Українська народна партія виступала за 8-годинний робочий день, скорочення його на шкідливих виробництвах та для підлітків 16-18 років; заборону праці дітей за наймом; охорону праці вагітних жінок. УНП виробила низку пропозицій, спрямованих на поліпшення санітарно-гігієнічних умов і безпеки праці, впровадження пенсійного забезпечення інвалідів, створення незалежного від робітників та підприємців інспекторату.
Передбачалося шляхом розвитку державного і кооперативного кредиту досягти піднесення національної промисловості і торгівлі.
Українська демократична партія у сфері економічного життя визнає необхідність зосередження всієї фінансової і економічної політики в межах території України, введення прогресивного подоходного податку, знищення посередніх податків на предмети першої необхідності, забезпечення осіб, нездатних до праці за віком чи станом здоров’я, засобами для життя.
Щодо земельного питання, то воно планувалося бути вирішеним за рахунок поступового викупу земель у власність краю (України). Після цього земельні угіддя мали передаватися у користування за плату окремим особам і організаціям, які займаються землеробством.
Українська демократична відстоювала “введення детально розробленого законодавства для забезпечення нормального становища пролетаріату як сільськогосподарського, так і промислового, та з метою гарантії його від експлуатації встановити тривалість робочого дня, засоби до збереження здоров'я робітників у зв'язку з їх статтю та віком, забезпечити їх від інвалідності, винагороди працюючим за всякі втрати, заподіяні їм під час роботи на підприємстві тощо” [90, 272].
Українська радикальна партія висунула гасла подолання нерівності у правах на засоби виробництва, ліквідації умов для експлуатації, встановлення 8-годинного робочого дня для дорослих і 6-годинного – для підлітків 14-18 років, заборони дитячої праці, понаднормових робіт, обмеження нічної та жіночої праці (зокрема вагітних жінок), надання до – і післяпологових відпусток; повного відшкодування роботодавцем втрати працездатності чи каліцтва на виробництві; безплатної медичної допомоги від власників підприємств у разі хвороби; соціального страхування від нещасних випадків; незалежного контролю фабричної інспекції за санітарно-гігієнічними умовами праці; юридичної відповідальності підприємців за недотримання законів про охорону праці.
У кінці 1905 р. УДП і УРП об'єдналися в нову Українську Демократично-Радикапьну Партію (УДРП), яка проіснувала до заснування непартійного Товариства Українських Поступовців (ТУП) у вересні 1908 р.
Щодо справ економічних, то партія бореться проти всякої експлуатації, від кого б вона не йшла – від людини, громади, краю чи держави, і вважає, що “соціалістичний лад, до якого прямує людськість, найкраще забезпечить інтереси людей; через те земля зі всіми її багатствами, всі фабрики, заводи, робітні і всі способи й знаряддя до праці з часом повинні стати спільною народною власністю. Тим і економічну програму Партія виставляє таку, яка веде людськість до здійснення сього ладу” [91, 147].
Однак, незважаючи на досить детально вироблені положення, які торкалися соціального захисту трудящих, вони залишалися у чисто декларативній площині, оскільки не підкріплювалися дійовими механізмами для їх реалізації. Для повсякденної, кропіткої роботи з розв’язання поточних проблем і суперечностей, що виникали між найманими працівниками та підприємцями, потрібні були інші, неполітичні інституції корпоративного характеру – тобто професійні спілки.
ВИСНОВКИ
У результаті комплексного вивчення та аналізу наявної літератури і джерел можна зробити ряд висновків.
Насамперед, з’ясовано, що історіографія проблеми є досить об’ємною. Висвітлення даної теми у науковій літературі значною мірою залежало від періоду, у який писалася та чи інша праця. Проте до сьогодні не існує роботи, яка б комплексно розкривала процес формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст.
Також виявлено, систематизовано, класифіковано і проаналізовано джерела з історії українських політичних партій. Джерельна база роботи є досить об’ємною. Внаслідок проведеної класифікації її можна умовно розділити на 3 типи: джерела особового походження, партійна преса та програмні документи. Кожен з цих типів володіє специфічними ознаками і мусить бути детально та об’єктивно проаналізована.
Визначено, що на початку ХХ ст. у під російській частині України складаються сприятливі умови для політизації національного руху. Поява перших українських політичних партій стала новою фазою боротьби українського народу в межах Російської імперії.
