Рішення по трудовим спорам, як правило, здійснюються добровільно. У тих випадках, коли добровільне їхнє виконання здійснюється, закон установлює примусовий порядок виконання цих рішень. Виконавчими документами по трудовим спорам є не тільки виконавчі листи, видані судом на виконання його рішень, але і посвідчення, що мають обов'язкову виконавчу силу, видані КТС. У разі невиконання власником або уповноваженим ним органом рішення комісії по трудових спорах у встановлений строк, комісією по трудових спорах підприємства, установи, організації видається працівникові посвідчення, що має силу виконавчого листа (ст. 230 КЗпП України). Звичайно, рішення комісії по трудових спорах підлягає виконанню власником уповноваженим ним органом у триденний строк по закінченні десятьох днів, передбачених на його оскарження (стаття 229) Однак по деяких трудових справах передбачений порядок негайного виконання рішень. Так, ст. 235 ч. 5 КЗпП встановлює правило, згідно якому рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Важливою відновлюючою і відшкодувальною юридичною гарантією виступають положення ст. 235 КЗпП України, що містять правила оплати за час змушеного прогулу або виконання нижче оплачуваної роботи при незаконному переведенні. Так, при винесенні рішення про поновлення на роботі органі який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різницю в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Одночасно в ст. 237 КЗпП України встановлюється санкція про покладення матеріальної відповідальності на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника. "Суд, – говориться в статті, – покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації в зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник або уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі".
Дія цих юридичних гарантій базується на положенні ст. 235 КЗпП України про поновлення на роботі. У цій статті закріплене право на підвищену охорону працівників від незаконного звільнення з роботи і незаконних переведень на іншу роботу. У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
У діючому трудовому законодавстві передбачена система заходів морального і матеріального заохочення. Так, у ст. 145 КЗпП України встановлені наступні види заохочення за успіхи в роботі: працівникам, які успішно й сумлінно виконують свої трудові обов'язки, надаються в першу чергу переваги та пільги в галузі соціально-культурного і житлово-побутового обслуговування (путівки до санаторіїв та будинків відпочинку, поліпшення житлових умов і т. ін.). Таким працівникам надається також перевага при просуванні по роботі.
1) За особливі трудові заслуги працівники представляються у вищі органи до заохочення, до нагородження орденами, медалями, почесними грамотами, нагрудними значками і до присвоєння почесних звань і звання кращого працівника за даною професією.
2) Ці гарантії-пільги і заохочення у відношенні сумлінних працівників протистоять гарантіям-санкціям, застосовуваним до порушників трудової дисципліни. Так, у відповідності зі ст. 147 КЗпП за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення, як догана чи звільнення.
Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.
Наприклад, відповідно до Статуту про дисципліну працівників залізничного транспорту України в числі дисциплінарних стягнень зазначене: попередження про неповну службову відповідність; позбавлення машиністів права управляти локомотивом із переведенням на роботу помічниками машиністів, слюсарями, кочегарами на термін до одного року. У ст. 134 КЗпП України говориться про матеріальну відповідальність у повному об'ємі збитку, заподіяного підприємству з вини працівника, що знаходиться в нетверезому стані.
Наявність юридичних гарантій створює у працівників впевненість у можливості вибору роботи за покликанням, з урахуванням наявної професійної підготовки, знань, уміння, досвіду, освіти, а також громадських потреб. Ці гарантії служать основою для підвищення продуктивності праці, якісного виконання робіт, самостійного підвищення кваліфікації та привнесення творчих елементів при виконанні трудової функції, що дуже необхідно в умовах соціально-економічного розвитку України.
Таким чином, можна зробити висновок, юридичні гарантії – це закріплені в законодавстві умови і засоби, що забезпечують суб'єктам трудових та похідних від них правовідносин реальні можливості для охорони, безперешкодного здійснення, відновлення (у випадку порушення) їх суб'єктивних прав і належного виконання ними обов'язків.
