Незважаючи на незаперечний військовий внесок партизан, що відволікали на себе до 10% німецьких сил на Східному фронті, військово-політичне керівництво так і не змогло повністю відмовитися від недовіри до руху, який певний час розвивався без усякого контролю і до того ж був неспростовним свідком політичного вакууму, створеного в 1941 р. в цілих районах безладною втечею радянської цивільної та військової влади. Коли регулярна армія увійшла в «партизанські краї», партизани, що чекали негайного зарахування в її ряди, були замість цього відправлені в тил для належного «перевиховання».
Поразки перших місяців війни, численні спроби німців дестабілізувати радянський режим, використовуючи політичне, національне і соціальне невдоволення населення, безумовна необхідність впливу на патріотичні почуття не могли не вплинути на деякі аспекти сталінської ідеології. Російські цінності, національні і патріотичні, реабілітовані у другій половині 30-х рр., з новою силою прозвучали в промові Сталіна, переданій по радіо 3 липня 1941 р. Відмовившись від слова «товариші», яке звучало дуже пореволюційному, Сталін обрав традиційне звернення до народу, яке протягом віків закликало до національного єднання: «Брати і сестри! Смертельна небезпека нависла над Вітчизною». Посилання на великий російський народ «Плеханова й Леніна, Бєлінського й Чернишевського, Пушкіна й Толстого, Глінки й Чайковського, Горького й Чехова, Семенова й Павлова, Рєпіна й Сурикова, Суворова й Кутузова» міцно зайняли своє місце в ідеологічному контексті «священної війни». Приймаючи 7 листопад 1941 р. парад військ, які відправлялися прямо на фронт, Сталін закликав їх надихатися в битвах «мужніми образами наших великих предків - Олександра Невського, Дмитра Донського, Кузьми Мініна й Дмитра Пожарського, Суворова й Кутузова». Відновлення традиційних цінностей в армії, остаточна відмова від інституту політ комісарів на користь принципу єдиноначальності були кроками в тому ж напрямі. Разом з тим послідовно проводилася думка про те, що саме російський народ - перший серед рівних - несе основний тягар Великої Вітчизняної війни. Щоб нейтралізувати адресовану неросійським меншинам нацистську пропаганду, підкреслювалися історичні зв'язки, що об'єднували Росію з іншими народами, прославлялися такі історичні особистості, як Богдан Хмельницький, який приєднав Україну до Росії. У радянських і партійних апаратах республік у ці роки знову почали просуватися національні кадри.
Другий аспект ідеологічної еволюції режиму за роки війни полягав у зближенні з Російською православною церквою, нерозривно пов'язаною з національною історією. Поворот значною мірою був викликаний позицією, зайнятою самою церквою. У перший же день війни митрополит Сергій у своєму пастирському посланні благословив народ на «захист священних рубежів Батьківщини». Реакція радянської влади не примусила себе чекати: у вересні 1941 р. були закриті антирелігійні періодичні видання, розпущений «Союз войовничих безбожників». У 1942 р. митрополити Олексій та Микола були запрошені до участі в роботі Комісії з розслідування фашистських злочинів. 9 листопада 1942 р. «Правда» опублікувала вітальну телеграму митрополита Сергія Сталіну: «Я вітаю в Вашій особі богообраного вождя... який веде нас до перемоги, до процвітання в мирі і до світлого майбутнього народів...» 4 вересня 1943 р. три вищих ієрархи Російської православної церкви були прийняті Сталіним у Кремлі, що підвело рису під роками розриву між державою та церквою (в цьому випадку, як і в інших, поворот у війні дозволив Сталіну відступити від своєї політики так, що ніхто не запідозрив його в капітуляції перед обличчям безвихідної ситуації). Під час зустрічі Сталін дав згоду на обрання патріарха, який би зайняв престол, що був порожнім з 1924 р. Скликаний через три дні Помісний собор - перший з 1917 р. - обрав патріархом митрополита Сергія, який фактично очолював церкву протягом сімнадцяти років. В наступному місяці урядом була створена Рада у справах релігій під головуванням Г.Карпова. Після смерті патріарха Сергія 15 травня 1944 р. патріарший престол зайняв ленінградський митрополит Олексій, обраний 2 лютого 1945 р. на соборі, який одночасно ухвалив нове Положення про управління Російською православною церквою. У серпні 1945 р. церкві було дозволено придбавати будівлі та предмети культу. Зближення з православ'ям супроводжувалося заходами по урегулюванню відносин з ісламським духовенством. У жовтні 1943 р. в Ташкенті було створене Центральне управління мусульман. Впровадження муфтія, що засвідчило в очах правовірних добру волю радянської влади відносно ісламу, порушило німецькі плани в Криму і на Кавказі.