Якщо говорити про передумови вказаного явища, то основним каталізатором можна назвати процес індустріалізації, який інтенсивними темпами проходив у ХІХ ст. Також у цей період мають місце значні етнічні зміни на українських землях. До кінця ХІХ ст. переважала міграція великоросів у молоді промислові центри та деякі великі міста. Це приводило до етнічної русифікації робітничого класу і чиновного апарату. У той же час промислово-фінансова буржуазія поповнювалася за рахунок іноземців та єврейства. Початок ХХ ст. приносить деякі зміни у національно-етнічні процеси. Починає зростати частка українського населення серед жителів міст та робітників. Таким чином відбувається трансформація української нації агарного типу в націю якісно нового типу – індустріальну.
Процес національного оновлення суспільства носив суперечливий характер, який визначався тим, що соціально-економічна трансформація відбувалася завдяки процесам, що відбувалися у Російській імперії. Тому першим здобутком промислової революції користувалось неукраїнське населення.
Проте вважати лише індустріалізацію причиною активізації політичного руху не можна. Слід звернути увагу, що у Наддніпрянській Україні процес політизації національного руху відбувався повільнішими темпами, ніж на землях що знаходилися у складі Австро-Угорщини. Це можна пояснити відсутністю легального політичного простору у Російській імперії та офіційна політика царату, яка визначала усіх українців складовою єдиного руського народу.
Саме заборона будь-якої політичної діяльності на українських теренах і стала причиною того, що першими на Наддніпрянщині виникають не ліберальні чи помірковано-радикальні політичні партії, а революційні організації соціалістичної орієнтації. Тільки згодом утворюються радикально-національні та помірковано-національні партії (УНП, УДП, УРП, УДРП). До революції 1905-1907 рр. усі вони залишалися невеликими політичними об’єднаннями нестійкої організаційної структури і непостійного членського складу. Тільки в роки революції УСДРП та “Спілка” (у складі РСДРП) перетворилися у масові політичні партії. Поразка революції не тільки змусила українські партії Наддніпрянщини повернутися у попередній стан, але й призвела до їх фактичного організаційного розпаду.
Щодо соціальної бази нових політичних утворень, то у своїй більшості вони спиралися на інтелігенцію. Загалом їх склад значно залежав від програмних положень, тому з метою залучити до своїх лав робітниче населення, більшість українських партій виголошують соціалістичні ідеали. Виняток деякий час становить УНП, але це не починається позитивно на її впливові.
Структура кожної партії включала в себе ряд партійних осередків, діяльність яких дуже часто не була активної, а іноді навіть не відповідала партійній лінії.
Для молодих українських партій життєво важливим було створити власну теоретичну базу, яка б адекватно відбивала світові процеси в соціально-економічному, політичному культурному житті і в той же час враховувала специфічні національні особливості розвитку українства. Програми перших наддніпрянських українських партій (РУП, УСП) передбачали самовизначення української нації на засадах незалежної соціалістичної демократичної держави, але після розколу РУП та занепаду УСП домінуючою стає ідея політико-територіальної автономії у складі демократичної Росії. Навіть Міхновський та УНП хитнулися від принципово незалежницьких концепції української держави у бік автономії, але автономії моноетнічності.
І хоча досягти поставлених результатів чи підтвердити їх боротьбою вказані політичні партії не наважилися, засади національних програм українських партій та результати їх теоретичного обґрунтування стали фундаментом для розвитку української національної політичної думки і практику визвольної боротьби між двома світовими війнами, сприяли подальшій еволюції українського національно-визвольного руху.
Незважаючи на всі недоліки і протиріччя, притаманні українському політичному рухові на партійній стадії його розвитку, на початку ХХ ст. вдалося закласти суттєві організаційно-політичні підвалини майбутнього українського державотворення.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Ассонова Н. Соціалістичні погляди українських революціонерів-демократів: (кін. ХІХ – поч. ХХ ст..). – К.: Вища школа, 1977. – 126 с.
2. Багатопартійна українська держава на поч. ХХ ст. : програмні документи перших українських політичних партій / упорядник В. Журавський. – К.: Пошук, 1992. – 96 с.
3. Бевз Т. Ідея соборності в програмних документах українських політичних партій (кін. ХІХ – поч. ХХ ст..) // Історія України. – 2001. – № 39. – С.1 – 3.
4. Биковський Л. Від привороття до трапезунду : спомини (1895 – 1918). – Мюнхен : Дніпрова хвиля, 1969. – 133 с.
5. Білоус А. Політичні об’єднання України. – К.,1993. – 125 с.