«Нормалізація» становища в Чехословаччині прискорила процес інтеграції, який розпочався наприкінці 50-х рр., як військової, так і економічної Східної Європи та СРСР. Крім Варшавського Договору та РЕВ Радянський Союз виступив ініціатором створення близько 30 міждержавних установ, призначених координувати роботу промисловості й транспорту, розподіл енергії, хімічне виробництво та виробництво озброєнь. Для цих установ була характерною тенденція до швидкого розширення сфери їх діяльності і посилення в результаті контролю Радянського Союзу над економічним життям «братських держав». Так па ділі реалізовувався принцип «обмеженого суверенітету», або гак звана «доктрина Брежнєва». Цей процес, однак, спричинив опір, і найбільш наполегливим він був від Румунії, яка перешкодила в 1974 р. Радянському Союзу встановити ще більш тісну координацію військового командування країн Варшавського Договору.
Пробити найбільш серйозний пролом у, здавалося б, замкненій системі східноєвропейських режимів було призначено Польщі. Різке підвищення цін в 1970 р. викликало масові заворушення робітників її балтійських портів. Гомулка вимушений був поступитися керівництвом партією і країною Тереку. Протягом подальших десяти років польські власті проводили економічну політику, засновану на широкому імпорті, що дозволило обійтися без негайного проведення структурних реформ, але збільшило й так уже виключно велику зовнішню заборгованість країни. Результатом стала необхідність підвищення цін на продукти харчування, що в свою чергу викликало нову хвилю страйків, на цей раз ще більш численних, могутніх та послідовних, які досягли свого апогею літом 1980 р. у Гданьську. Уряд опинився перед необхідністю визнання незалежної профспілки «Солідарність», мережа організацій якої протягом кількох тижнів покрила всю країну. Політичний рух у Польщі не був зобов'язаний партії, і в цьому була його головна відмінність від Будапешту або Праги. Після празьких репресій і невиконання другої обіцянки Герека в 1970 р. пом'якшити режим у поляків вже не було ілюзій відносно реформ зверху, і польський рух розвивався абсолютно самостійно, створюючи власні організаційні форми. Не претендуючи на встановлення будь-яких форм самоврядування підприємств, «Солідарність» проте, виконувала роль противаги офіційної влади і, спираючись на основні вимоги польського суспільства, ставила під сумнів багато які аспекти діяльності єдиного пар-тійио-державного організму. Враховуючи ці абсолютно нові обставини, радянське керівництво лише ціною великих зусиль могло безпосередньо втрутитися в польські справи без ризику пролиття крові. Тому «нормалізація» становища в країні була доручена поляку, генералу Ярузельському, і в цьому полягала головна відмінність від подій 1968 р. Проте, і за відсутності прямого втручання Радянського Союзу проведена «нормалізація» (відразу за введенням в країні 13 грудня 1981 р. Ярузельским військового становища) була занесена міжнародною громадськістю до чорного списку справ, звершених Радянським Союзом. Результатом цього була безперервна девальвація іміджу Радянського Союзу, дії якого все більше асоціювалися із зневаженням прав людини як всередині СРСР, так і в сусідніх країнах.
Початок 70-х рр. був відмічений радикальним поворотом у бік реальної «розрядки» напруженості між Сходом та Заходом. До цього часу військове втручання Сполучених Штатів у В'єтнамі та пріоритет, відданий Радянським Союзом соціалістичному табору з метою його згуртування, заважали укласти скільки-небудь важливий і прямий договір між двома великими державами (не враховуючи підписаної 1 липня 1968 р. угоди про непоширення ядерної зброї). Тому Радянський Союз задовольнявся тим, що намагався проводити політику «периферійної» співпраці із союзниками Сполучених Штатів, спочатку з Францією, а потім з ФРН. Через три місяці після виходу Франції з військової організації НАТО, в березні 1966 р., генералу де Голлю була влаштована тріумфальна зустріч у Москві. Цей візит поклав початок встановленню особливих відносин між Францією та СРСР, підтверджених створенням спільної комісії, покликаної активізувати відносини між двома країнами. Радянська сторона чекала, що зближення з Францією буде сприяти розв'язанню німецького питання, яке залишалося для СРСР одним із головних. Дійсно, ще в 1965 р. де Голль висловив думку, що возз'єднання Німеччини повинне було статися тільки внаслідок тривалого процесу, який привів би до розрядки напруженості та діалогу між державами, які мають різні соціально-економічпі системи, але належать до одного, по суті, європейського співтовариства, від Атлантики до Уралу. Де Голль відмовлявся, таким чином, від підтримки офіційної західнонімецької політики, згідно з якою об'єднання Німеччини було першою умовою нормалізації відносин між Сходом та Заходом. Радянським керівникам хотілося б, звичайно, щоб де Голль довів свою політику до кінця і формально визнав би НДР, але він відмовився зробити цей крок, щоб уникнути відкритого зіткнення з ФРН. Проблема вирішилася завдяки громадській думці самої Федеративної республіки. Віллі Брандт, який став у жовтні 1969 р. федеральним канцлером, вирішив налагодити нові відносини зі Сходом, розпочавши свою «остполітику». Переговори з Радянським Союзом у Москві 12 серпня 1970 р. привели до укладення договору, в якому сторони відмовлялися від застосування сили у відносинах між собою. Важливим пунктом цього договору було визнання кордону по Одеру-Нейсе. Це рішуче просування уперед було підкріплене іншими угодами: договором між ФРН та Польщею, завдяки якому були визнані післявоєнні польські кордони (3 грудня 1970 р.); чотиристоронньою угодою великих держав по Західному Берліну, яка підтверджувала існуюче становище й гарантувала свободу доступу в Західний Берлін; двосторонньою угодою про взаємне визнання між ФРН та НДР (21 грудня 1972 р.).