Враховуючи німецькі прагнення до деколективізації - дуже обережної - сільського господарства, радянський уряд постарався забезпечити собі підтримку селянства. Ця задача була особливо важкою. Якими б не були наміри держави, їй було необхідно вилучати (що, природно, владі популярності не додавало) все більшу частину урожаю в економічній обстановці, яка сильно ускладнилася через скорочення числа колгоспників, реквізиції армією більшої частини коней, повне припинення виробництва тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, що привело до падіння продуктивності праці в сільському господарстві майже на 40%. Для компенсації неймовірно низьких закупівельних цін, які не покривали й чверті собівартості майже всієї продукції колективних господарств, скорочення розмірів натуральної оплати прані колгоспників до 75%, місцевій владі, сильно ослабленій до того ж відходом на фронт більшої частини з 200 тис. сільських комуністів, довелося дозволити велику свободу в реалізації селянами продукції їх підсобних господарств. В умовах карткової системи і зростаючої нестачі продуктів колгоспний ринок помітно активізувався, забезпечуючи 50% споживання продовольства городян (проти 20% напередодні війни) і 90% грошових прибутків колгоспників. У такій ситуації байдужість селян до колективної праці не могла не рости, і участь селянства у спільних зусиллях країни забезпечувалася за допомогою ставки на особисті інтереси колгоспника. Це було визнанням слабкості політики, що проводилася з початку 30-х рр. і великою поступкою селянству.
Ослаблення політичного та ідеологічного контролю заради економічної ефективності спостерігалося і на промислових підприємствах. Припинення різного роду «політичних зборів» в робочий час супроводжувалося передачею організаційних і кадрових питань у виняткове ведення технічних керівників. Подібним чином, хоч і з деяким запізненням, події розвивалися і в армії після ліквідації інституту політичних комісарів. На службу патріотичній і національній пропаганді були мобілізовані всі літературні і художні форми. Ідеологічний контроль був пом'якшений, багато які письменники, поети і композитори, до війни вимушені мовчати, отримали можливість публікувати свої твори при дотриманні єдиного критерію - їх патріотичної спрямованості. Відоме послаблення політичного та ідеологічного контролю проявилося також в масовому залученні в партію з серпня 1941 р. «усіх, хто відзначився на полі бою». За роки війни в партію вступили 4 млн. радянських громадян, в основному військові з діючої армії, приваблені лозунгами патріотизму і боротьби за свободу Батьківщини. На початку 1945 р. ВКП(б) нараховувала більше 5,7 млн. членів.
Затвердження ідеології, що великою мірою робить ставку на ідеї патріотизму і народності, супроводжувала зростаюча персоніфікація вищої влади на вершині державної ієрархії. Початок цьому процесу поклала концентрація всіх повноважень, цивільних і військових, в руках Сталіна. Замінивши 6 травня 1941 р. Молотова на посту голови Ради Народних Комісарів, Сталін уперше з 1917 р. об'єднав традиційно розділені партійну і державну владу. З початком війни він очолив ДКО, Ставку Верховного Головнокомандування і Народний комісаріат оборони, а потім надав собі титули Маршала та Генералісимуса. Виправляючи положення, яке спочатку сильно похитнулося (багато в чому через власні помилки), Сталін зумів, завдяки перемогам Червоної Армії, особливо під Сталінградом, і зростанню своєї популярності на міжнародній арені, стати втіленням новознайденої національної гордості. Його особистість ототожнювалася з вищою цінністю - Батьківщиною, і солдати йшли в бій з криком: «За Батьківщину, за Сталіна!» Не побувавши жодного разу у військах на фронті або в тилу, він зумів примусити народ повірити в свою непогрішимість, розсіяти сумніви і гіркоту попередніх років, звалити на підлеглих відповідальність за довершені помилки.
Нарешті, останній аспект еволюції в ідеологічній і політичній сфері, який привернув в той час загальну увагу, полягав в очевидному відмежуванні радянського керівництва від ідеї світової революції і в скасуванні Комінтерну - основного знаряддя підривної політичної діяльності СРСР, що одностайно засуджувався в передвоєнні роки міжнародним співтовариством. 15 травня 1943 р. Сталін розпустив цю організацію, яка, як він пояснив, «виконала свою місію». Цей акт був покликаний позбавити ґрунту твердження нацистської пропаганди про прагнення Москви втручатися в життя інших держав і навіть більшовизувати їх, об'єднуючи різні течії руху опору в окупованих країнах. Через кілька місяців революційна пісня «Інтернаціонал», що з 1917 р. служила гімном СРСР, була замінена гімном у славу Батьківщини і Сталіна. Розпускаючи Комінтерн, Сталін, звичайно, поступався тиску, який чинився на нього союзниками, але разом з тим він вже думав про післявоєнну перспективу і прагнув усунути з шляху європейських компартій, які стояли в багатьох країнах перед реальною перспективою приходу до влади, перешкоду, якою могло б стати обвинувачення в тому, що вони є агентами Москви.