ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ В РОСІЇ ТА ПАДІННЯ ЦАРИЗМУ
План
1. Лютневі події і зречення Миколи ІІ
2. «Двовладдя» або багатовладдя
3. Коаліційний уряд і зростання соціальної напруженості
4. Крах державних інститутів і розпад суспільства
5. Взяття влади більшовиками
1. Лютневі події і зречення Миколи ІІ
У середині лютого 1917 р. власті Петрограда вирішили ввести карткову систему. У деяких районах міста перед пустими прилавками магазинів спалахнуло безладдя. 20 лютого адміністрація Путилівських заводів оголосила локаут через перебої в постачанні сировиною, тисячі робітників виявилися викинутими на вулицю. Державна дума, яка засідала з 14 лютого ще раз піддала нищівній критиці «бездарних міністрів» і зажадала їхньої відставки. Депутати від легальної опозиції (меншовик Чхеїдзе, трудовик Керенський) спробували встановити контакти з представниками нелегальних організацій (Шляпниковим та Юренєвим). Був створений комітет для підготовки демонстрації 23 лютого (8 березня) - в Міжнародний жіночий день. Більшовики, які вважали цю ініціативу передчасною, приєдналися до неї тільки в останній момент.
Демонстрація була мирною, спокійною, майже радісною. У центрі міста до маніфестантів, які йшли від Виборзької сторони, приєдналися численні дрібні службовці, студенти та просто гуляючі городяни. Тут відбувся мітинг проти царизму. Власті визнали цей виступ виявом простої «боязні голоду», що не являє небезпеки. Тому вони обмежилися вивішенням оголошень, де переконували населення у наявності в місті достатніх запасів зерна.
Наступного дня застрайкували майже всі заводи. Жінки вже не складали більшості серед демонстрантів, атмосфера розжарювалася. З червоними прапорами і співом «Марсельєзи» робітники стікалися до центру міста. Сталося кілька жорстоких зіткнень із кінною поліцією. Розмах руху і відносна пасивність влади здивували і учасників і свідків.
На третій день роль більшовиків, основних організаторів демонстрацій, стала вперше помітною. Незважаючи на інструкції генерала Хабалова, командуючого Петроградським гарнізоном, який наказав поліції не допустити проходу демонстрантів через невські мости, маніфестації в центрі міста все ж відбулися. Тільки завдяки втручанню козаків вдалося розігнати демонстрацію. Ситуація ставала все більш заплутаною. На вечірньому засіданні уряду Хабалов зачитав телеграму від царя, де йому наказувалося «завтра ж припинити безладдя». Це було єдиною реакцією самодержавства на виникаючі події. Вночі охранка провела численні арешти. Керівники нелегальних організацій, які не чекали таких подій, зайняли вичікувальну позицію. Ніхто не міг навіть уявити, що кількох демонстрацій буде досить для початку та перемоги революції.
На четвертий день, у неділю 26 лютого, з околиць до центру міста знову рушили колони робітників. Солдати, виставлені владою в заслони, відмовилися стріляти по робітниках. Офіцерам довелося стати кулеметниками. Більше і 50 чоловік було вбито в той день. У той час як пригнічені демонстранти поверталися додому, уряд, який вважав, що перемога залишилася за ним, ввів надзвичайний стан і оголосив про розпуск Думи, ігноруючи заклик її голови Родзянко, звернений до царя, призначити «уряд довіри», щоб покласти кінець «безладдю». У той момент ні більшовики, які недооцінювали положення і не хотіли співробітничати з «оборонцями», ні меншовики побули готові заволодіти ініціативою.
Раннім ранком 27 лютого, писав згодом Троцький, робітники вважали, що організація повстання - справа значно більш віддаленого майбутнього, ніж було насправді. Точніше, їм здавалося, що вони ще не приступили до цієї задачі, тоді як робота була вже зроблена на дев'ять десятих. Революційний натиск робітників співпав із рухом солдат, які вже виходили на вулицю. У піч із 26 на 27 лютого солдати кількох лепб-гвардійських полків (Павловського, Волинського, Преображенського) збунтувалися проти своїх офіцерів, яким вони не могли пробачити наказу стріляти в натовп. Перемога революції була забезпечена вранці 27 лютого, коли демонстранти почали братання з солдатами. Повсталі захопили арсенал (40 тис. гвинтівок були тут же роздані), окремі суспільні будівлі і попрямували до Таврійського палацу.
Напередодні цар припинив сесію Державної думи, але депутати за прикладом французьких революціонерів 1789 р. вирішили продовжити дебати. Перед ними постало питання: як реагувати на наближення повсталих до Таврійського палацу, де проходило засідання? Деякі, погоджуючись із Милюковим, вважали, що буде більш гідним зустріти їх, залишаючись на свої місцях. Всупереч думці своїх колег Керенський вийшов назустріч повсталим і вітав їх прихід. Цим поривом він зберіг союз народу і парламенту.
