19 березня 1996 р. «Про режим іноземного інвестування», в якому розділ IV «Підприємства з іноземними інвестиціями» врегульовує особливості правового становища підприємства з іноземною інвестицією. Аналогічно регулюється правове становище інших окремих видів підприємств: виробничих кооперативів, колективних сільськогосподарських підприємств та ін.
Іншим інститутом господарського законодавства є група нормативних актів, які регулюють правове становище та юридичну відповідальність об'єднань підприємств: асоціацій, корпорацій, концернів, консорціумів тощо.
Загальний порядок створення і державної реєстрації об'єднань підприємств регулюється Законом «Про підприємства в Україні» (об'єднань кооперативів у сільському господарстві - Законом «Про сільськогосподарську кооперацію»). До цього правового інституту входять також Декрети Кабінету Міністрів України та укази Президента України про об'єднання підприємств окремих галузей (вугільної промисловості; зв'язку; транспорту та дорожнього господарства; електроенергетичних підприємств; нафтової, газової, нафтопереробної промисловості та нафтопродукто-забезпечення). Сюди відносять і відповідні локальні акти: установчі договори, статути об'єднань.
Об'єднання підприємств створюються відповідно до вимог антимонопольного законодавства України, яке ґрунтується на двох основних законах - від 18 лютого 1992 р. «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» та від 29 листопада 1993р. «Про Антимонопольний комітет України». Це специфічне законодавство, яке покликане виконувати функцію захисту ринків України від зловживання монопольним становищем окремими господарюючими суб'єктами. Названі закони створюють правову основу для обмеження і попередження монополізму, недопущення у підприємництві недобросовісної конкуренції, здійснення державного контролю за виконанням вимог антимонопольних законів. Загалом норми цих законів забороняють монополії, контракти і змови щодо обмеження конкуренції у виробництві та реалізації продукції (робіт, послуг), угоди з монопольного встановлення цін та інші монопольні явища і дії.
Фундаментальним інститутом господарського законодавства є система нормативних актів, які на основі Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» регулюють відносини щодо управління (володіння, користування) нерухомим майном у народному господарстві. До цього інституту входять нормативні акти:
· про управління державною власністю. Це в основному укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, які деталізують положення ст. 31-39 (про державну власність) Закону України «Про власність». Стосовно державного сектора ці акти встановлюють правовий режим державного майна, яке знаходиться у повному господарському віданні державних підприємств або оперативному управлінні казенних підприємств та державних установ;
· про оренду державного та комунального майна;
· про приватизацію державного майна.
Окремим важливим інститутом господарського законодавства є інститут господарського договірного (контрактного) права. Значення його обумовлене тим, що інститут господарського зобов'язання і господарського договору є фундаментальним для всіх видів господарських відносин. Діюча система законодавства про договірне господарське право ґрунтується на кодифікованих законах і нормативних актах про окремі види договорів. Кодифіковані акти - це: Цивільний кодекс України, що містить норми про зобов'язальне право та окремі види зобов'язань; Закон «Про підприємства в Україні», в ст. 21 якого йдеться про господарські відносини підприємства, а в ст. 31 - про відповідальність за порушення договірних зобов'язань; Арбітражний процесуальний кодекс України, ст. 10 та 11 якого встановлюють загальний порядок урегулювання розбіжностей і спорів при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів.
Законодавство про регулювання ринків капіталу, яке ґрунтується на Законі «Про власність», охоплює такі основні закони і декрети:
· Закон України від 20 березня 1991 р. «Про банки і банківську діяльність» з наступними змінами та доповненнями;
· Закон України від 30 жовтня 1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», який визначає правові засади здійснення державного регулювання ринку цінних паперів та державного контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних в Україні;
· Закон від 10 грудня 1997 р. «Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні», який визначає правові основи обігу цінних паперів у Національній депозитарній системі та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні;
· Закон України від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу», який визначає умови і порядок випуску цінних паперів, а також регулює посередницьку діяльність щодо обігу цінних паперів в Україні;
· Декрет Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 р. «Про довірчі товариства», яким визначено поняття довірчого товариства, особливості його створення та діяльності;
· Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Він установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функцій банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства;
· Указ Президента України від 19 лютого 1994 р. «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії». Затверджене цим Указом Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії визначає поняття інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, порядок створення та умови їхньої діяльності, здійснення державного контролю, а також заходи щодо захисту інтересів їхніх учасників.