Нормалізація відносин із Західною Німеччиною була для СРСР важливим політичним і дипломатичним успіхом. Угоди були підписані на умовах, яких безупинно протягом довгих років домагався й вимагав Радянський Союз, а саме: визнання післявоєнних кордонів і політичного порядку, встановленого ним у Східній Європі, - прийняттю яких чинила опір ФРН. З боку ж СРСР нормалізація не вимагала серйозних поступок. Одним із перших наслідків потепління радянсько-німецьких відносин було відчутне пожвавлення економічного обміну між цими країнами. Для радянських керівників, які розраховували на масовий імпорт західної технології, щоб підвищити продуктивність праці в радянській промисловості, не вдаючись до структурних реформ, швидке налагодження обміну із найбільш економічно динамічною європейською країною мало величезне значення. Угоди, які були укладені на початку 70-х рр. і зіграли роль мирного договору, зробили, нарешті, можливим і скликання конференції по безпеці в Європі, якої так домагався Радянський Союз.
1972 р. був роком важливого повороту в радянсько-американських відносинах. Починаючи з візиту Ніксона до Москви в травні 1972 р. і аж до 1975 р. світ жив у атмосфері «розрядки» напруженості і «згоди» між Сполученими Штатами та Радянським Союзом. Каталізатором тут виявилася несподівана заява, зроблена одночасно в 1 Іекіні та Вашингтоні в липні 1971 р., про намічений на початок наступного року візит Ніксона в Китай. Це стало можливим внаслідок радикальних змін у зовнішній політиці Китаю, керівництво якого відмовилося від установок періоду «культурної революції», яка майже повністю ізолювала Китай на міжнародній арені.
У кінці 60-х рр. відбулися жорстокі зіткнення на радянсько-китайському кордоні, найбільш серйозні - в березні 1969 р., коли загинуло більше і тис. чоловік. Радянські керівники навіть пустили чутку про свій намір завдати превентивного удару по китайських ядерних установках. Таким чином, для Китаю Радянський Союз перестав бути тільки політичним противником, перетворившись на реальну загрозу, велику навіть у порівнянні із Сполученими Штатами. У цих умовах в 1970-1971 рр. Чжоу Епьлай розвернув активну діяльність по встановленню дипломатичних контактів із Заходом, яка увінчалася сенсаційним запрошенням президента США відвідати Китай в липні 197! р. Взятий КНР курс на зближення із Сполученими Штатами викликав у Радянського Союзу найсерйозніші побоювання, що два його головних противника об'єднаються проти нього. Щоб запобігти такому розвитку подій, радянські керівники поспішили запросити Ніксона до Москви, майже відразу ж після того, як було оголошено про його майбутній візит у Китай.
За зустріччю у верхах між Ніксоном та Брежнєвим у травні 1972 р. пішло укладення ряду радянсько-американських угод. У період між зустрічами в Москві та Вашингтоні, який Брежнєв відвідав у липні 1973 р., було підписано 23 угоди про співпрацю двох країн у різних сферах, починаючи із захисту навколишнього середовища до використання ядерної енергії в мирних цілях, не кажучи вже про спільну космічну програму. Власне ж політика «розрядки» складалася з двох компонентів: економічних угод і угод про обмеження ядерних озброєнь.
У 1971-1976 рр. загальний об'єм радянсько-американської торгівлі збільшився у вісім разів при зростанні товарообігу загалом між Сходом та Заходом у п'ять разів. Не маючи можливості негайно компенсувати імпорт рівним обсягом експортного постачання, СРСР вдався до довгострокових кредитів та крупномасштабних угод про співпрацю із західними фірмами. Радянські керівники віддавали перевагу ввезенню останніх зразків техніки, доручаючи іноземним фірмам будівництво цілих заводів. Для американської адміністрації розвиток такого обміну повинен був мати політично вигідні наслідки: реальне включення Радянського Союзу в світову економіку сприяло б зміцненню існуючого світового порядку; «економічна розрядка» могла мати своїм наслідком і політичну лібералізацію в СРСР. Проте, Радянському Союзу не вдалося досягти режиму найбільшого сприяння. З ініціативи сенатора Джексона американський конгрес пов'язав падання цього статусу із зобов'язанням радянського уряду зняти обмеження на еміграцію радянських громадян єврейської національності. Радянське керівництво визнало вимогу неприйнятною. Однак цей інцидент мав лише символічне значення для економіки, оскільки митні перешкоди не грали важливої ролі для країни, де ціни на експортну продукцію призначалися незалежно від її собівартості. У той же час ввезення сучасної техніки в Радянський Союз сильно гальмували списки КОКОМ, які забороняли постачання стратегічної зброї і компонентів до неї в країни соціалістичного табору. Радянсько-американський торговий обмін розвивався головним чином за рахунок масової закупівлі Радянським Союзом зерна. Незважаючи на численні плюси від розвитку обміну між Сходом та Заходом (який дозволяв «обхідним шляхом» і з найменшими витратами підняти запущену економіку), в СРСР зазвучали голоси проти політики «розрядки». Опозиційна «новому курсу» течія, очолювана, мабуть, Шелепіним, заявила про себе вже в 1974 р. І все ж орієнтація на радянсько-американське зближення, яка захищалася Брежнєвим (і поєднувалася з консервативною внутрішньополітичною лінією, як ми вже це бачили), взяла гору.