У той же час група робітників, активістів-меншовиків із Військово-промислового комітету (К.Гвоздєв, М.Бройдо, Б.Богданов), які були щойно звільнені із в'язниці повсталими, разом із двома депутатами-меншовиками (М.Чхеїдзе і М.Скобелєв) і колишнім головою Санкт-Петербурзької Ради 1905 р. Хрустальовим-Носарем в одному із залів Таврійського палацу створювали Раду робітничих депутатів. Під ім'ям Тимчасового виконавчого комітету Ради робітничих депутатів група активістів, серед яких переважали меншовики, проголосила себе штабом революції. Він утворив Комісію із постачання (вона тут же закликала населення годувати повсталих солдат) і Військову комісію (під головуванням Мстиславського) для координації дій захисників революції. Нарешті, Тимчасовий виконком запропонував робітникам обрати представників у Раду, щоб створити її ввечері того ж дня.
Біля 50 обраних у поспіху депутатів і 200 активістів без мандатів зібралися о 21 годині й обрали керівні органи Ради та його Виконавчий комітет на чолі з М.Чхеїдзе. Товаришами голови стали Керенський і Скобелєв. До нього увійшли також есери, безпартійні (М.Суханов) і більшовики (О.Шляпников і В.Молотов). Рада підтвердила повноваження комісій, створених раніше, і ухвалила рішення видавати щоденну революційну газету «Ззвєстія». За пропозицією більшовиків до Ради увійшли солдатські депутати, які утворили військову секцію. Більшовики, які складали незначну меншину в ініціативній групі і бажали розширити своє представництво у Виконкомі, запропонували надати кожній соціалістичній партії та організації по два місця («по праву»). Оскільки численні партії та організації не брали участь, як і більшовики, у Тимчасовому виконкомі, їх пропозиція була прийнята. У наступні дні представники кількох партій та організацій увійшли до Виконкому. Під приводом своєї «репрезентативності» вони швидко виключили з дискусій членів, обраних на загальних зборах, справжніх фундаторів Ради, які далеко не завжди користувалися впливом всередині своїх партій або взагалі не належали ні до яких організацій. 18 березня Виконком прийняв резолюцію, згідно з якою кожна соціалістична організація мала «по праву» три пости: два для представників її ЦК і один для низових організацій. За кілька тижнів загальні збори Ради втратили право контролю. Вибиті на час із колії стихійністю революції, політики-професіонали швидко прибрали управління Радою, основним представницьким органом робітничого класу і солдат столиці, до своїх рук.
У той же час Державна дума, яка була стривожена утворенням Ради і не бажала залишитися збоку від руху, пішла па обережний розрив із царизмом і створила Комітет по відновленню порядку і зв'язкам з установами і суспільними діячами під головуванням Родзянко. Цей комітет, в якому переважали кадети, став першим етапом на шляху до формування уряду. 21 лютого близько опівночі П.Милюков зміг оголосити Раді, що Дума щойно «взяла владу». Військовим комендантом Петрограда Комітет призначив полковника Енгельгарда. Рада висловила свій протест, оскільки щойно поставила Мстиславського на чолі Військової комісії Ради. Дві влади, народжені революцією, були на грані конфлікту. В ім'я збереження єдності в боротьбі проти царизму Рада вимушена була поступитися. Вона не готова була взяти владу. її керівники боялися дії у відповідь з боку армії, царя і вирішили, що краще не перешкоджати Думі взяти всю відповідальність на себе. Згадуючи з ностальгією про Ради 1905 р., члени-фундатори Петроградської Ради хотіли бачити їх відповідно до меншовистської концепції «пролетарською цитаделлю» в буржуазній державі. Захищаючи інтереси робітничого класу в боротьбі проти буржуазії, Рада повинна була також стати на першому етапі найміцнішим оплотом проти повернення до самодержавства.
Ця концепція пояснює позицію керівників Ради по відношенню до думського Комітету. За винятком Керенського, всі вважали, що, оскільки революція ще не пройшла «буржуазну фазу», діяльність міністрів-соціалістів не принесе результатів і тільки дискредитує революційний рух. Тому керівництво Ради відмовилося від участі в уряді. Оскільки загроза військових репресій не була виключена, Виконком Ради все ж вирішив визнати законність уряду, сформованого Думою, і підтримати його. Це визнання супроводжувалося однією умовою, яка була основою угоди, стосовно встановлення нотно режиму: Рада підтримує уряд лише в тій мірі, в якій він буде проводити схвалену ним демократичну програму. За винятком більшовиків, які висунули лозунг «Вся влада Радам!», і анархістів, всі соціалістичні течії схвалили умови угоди. Це означало визнання двох різних і антагоністичних влад: підпорядкування цензових елементів уряду, а трудящих і солдат - Раді. З одного боку, утворився «табір» уряду, станових установ (земства, міські думи) і «буржуазних» партій (кадети), з іншого - сили «демократії» (Ради, соціалістичні партії, анархісти, профспілки).
Зі свого боку Дума була готова піти на поступки. Вона продовжувала побоюватися реакції з боку Миколи IIі ще більше «військової диктатури» Ради. Дійсно, повсталі солдати щойно з власної ініціативи домоглися прийняття Радою Наказу № 1. Цей документ давав солдатам поза службою рівні з усіма цивільні та політичні права, анулював у військовому статуті все, що можна було визнати зловживанням владою. Він вводив обрання на рівні рот, батальйонів і полків комітетів представників солдат, підпорядковував частини столичного гарнізону політичній владі Ради і проголошував, що рішення Думи підлягають виконанню тільки в тому випадку, якщо не суперечать рішенням Ради. Ніяка зброя не повинна була видаватися офіцерам. Наказ №1 повністю зводив нанівець спроби Думи підпорядкувати собі солдат столичного гарнізону.