3. РОЗДУМИ ПРО КРУТИЙ ПОВОРОТ
Неможливо зрозуміти радянські перемоги кінця 1942 і літа 1943 р., не розказавши про титанічні зусилля по перебудові радянської економіки, яка була повністю переорієнтовано до 1942 р. на виробництво озброєння за рахунок скорочення випуску цивільної продукції. У листопаді 1941 р. промислове виробництво, дезорганізоване німецькою окупацією найважливіших економічних районів і перебазуванням більше 1500 заводів на схід, впало до 52% від рівня листопаду 1940 р. Однак, по завершенні другого етапу евакуації промислового потенціалу (літо 1942 р.) визначився явний підйом економічних показників. Важливу роль у цьому зіграла діяльність Комітету по обліку і розподілу трудових ресурсів, на який була покладена задача забезпечення перебазованих підприємств робочою силою. Гострота проблеми визначалася тією обставиною, що 11 млн. чоловік знаходилося в рядах Червоної Армії. За цих умов у лютому 1942 р. уряд провів мобілізацію міського населення, а в листопаді розповсюдив цю міру і на сільських жителів. Протягом тільки цього року 3 мли. чоловік, в тому числі 830 тис. юнаків і дівчат, які щойно закінчили школу, були в обов'язковому порядку направлені в промисловість і будівництво. Крім того, щоб замінити кваліфікованих робітників, які пішли на фронт, 1 млн. 800 тис. дорослих та юнаків пройшли прискорений курс навчання у фабрично-заводських училищах (ФЗУ). Ці заходи супроводжувалися широкою кампанією «соціалістичного змагання» і «курсу на рекорди», як у кращі часи стаханівського руху, а також введенням більш жорстких умов праці і трудової дисципліни (укази від 26 червня 1941 р. про збільшення робочого дня, від 26 грудня 1941 р. про обмеження плинності кадрів і т.д.). У більш широкому плані якісний склад зайнятого в народному господарстві населення зазнав за роки війни двох глибоких трансформацій. Частка жінок в народному господарстві стала переважаючою, збільшившись з 37 до 53% від загальної чисельності працюючих. Жінки виконували майже весь об'єм сільськогосподарських робіт, освоїли безліч професій у промисловості, будівництві і на транспорті. Друга зміна полягала в оновленні робітничого класу, майже такому ж значному, як у 30-і рр. Враховуючи масові призови в армію в 1942 р. (З млн. чоловік) і те, що заводи втратили 2,8 млн. робітників, які пішли на фронт або не встигли евакуюватися з окупованих районів, в кіпці 1942 р. на виробництві, ймовірно, залишалося не більше третини робітників з довоєнним стажем. З І943 по 1945 р. З мли. чоловік поповнили ряди робітничого класу. З 9,5 мли. робітників в 1945 р. не більше 2,5 млн. працювали в промисловості з 1940 р. Незважаючи на такі масштаби оновлення, кваліфікація робочої сили, здається, не тільки не постраждала, але, швидше, навіть поліпшилася завдяки діяльності ФЗУ та інших професійно-технічних установ. За чотири роки війни продуктивність праці у промисловості завдяки зусиллям робітників збільшилася на 40%. Оновлення радянського робітничого класу - друге після того, що відбулося в 1928 - 1935 рр. - зіграло важливу суспільно-політичну роль і мало два наслідки: з одного боку. цей процес унеможливив формування колективної пам'яті у робітників, які вважалися «класом-гегемоном» радянського суспільства; з іншого - через численні можливості просування він надихнув механізми мікросоціальної інтеграції на індивідуальному рівні, що лежали в основі соціального консенсусу в сталінському Радянському Союзі.
У кінці 1942 р. СРСР значно випередив Німеччину у випуску бойової техніки не тільки в кількісному (2100 літаків, 2000 танків щомісяця), але багато в чому і в якісному відношенні (модернізований '1-34/85 перевершував німецького «тигра», а аналога штурмовика Іл-2, прозваного «винищувачем танків», німецькій промисловості взагалі не вдалося створити). Свого максимального рівня виробництво озброєнь досягло в 1944 р. Пріоритет у ньому, мабуть, віддавався масовому виробництву, що жорстко обмежувало впровадження нових зразків, яке вимагало тривалого освоєння, що викликалося необхідністю підтримки загального технологічного паритету з противником. Важливу роль в промисловому виробництві грало використання пращ ув'язнених: враховуючи географічне положення більшої частини таборів, можна передбачити, що на них припала чимала частина роботи по розвитку необхідної для евакуйованих підприємств інфраструктури.
У Радянському Союзі завжди існувала тенденція до недооцінки союзницького постачання за ленд-лізом. Якщо вірити «Військовій економіці СРСР в період Великої Вітчизняної війни» голови Держплану СРСР М.Вознесенського, що вийшла в 1948 р. і містить дані, якими досі користуються радянські історики, це постачання у вартісному виразі склало не більше 4% від загального обсягу виробництва в СРСР під час війни. Американські ж джерела оцінюють допомогу союзників в 11-12 млрд. доларів (427 тис. вантажівок, 22 тис. літаків, 13 тис. танків, 2,6 млн. т нафтопродуктів, 720 тис. т кольорових металів, 4,5 млн. т продовольства і т.д.). Проблема постачання викликала постійне листування на найвищому рівні, тон якої часто був колючим. Союзники звинувачували СРСР у «невдячності», оскільки в своїй пропаганді він повністю обходив мовчанням іноземну допомогу. Зі свого боку Радянський Союз підозрював союзників у намірі підмінити матеріальним внеском відкриття другого фронту. Так, «другим фронтом» радянські солдати жартома прозвали американське тушковане м'ясо, яке, щоправда, сподобалося їм.
