Природним пристроєм суспільства, заснованого на природі віщої, за твердженням Бональда, є монархія. Її прообраз і основний елемент — сім'я.
Монарх направляє загальну силу відповідно до загальної волі. Коли скоро суспільна воля єдина, влада не може бути розділена. Різні галузі цієї влади — лише різні її відправлення. В законодавчій владі у влаштованій державі потреби взагалі немає. Оскільки закони — необхідні відносини, витікаючи з природи віщої, законодавцем винна бути сама природа речей, а не особа і не збір. Монарху належить загальна охоронна влада.
Установи, необхідно витікаючи з природи віщої, склалися історично і, на думку Бональда, існували в Давньому Єгипті і у германців. В Давньому Єгипті вони були спотворені помилковою релігією, а у германців досягли повного розвитку. Їм властиві державна релігія, спадкова монархія, спадкові відмінності і привілеї. В таких державах все залежало від загальної волі, ніщо — від приватної. Монарх міг стягувати податки лише з відома представників станів. Від монарха не залежали дворянство, духівництво, міста з їх цеховим пристроєм, верховні суди, вищі посади в державі (вони були власністю). Монарх був підлеглий законам.
Ідеал Бональда — середньовічна станово-представницька монархія з сильною роллю церкви.
Всю решту держав він відносив до невлаштованих суспільств, яких багато, бо істина одна — помилок множина, загальна воля одноманітна — приватна воля нескінченно різноманітна тому, що приватна воля завжди збочена.
В невлаштованих суспільствах панує приватна воля, що бореться між собою. Там існує законодавча влада, оскільки в таких державах закони виражають людське свавілля, а не природу речей. В республіках — все індивідуально, немає нічого суспільного, панує приватна воля. Демократія взагалі тотожна деспотії. І в тому, і в іншій державі панують пристрасть до руйнування спадкових переваг, прагнення до загального рівняння; деспотизм натовпу звичайно приводить до деспотизму однієї особи.[11]
Бональд — клерикалізм, причому клерикалізм войовничий: релігію він вважав необхідною основою всіх установ, виховання і освіти. Державу і релігію він розглядав як «дві узди, необхідні для заборони пристрастей людських». Багато його міркувань будуються по канонах схоластики. Так, він прагнув звести все до початку трійкової (в космології бог — причина, рух — засіб, тіла — дія; в державі цьому відповідають уряд, урядовці, піддані; в сім'ї — батько мати, діти). Навіть Декларацію прав людини і громадянина він пропонував замінити Декларацією прав бога; оскільки «бог — автор всіх досконалих законів». Та все ж в його теоретичних побудовах виявляється та Своєрідна форма боротьби з протистоячим", світоглядом, яка полягає у відтворенні оспорюваних ідей в своїй системі поглядів, в доданні ним мало не протилежного звучання. Такі його міркування про закони, необхідно витікаючих з природи речей, про загальну волю і приватну волю, про пряме правління законів природи і неприпустимості щонайменшого відхилення від них.[6]
Середньовічні ідеали прагнув обґрунтувати бернський патрицій Карл Людвіг Галер (1768—1854 рр.). Він був професором права в Бернському університеті, але покинув Швейцарію через політичні перевороти. Прийнявши католицтво, Галер жив у Франції в Австрії, присвятивши своє життя боротьбі з революційними ідеями. Його шестиатомна «Реставрація політичної науки» (1816—1834 рр.) свого часу наробила багато шуму і була «удостоєна» різких оцінок Гегеля («неймовірні безглуздості», «щонайповніша відсутність думки», «фанатизм, слабоумство і лицемірство добрих намірів», «слово божіє підміняється абсурдом»).
Галер писав, що богом встановлений природний закон, що управляє всіма людськими відносинами, згідно якому сильний володарює, самий слабкий підкоряється. Суспільна нерівність виникає з природної нерівності людей. Богом визначена влада батька, господаря, вождя, вчителя, що знає над незнаючим. Разом з тим бог встановив заборону робити замах на права іншого. Тому загальний порядок узгоджується з свободою кожної окремої особи. Коли скоро все це залежить від бога — релігія є головною гарантією проти зловживання владою.
