Після усіх розколів, виходів з РУП різних політичних груп, вона у грудні 1905 р. провела II з'їзд партії, який перевів партію на соціал-демократичні засади. Тодішній член УСДРП Д. Донцов так коментував пізніше цю подію: “Гасло “самостійна Україна” РУП хутко змінила на “автономію” й прийняла назву УСДРП” [33, 120].
УСДРП брала участь у виборах до Думи, де, блокуючись зі “Спілкою”, провела свого представника від Київської губернії Вовчинського, котрий вступив у Думі до загальноросійської соціал-демократичної фракції. 1906 р. УСДРП також узяла участь у з'їзді слов'янських соціал-демократів у Празі. Тоді ж відбувається заміна у проводі УСДРП: замість фундатора РУП Д. Антоновича, що відійшов від УСДРП, головою партії стає М. Порш. У часи реакції діяльність УСДРП занепадає.
У кінці 1906 р. думка зібрати партійну конференцію, де б утворилася об'єднана партія українських соціал-революціонерів, набула великої кількості прихильників. Конференція на початку лютого відбулася 1907р.. Прибули представники з Таврії, Херсонщини, Чернігівщини, Поділля, Київщини, а також були делегати від українців з російських есерівських організацій. Всього до 30-40 осіб.
На цій конференції прочитано було доповідь про основні програмні засади УПСР.
У Києві в цей час працював як організатор член УДРП, колишній драгоманівець, С. Єфремов. У Харкові утворився гурток за участю М. Залізняка. З участю М. Шаповала та А. Товкачевського виник гурток у Чугуєві. У Харкові в цей час серед членів гуртка обговорювалася спроба боротьби за створення самостійного “земельного фонду”. Подібне відбувалося і в інших містах. Під впливом українських есерів у цей час по селах масово виносяться резолюції про скликання Українського селянського з'їзду в Києві. З'їзд мав бути скликаний ЦК, що вже утворився з участю М. Стасюка. У цій акції живу участь брали і члени УДРП. Поодинокими членами гуртків провадилася праця в напрямі організації селянства в “Українські селянські спілки”. Наприклад, таку працю в цей час вів О. Мицюк на Полтавщині та Катеринопільщині. Після конференції 1907 р., де українські есери так і не спромоглися прийняти програму партії, УПСР видала низку відозв.
Таких відозв партії наприкінці 1906 р. і в 1907 р. було видано кілька. Поруч із закликами до соціально-економічної боротьби, відозви ці виразно окреслювали основні вимоги і мету партії – здобуття в майбутньому держаної самостійності України. Есери вважали, що практичним кроком до її здійснення є автономний лад та скликання Українських Установчих Зборів у Києві. Тоді ж відбувся перший легальний виступ українських есерів на парламентській трибуні з точно виробленою програмою. Це був виступ депутата Хвоста, що вважав себе українським соціал-революціонером.
Однак мусимо сказати, що перша спроба утворити УПСР не мала великих і тривких наслідків в українському житті.
1907 р. активна партійна діяльність занепадає через реакцію, що запанувала після перевороту 3 червня та розпуску ІІ Державної Думи. Проте протягом досить незначного періоду (1900 – 1907 рр.) склалась багатопартійність. Всередині політичних партій формувалося бачення майбутнього устрою України, яке мало значний вплив на обличчя української революції 1917 – 1920 рр.
2.2 Структура та соціальна база
Складним залишається питання структури новоутворених політичних партій.Найбільше даних з цього питання нам відомо про РУП.
Детально проблема аналізується у праці Гермайзе: “Хоча РУП була заснована 1900 р., але сталих організаційних форм вона набула неодразу. В окремих містах існували і самостійно працювали ерупівські гуртки. Найактивнішими були групи в Харкові, Києві та Полтаві. У двох перших містах групи РУП складалися з студентів, а в Полтаві мало не вся організація була з семінаристів, де здавна існувала міцна революційна течія і де поруч з марксистськими ідеями дуже легко приймалась та ширилась ідея українського руху” [14, 29].
У кожній місцевій організації існував комітет, що носив назву “Вільна громада”.
На час проведення Першого з'їзду, в основному, склалася стала організаційна мережа РУП, що з незначними змінами проіснувала до кінця 1905 р., коли Другим з'їздом був затверджений партійний статут. Вона охоплювала 6 Вільних Громад – Київську, Харківську, на Чернігівщині (Ніженську), Полтавську, на Полтавщині (Лубенську), на Чорномор'ї (Катеринодарську). Протягом 1903 – 1904 рр. виникли ще Донський комітет РУП, Волинська, Катеринославська, Одеська і Подільська організації [додаток 6], але тривалий час вони залишалися нечисленними і малоактивними. Завдяки зусиллям членів Ніжинської вільної громади РУП влітку 1903 р. вдалося організувати робітничі гуртки на цегельнях. Один із активістів Київської вільної громади. М. Галаган згадував про існування в місті у другій половині 1903 р. двох робітничих осередків РУП чисельністю 6-7 і 10-12 чол., через які підтримувалися тісні зв'язки з навколишніми селами, звідки ці робітники походили [13, 107].