Насправді ж постачання за ленд-лізом готових виробів, напівфабрикатів і продовольства зіграли економічно дуже важливу роль - в тій мірі, в якій вони дозволили радянській економіці зменшити негативні наслідки спеціалізації на військовому виробництві, а також не боятися порушення економічних взаємозв'язків через неможливість збалансованого зростання.
Не менш істотно, ніж підкорення усього народногосподарського потенціалу потребам фронту і матеріальна допомога союзників, на корінну зміну обстановки влітку 1943 р. на користь СРСР вплинуло варварство гітлерівців на окупованих територіях. Навіть в тих регіонах і республіках, які в 30-і рр. жорстоко постраждали від радянського режиму, встановлені нацистами порядки бентежили і виключали найменші наміри до співпраці з окупантами. Почуття патріотизму, загострене звірствами і підтримуване спогадами про дійсне поліпшення матеріальних і культурних умов життя, яке відбувалося при радянській владі, стало найважливішим чинником духовної єдності радянського народу, тієї суспільної згоди, яка зіграла головну роль у боротьбі за виживання СРСР. Немає ніяких сумнівів у тому, що в 1944 р. суспільні механізми функціонували набагато чіткіше, ніж в 1937-1938 рр.
Вторгнення в СРСР не було, за задумом Гітлера, просто військовою операцією. Воно переслідувало особливі цілі, чітко визначені його баченням майбутнього Німеччини: знищивши більшовизм і зруйнувавши Радянську державу, завоювати на сході життєвий простір для німецьких колоністів. Ці цілі обґрунтовувалися переконанням Гітлера у специфічно єврейській природі більшовизму і його глибокою ненавистю до всіх слов'янських націй. Віковий, на думку Гітлера, конфлікт між Німеччиною і слов'янським світом робив Росію, незалежно від її політичного устрою, постійним джерелом загрози для німців. Нарешті, його переконання в неповноцінності слов'янської раси служило ще одним доводом за безповоротне знищення в Росії будь-яких форм політичної організації. У рабів не буває держави.
А.Розенберг, теоретик «східної політики», який очолив з 17 липня 1941 р. міністерство у східних справах, що управляло окупованими територіями на Сході, вносив у ці міркування певний нюанс. Прибалт за походженням, він знаходив глибокі расові і культурні відмінності між народами СРСР і розраховував на їх невдоволення політикою інтеграції націй в унітарну державу, яка проводилася більшовиками. Розенберг пропонував ізолювати росіян на їх «історичній території» в межах Московії за допомогою кордону неросійських націй (Україна, Прибалтика, Кавказ), дозволивши останнім державні структури, жорстко контрольовані Німеччиною. Нарівні з точкою зору Гітлера, який відкидав будь-які поступки якому б то не було з народів СРСР, і «селективною політикою» Розенберга в адміністрації і дипломатії Німеччини існувала третя тенденція, що мала протягом деякого часу успіх завдяки підтримці генерала Йодля. На думку її прихильників, потрібно було відділити радянську владу від народу і використати проти режиму політичне і соціальне невдоволення громадян, і, передусім селян. З цими трьома підходами до проблеми «східних територій» нацисти експериментували почергово і непослідовно.
Перші місяці війни, відмічені стрімким просуванням німецьких армій, укріпили Гітлера в переконанні, що швидка перемога робить зайвою які б то не було пошуки підтримки населення. Відносно доброзичливе відношення, зустрінуте у населення перших завойованих районів, якими стали приєднані до СРСР в 1939 р. області України і Білорусії, захоплення мільйонів полонених, що розгубилися в перших боях, здавалося, цілком підтверджували тезу, згідно з якою Схід був населений неповноцінними людьми, звиклими підкорятися насильству з боку переможця. Та ж ідея «освячувала» фанатичні акції по масовому знищенню євреїв і комуністів, які здійснювалися айнзацгрупами - спеціальними командами, створеними для цієї мети в 1941 р. Єврейське населення, особливо численне в Білорусії і деяких районах України, методично знищувалося в концентраційних таборах або на місці (50 тис. трупів були виявлені у ровах Бабиного яру під Києвом). Радянські євреї склали одну з найчисленніших (1050 тис.) груп із 6 мли. євреїв, знищених фашистами в різних країнах. Негайного розстрілу всіх політробітників вимагав «наказ про комісарів». Полонені комуністи опинялися перед дилемою: зізнатися в своїй партійній приналежності і бути відразу страченими або ж приховати її, а потім тримати відповідь перед партією. Радянські військовополонені (не менше 70 тис. за перші три тижні війни; більше 2 млн. до кінця 1941 р.; 5,75 млн. з початку війни до 1 травня 1944 р., згідно з німецькою статистикою) зазнавали особливо жорстокого ставлення. Біля 3,3 млн. з них загинули внаслідок масового винищування і голоду в таборах зі значно гіршим режимом, ніж для полонених з інших країн.