Особлива увага приділялася головній категорії нормативів, пов'язаній з витратами робочої сили, а значить, і заробітної плати на одиницю продукції і яка дозволяла обчислити коефіцієнт «нормативно-чистої продукції», показник, що прийшов на зміну «показнику валової продукції», який повністю дискредитував себе. Введення нового показника ще більш ускладнило встановлення оптових ціп, які призначалися центром. Відтепер на кожний продукт призначалося дві ціни: звичайна оптова ціна і «нормативна». Ці заходи викликали страшну плутанину, то вилилася в загальний перерахунок усіх внутрішньодержавних розрахунків, якніі тривав весь 1982 р., але який ніяк не наблизив розв'язання головних задач: поліпшення керівництва підприємствами і підвищення продуктивності праці.
Зрушення до кращого повинні були, в принципі, бути досягнуті завдяки іншому нововведенню постанови від 12 липня 1979 р., яке полягало в пропаганді і впровадженні «бригадного підряду», названого «методом Злобіна» по прізвищу будівника, що прославився завдяки його реалізації. Ідея була проста: група трудящих брала па себе зобов'язання виконати доручену їй роботу до певного числа, як правило, з випередженням «нормативного» терміну, не допускаючи браку і збільшення вартості робіт. Роботу та її оплату бригада розподіляла за своїм розсудом. На деяких підприємствах введення цього методу (вперше застосованого па Щокінському хімічному комбінаті поблизу Тули) підвищило продуктивність праці, дозволило збільшити зарплату і зменшити плинність робочої сили. У вищих інстанціях новій формі організації праці надавалося велике значення. Це привело до прийняття в 1983 р. «Закону про трудовий колектив». До кінця 1983 р., в країні нараховувалося 1,5 мли. бригад, які об'єднали 17 мли. трудящих, однак тільки 12% з них працювали на основі внутрішнього самоврядування. Проте, залишалися дві істотні проблеми, що ставили під сумнів успіх цієї «новації»:
- нерішучість директорів підприємств при розв'язанні питання про звільнення вивільнених робітників. Відсутність докладної інформації про загальну ситуацію з робочою силою (як і раніше набір робітників частіше за все відбувався безпосередньо «біля воріт»), тенденція до скорочення її припливу спонукала велику частину директорів підприємств зберігати резерв робочої сили, щоб справлятися з труднощами через неритмічність роботи підприємства;
- суперечність між принципом диференційованої оплати праці, який грав важливу роль у бригадному підряді, і зрівнялівкою, що міцно увійшла в суспільне життя та свідомість людей. Щоб заробити передбачувану бригадним підрядом зарплату, було потрібно докласти немало зусиль, в той час як звичайна зарплата йшла, так би мовити, автоматично. Так чи варто було напружуватися?
Вибір легких рішень, віддання переваги консервативним заходам, відмова від радикальних перетворень, гальмування, а потім і невдача реформи, жоден з варіантів якої ніколи не діставав одностайної оцінки в керівництві партії, - все це обумовило вповзання радянської економіки в кризу, яка в повній мірі проявилася з другої половини 70-х рр. Вона стала безперечним і неспростовним фактом, визнаним керівниками, що прийшли до влади в 1985 р., найважливішою причиною, яка викликала необхідність глибинної «перебудови», проголошеної повою революцією.
3. КРИЗА «РОЗВИНЕНОГО СОЦІАЛІЗМУ»
У кіпці 50-х рр. Хрущов поставив перед народним господарством СРСР грандіозну задачу: наздогнати та перегнати американську економіку. Команда, що змінила «кукурудзівника» біля керма СРСР, виявила більш скромні амбіції: побудова комунізму була відсунута па невизпачепі терміни; задачі, поставлені у п'ятирічних планах періоду «розвішеного соціалізму», були більш реальними. Загалом вони передбачали підтримку темпів зростання промислового виробництва на рівні 7-9% на рік, не впадаючи в ілюзії відносно приросту обсягів сільськогосподарської продукції (4% на рік). Однак, навіть ці, дуже скромні для радянської держави цілі не були реалізовані: в 1970-1985 рр. намітилося падіння темпів росту як в промисловості (з 8,4% у другій половині 60-х рр. до 3,5% в 1981-1985 рр.), так і в сільському господарстві (з 4,3 до 1,4%>), в продуктивності праці (з 6,3 до менше 3%), в об'ємах капіталовкладень (з 7,5 до 1,8%). У середині 70-х рр. зниження всіх показників стало різко рости. На думку Ж.Сапіро, справжній перелом у процесах деградації радянської промисловості стався в 1976 р. До спроб пояснити це явище численними структурними та кон'юнктурними чинниками ми ще повернемося. Зараз зазначимо тільки те, що ця криза розвивалася в нових для країни демографічних і соціально-економічних умовах. Починаючи з другої половини 70-х рр. економіка дійсно вичерпала резерви вільної робочої сили. Приріст працездатного населення впав приблизно з 2 до 0,25% на рік. Таким чином, на ринку праці сталися зміни, зумовлені, з одного боку, перетворенням СРСР на сильно урбанізовану країну, яка переживала вже не відносну, а абсолютну демографічну кризу, і, з іншого боку, кіпцем періоду будівництва гігантів індустрії. Уперше з початку 30-х рр. промисловість перестала «правити бал» у сфері зайнятості. З цього моменту економіка не могла вже дозволити собі, як в 1930-1950 рр., компенсувати чисельністю робочої сили недоробки та помилки сталінських, а пізніше хрущовських проектів.