Основною проблемою залишалася малочисельна соціальна база партії. Частка міських робітників серед членів рупівських осередків 1902 – 1904 рр. була незначною, оскільки партія тільки почала налагоджувати роботу серед них за ініціативою Харківської, Київської та Ніжинської громад. Однак не зважаючи на всі спроби заручитися підтримкою міських верств населення, особливо фабрично-заводського пролетаріату, у створенні міцної партійної організації, РУП не витримувала конкуренції з боку російських соціал-демократів і есерів, залишаючись напередодні загальноросійської революції порівняно малочисельною й ізольованою від мас партією [14, 35].
Під час І з’їзду було обрано Центральний комітет партії, до складу якого увійшли Д. Антонович, В. Козиненко та Є. Голіцинський.
Для керівництвом над видавничою діяльністю, яка проводилася за кордоном у Галичині, було обрано “Закордонний Комітет”, що грав велику роль пізніше в організаційному житті партії.
3 грудня 1905 р. на ІІ з’їзді партії РУП було перейменовано в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), прийнято програму і статут.
С. Телешун говорить, що саме слабка організаційна структура партії була основною причиною невеликої соціальної бази УСДРП [103, 42].
Черговий ІІІ з’їзд партії відбувся в березні 1907 р. в Києві, коли УСДРП досягла найвищої точки свого організаційного розвитку. На той час партія у своїх лавах нараховувала до 3 тис. членів та значну кількість прихильників, особливо серед студентської та учнівської молоді. УСДРП на час проведення з’їзду мала свої організації і групи в Полтавській, Чернігівській, Київській, Подільській, Катеринославській, Харківській губерніях та на Кубані. Всього – близько 20 організацій [103, 50].
Проте вибори до ІІІ Державної Думи показали, що партія втрачає свій вплив на робітничі і селянські маси.
Можна зробити висновок, що українська соціал-демократія в Наддніпрянщині пережила складну ідеологічну та організаційну еволюцію. Спочатку соціальним адресатом її діяльності було селянство, яке за своїми специфічними якостями не сприйняло ортодоксальний марксизм. Тому постало питання про переорієнтацію діяльності партії на захист інтересів міського пролетаріату. Та ці намагання були вороже зустрінуті головним монополістом у цьому питанні – РСДРП, єдиною соціальною верствою РУП-УСДРП, яка практично залишалася незмінною, була українська інтелігенція. Перед провідниками української соціал-демократії постійно стояла складна дилема: або спиратися на спролетаризовані верстви села та дрібнопромислового робітництва (що відповідало національним прагненням українських соціал-демократів), або йти у середовище міського, індустріального, здебільшого зрусифікованого пролетаріату (що мало б задовольнити соціально-політичні прагнення). Внаслідок затягування вибору власного шляху РУП-УСДРП виявилася неготовою до участі у революційних подіях 1905-1907 рр. Крім того процес формування української соціал-демократії відбувався за вкрай несприятливих соціально-політичних умов [103, 59].
1902 р. із РУП виходить група націонал-радикалів, на чолі з М. Міхновським, яка формує УНП. Вона проголосила себе партією міського та сільського пролетаріату. УНП була переважно інтелігентською організацією, в якій більшість складали військові та юристи, але намагалася претендувати на роль “єдиної захисниці українського робітництва” [103, 59]. З цією метою члени партії починають вести пропагандистську діяльність серед робітників дрібних та частково середніх підприємств, які ще тісно були пов’язані з українським селом і не русифіковані. Найбільш вагомий осередок УНП був у Харкові.
Соціальна база Української соціал-демократичної Спілки, яка вийшла з РУП, значною мірою залежала від її орієнтації на соціал-демократів Росії. “Спілка” вважала, що українська інтелігенція, яка зосередилась в РУП, тримається виключно на дрібнобуржуазному українському селянстві, бо це єдиний прошарок населення, який залишився українським. Український пролетаріат, твердили вони, вже русифікований і стоїть ближче до російських соціал-демократів, тому “Спілка” бачить своє завдання в очолюванні цього дійсно пролетарського прошарку, бо ідеологія РУП не мала в собі пролетарської ідеї [9, 12].
“Спілка” розпочала роботу серед українського пролетаріату й одразу ж зіткнулася з РСДРП та Бундом, з якими мала тісні стосунки. Чисельність “Спілки” швидко зростає, і скоро вона стала однією з найчисельніших партій в Україні.
За статутом “Українська соціал-демократична Спілка” складалася з громад, які по тих місцях, де нема комітетів партії, являються незалежними, по місцях же, де такі існують, входять в склад місцевої партійної організації як її складова частина, автономна щодо питань своєї внутрішньої організації, пропаганди і агітації.
Досить слабку підтримку мали партії, утворені після розпаду УДРП. Наприклад, в Одесі УРП не мала успіху. Стара Одеська громада розкололася на стару громаду (керівник Комар) та молоду (керівник Шелухін). Але обидві трималися УДП. До інших провінціальних українських громад, особливо Катеринославської, радикали внесли розкол і тим звели до нуля роботу цих громад. У Києві робота УДП майже завмерла, але й УРП не провадила ніякої політичної діяльності, крім культурницької. Молодь йшла до УСДРП і публічно ганьбила лідера УРП Грінченка. Останній викликав на суд честі представників молоді. Обвинувачем виступив молодий Д. Антонович [114, 390]. Суд ще більше поглибив антагонізм між соціалістами та радикалами. А тим часом в Україні набули популярності кадети, навколо яких згуртувалась уся поступова інтелігенція.