Галер відкидав ідею суспільного договору, що ставить людське свавілля на місце вічного, встановленого богом порядку. Теорія суспільного договору, писав Галер, суперечить історичним фактам — жодна держава не виникла таким чином. Люди завжди жили в суспільстві, вони зв'язані рядом відносин без жодних договорів, оскільки їх сили і потреби не рівні і вони потребують один одного. Припущення про суспільний договір породжує ряд нерозв'язних питань. Якщо суспільство створено договором, то чи брали участь в його висновку жінки і діти (і де поріг повноліття)? Якщо ні, то чому вони члени суспільства? Якщо брали участь, то яке значення було вступати в суспільний союз незалежним господарям, беручи на себе зобов'язання підкорятися більшості? Незрозуміло також, кому цим договором була вручена влада. Найсильнішому? Але саме проти нього були потрібні гарантії. Наймудрішому? Але як визначити, хто мудрий, а хто немає?_ Галер оспорює також принцип підкорення меншини більшості, затверджуючи, що владицтво більшості — найбільше тиранення.[25]
Суспільство — не штучна освіта, а природний стан людства; рівним чином держави виникають не з теоретичних побудов, а історичним шляхом. Держава, затверджував Галер,—такий же союз, як сім'я, будинок, товариство. Особливість і відмінність держави — верховна влада. Підставою держави є особи, що володіють правом верховної влади. Їх піддані мають свої права.
З сімейств виникли вотчинні князівства, яким Галер надавав особливу увагу. Підставою влади у вотчинному князівстві є поземельна власність. Князь — незалежний, землевласник, що має права верховенства, війни і миру, призначення і зміни служителів, видання законів, стягування податей з відома підданих. Цей перелік багато в чому співпадає з певними ще Боденом атрибутами суверенної влади; але ряд прав вотчинного князя Галер тлумачить по-своєму. Князь повинен законодавствувати лише в межах, своїх прав і сили, не порушуючи прав підданих (їх свободи і власність — природжені, богом права, що дарували). Тому князь видає ухвали, що зв'язують самого князя і його нащадків, а також інструкції для підлеглих йому служителів. Що стосується законів про права підданих, то ніж цих законів менше, тим краще. Паперові конституції взагалі даремні, міркував Галер. Закони переважно не потрібні, оскільки їх положення саме собою зрозумілі з природного закону, «цивільні закони» є лише записом (для зведення суддів) договорів і звичаїв, що склалися в суспільстві. Кримінальні закони — теж інструкції, адресовані суддям. Що стосується суду, то це не стільки функція держави, скільки благодіяння князя. Особливість поглядів Галера на державних службовцях в тому, що вони розглядаються як слуги князя. Лише при такому підході, пояснював Галер, князь при установі посад (які містяться за його рахунок) обмежується самою крайньою необхідністю, а не призначає особливого урядовця для кожної справи, як в сучасних державах, що породжує бюрократизм і нестерпну урядову опіку.[16]
Від вотчинних князівств відрізняються військові монархії, що виникли з влади незалежного предводителя дружини, а також духовні монархії, засновані на владі церкви. Республіки, по Галеру, можливі в невеликих країнах і є добровільними товариствами.
В будь-якій державі необхідна аристократія: у вотчинних князівствах — землевласницька, у військових — військова, в духовних — духовна, в республіках — патриціат. Ідеалом Галера були малодержавний княжий абсолютизм і феодальні інститути, що існували в середні століття. Він закликав відродити панування духовної влади над світською, називав католицизм єдино істинною формою християнства (протестантизм революційний), свободу друку вважав згубним софізмом, затверджував, що революційні і протиреволюційні вчення співвідносяться як невіра і віра.[23]
Едмунд Берк (1729—1797 рр.)- англійський парламентарій і публіцист виступав із засудженням французької революції, який побачив в цій революції загрозу для Англії. Його книга «Роздуму про французьку революцію» придбала широку популярність. Ідеями Берка захоплювалися де Местр і де Бональд.
Едмунд Берк прагнув спростувати метод і вчення ідеологів і діячів французької революції. Він писав, що їх метод апріорний, заснований на індивідуальному розумі і оперує спрощеними побудовами. Цим обумовлена помилковість основних положень теорії французьких революціонерів.
Едмунд Берк оспорював теорію суспільного договору тим доводом, що людина ніколи не знаходилася зовні суспільства, а завжди, від народження, був пов'язаний з іншими людьми і суспільством рядом взаємних обов'язків. Так же невірна, на думку Берка, і теорія народного верховенства. Народ — це сума осіб, яка не може скласти єдину особу, діючу як одну особу. Штучною фікцією є воля більшості, що лежить в основі ряду теоретичних побудов про владу і закон. Берк затверджував, що народний суверенітет — це «найфальшивіша, аморальна, зловмисна доктрина, яка коли-небудь проповідувала народу». На фікціях, по Берку, заснована і теорія прав людини. Людина не може від народження придбати за допомогою якогось договору право на частку народного верховенства. Крім того, передбачувана рівність людей — теж фікція. Берк різко критикував Декларацію прав людини і громадянина, що проголосила рівність всіх людей перед законом. Люди нерівні, і це признається суспільством, в якому неминуча соціальна і політична нерівність. Права людини, міркував Берк, треба виводити не з уявлень про абстрактну людину, а на реально існуючого суспільства і держави.