Сільське господарство залишалося найбільш слабкою галуззю в радянській економіці. Починаючи з 70-х рр. його зростання було незначним. До 1-ого ж протягом п'ятнадцяти років країна пережила вісім найсильніших неврожаїв (1969, 1972, 1974, 1975, 1979, 1980, 1981, 1984 рр.), які власті намагалися виправдати кліматичними причинами. Безумовно, внаслідок політики освоєння цілинних земель велика частина зернових районів СРСР опинилася в зонах, де кліматичні умови були значно менш стабільними, ніж на Україні або в Середньому та Нижньому Поволжі. Проте клімат в районах нового освоєння (Казахстан, Західний Сибір) не був більш нестійким, ніж у багатьох районах Північної Америки, які давним-давпо не відчували подібних «бід». Пояснення наявних проблем тільки кліматичними умовами не може бути визнано достатнім. Більш переконливими представляються ті пояснення, що вказують на об'єми втрат, викликані перевезеннями та поганими умовами зберігання продукції па складах (в 1976-1980 рр. вони досягали 13,5% зібраного урожаю). Ці втрати, зокрема, відбувалися через погану організацію праці комбайнерів та шоферів, яких направляли в цілинні райони, що постійно страждали через недостачу робочих рук. Хоча па початку 80-х рр. па збір урожаю притягувалося більше 20% активного населення, проте, спроби адміністративними методами форсувати розвиток сільського господарства в мало-населених районах могли привести тільки до серйозних проблем у відношенні як трудових, так і матеріально-технічних ресурсів. За цих умов уряду довелося вдатися до масового ввезення (головним чином з Північної Америки) зернових, що в 1979-1984 рр. досягло в середньому біля 40 млн. т па рік.
Важливо, що ці проблеми постали на повний зріст, починаючи з другої половини 60-х рр. - саме в той період, коли уряд здійснив масштабні інвестиції в сільське господарство. Як пише про це А.Ноув, «у противагу тим часам, коли сільське господарство експлуатувалося в інтересах промисловості, при Брежнєві воно стало важким тягарем для всієї економіки».
Банкрутство сільськогосподарської програми Хрущова поставило нове керівництво країни з самого початку його правління перед необхідністю перегляду аграрної політики. Перші зроблені в цій області кроки були багатообіцяючими.
У березні 1965 р. був послаблений контроль над колгоспами, до яких тепер доводився розрахований на п'ять років план продажу продукції за стабільними цінами. Понадплановий продукт міг здаватися до державних приймальних пунктів за підвищеними (не менше ніж на 50%) цінами. Крім того, ціни на сільськогосподарську продукцію були підняті в середньому на 20% в 1965 р.,потім на25%в 1970,на 12% в 1979іна 16% в 1984 р. Це досить значне зростання цін виявилося все ж недостатнім, щоб забезпечити самофінансування колгоспів, оскільки ціни на сільськогосподарські машини й добрива росли ще швидше і не покривалися субсидіями. Оплата колгоспників по трудоднях була замінена щомісячною зарплатою, яка була авансом в рахунок майбутніх колгоспних прибутків. Колгоспники отримали право на пенсію, соціальне страхування і, нарешті, на громадянський паспорт. Ці заходи, які поклали кінець тій юридичній дискримінації, яка, починаючи з 30-х рр. тримала колгоспників у положенні «громадян другого сорту», не змогли, однак, зупинити все більш масову втечу населення із сільської місцевості. У таких регіонах, як північний схід Росії, ця проблема мала для колективних господарств без перебільшення катастрофічні наслідки.
Як вже відмічалося вище, Брежнєв був активним поборником політики великих капіталовкладень в аграрний сектор, які перевищили п'яту частину всіх інвестицій. У результаті в цьому відношенні сільське господарство вперше зайняло почесне місце серед пріоритетних галузей народного господарства, обігнавши навіть легку промисловість. Разом з тим, незважаючи на значні фінансові витрати, результати виявилися набагато скромнішими, ніж очікувалося. Тоді уряд вирішив зайнятися самою структурою сільського господарства, і насамперед ключовим питанням «особистих підсобних господарств». Були зняті деякі обмеження по господарюванню на присадибних ділянках; в 1977 р., а потім в 1981 р. був прийнятий ряд заходів па підтримку приватного сектора, частка якого в загальному об'ємі сільськогосподарського виробництва залишалася значною: від 25 до 30%. м'яса, молока, яєць, вовни. Вдвічі була збільшена земельна площа присадибної ділянки, зняті обмеження на поголів'ї худоби, колгоспникам було дозволено брати кредити для облаштування своїх господарств і т.д. Проте, нова політика центру не могла переламати негативні тенденції в розвитку цієї галузі доти, доки в державі панував принцип колективного господарства, націленого не на забезпечення розвитку виробництва, а на вилучення додаткового продукту. У цьому відношенні показовою була поведінка місцевої влади: як і раніше, вони продовжували, незважаючи на численні заклики центру, чинити перешкоди індивідуальному господарству, розраховуючи таким чином примусити колгоспників більше працювати на колгоспних землях. Приватний сектор і колективне господарство залишалися абсолютно несумісними.