Здійснення трудових прав громадян можна вважати забезпеченим при наявності двох основних умов:
1) достатньої кількості різних засобів та умов забезпечення у кожному виді гарантій (всебічність забезпечення);
2) дієвості самих засобів та умов й активності їхнього використання (ефективність забезпечення).
В нашій країні розвиваються та постійно удосконалюються обидві означені сторони забезпечення, однак друга сторона (особливо в правовому забезпеченні) дуже відстає у своєму розвитку від першої. В галузі трудових правовідносин особливо необхідне подальше підсилення ефективності забезпечення та активізації використання юридичних гарантій.
Однак, ефективність гарантій трудових та інших прав, свобод і обов'язків у кінцевому рахунку визначається існуючими в країні економічною обстановкою, соціальними умовами життя і політичним режимом. Вона чимало залежить також від стану міжнародної обстановки, від впливу окремих держав на практику дотримання прав і свобод.
Мета встановлення юридичних гарантій – це забезпечення неухильного виконання законів (і інших нормативних актів), створення умов для найбільш повного здійснення наданих демократичних прав і свобод працівникам. Ці гарантії необхідні, зокрема, для того, щоб виключити або, принаймні, звести до мінімуму випадки порушення законів, прав людини.
Наявність юридичних гарантій створює у працівників впевненість у можливості вибору роботи за покликанням, з урахуванням наявної професійної підготовки, знань, уміння, досвіду, освіти, а також громадських потреб. Ці гарантії служать основою для підвищення продуктивності праці, якісного виконання робіт, самостійного підвищення кваліфікації та привнесення творчих елементів при виконанні трудової функції, що дуже необхідно в умовах соціально-економічного розвитку України.
Для подальшого, більш глибокого і детального розгляду юридичних гарантій трудових прав, не можна не погодитись з Д.А. Карпенко та поділити юридичні гарантії трудових прав працівників у залежності від стадій розвитку трудових правовідносин на три групи. Першу групу складають гарантії, що сприяють втягненню працівників у сферу праці, другу – гарантії, що забезпечують здійснення трудових прав, а третю гарантії, спрямовані на відновлення порушених трудових прав.
3. Соціально-трудові гарантії державних службовців СБ України
Істотний вплив на якість та ефективність державної служби має матеріальне та соціально-побутове забезпечення осіб, що працюють у державних органах та їх апараті, органах місцевого самоврядування. Престижність державної служби полягає не лише в тому, що державний службовець представляє державу чи її орган, органи місцевого самоврядування, наділений владними повноваженнями, виконує важливі функції держави чи місцевої громади, а і залежить від рівня соціального забезпечення, гарантій нормальної життєдіяльності як самого службовця, так і членів його сім'ї, близьких. "Стабільність державної служби, формування її із осіб, здатних ставити та вирішувати державно-правові, управлінські проблеми, залежить від гарантій соціальної захищеності, які держава їм надає за умови належного виконання службових повноважень, та створення можливості для нормального життя після завершення служби".
При вирішенні питань соціальної захищеності державних службовців слід враховувати і моменти, які пов'язані з обмеженнями для державних службовців, – заборону займатися підприємницькою та фактично і іншою діяльністю (крім наукової, викладацької, творчої, при цьому викладацькою можна займатися лише в поза робочий час), декларування доходів, встановлення граничного віку перебування на службі, обмеження щодо політичної активності та ін. Якщо виходити з того, що соціальна захищеність державних службовців полягає в сукупності економічних і правових гарантій щодо забезпечення і дотримання їх найважливіших, закріплених у Конституції України соціальних прав як людини і громадянина, то необхідно розглядати соціальний захист державного службовця як діяльність держави, спрямовану на забезпечення процесу формування і розвитку повноцінної особистості, виявлення і нейтралізацію негативних чинників, що впливають на неї, створення умов для самовизначення і утвердження в житті. Вирішення проблем соціально-матеріального забезпечення державних службовців прискорить розбудову сучасної системи державної служби, мотиваційного механізму діяльності державних службовців.