Ідеологічним змінам, що відбулися в роки війни, було призначене більш або менш тривале життя. Так, нові відносини між державою і Російською православною церквою, упор на всенародну єдність навколо ідеї радянської Батьківщини, спадкоємиці великої російської держави (ця тема вже визначилася до війни), зростаюча персоніфікація влади стануть стійкими елементами ідеології в післявоєнний період. У інших аспектах еволюція виявилася більш ефемерною, наприклад, в ослабленні ідеологічного контролю над інтелігенцією і економічного - над селянством. Війна примусила частково відмовитися від волюнтаристських методів у господарській сфері, що проявилося в зростанні ролі вільного ринку і терпимості по відношенню до дрібнотоварного виробництва. Цьому «дрейфу у бік консенсуального правління» (Ж.Сапір), який склав нарівні з націоналізмом і патріотизмом один із основних елементів національної згоди під час війни, було призначено закінчитися з поверненням до миру.
вітчизняна війна радянський союз
4. ДО ПЕРЕМОГИ (літо 1943 - травень 1945 р.)
У кінці 1943 р., після перелому на радянсько-німецькому фронті, що відбувся під Курськом, висадки англо-американського десанту в Італії і повалення фашистського режиму Муссоліні, почалася радикальна зміна політичної і військової обстановки у світі. Тепер, коли перемога стала реальною перспективою, союзники вирішили посилити координацію своїх дій і визначитися в намірах відносно післявоєнного устрою Європи. З цією метою для підготовки зустрічі глав трьох держав у жовтні 1943 р. в Москві була проведена нарада міністрів закордонних справ. Три союзні держави підтвердили свою рішучість вести війну до беззастережної капітуляції противника і продовжити в мирний час співпрацю, що почалася в 1941 р. Було вирішено створити Консультативну комісію для визначення умов капітуляції противника і Консультативний комітет по Італії. Радянська сторона, яка визнала генерала де Голля як «представника всіх вільних французів», домоглася виключення з обговорення проекту, згідно з яким звільнена французька територія повинна була керуватися Командуванням союзних військ. Незважаючи на свої коливання, Великобританія дала згоду на зміцнення радянсько-чехословацьких відносин, яке виразилося в укладеній договору про співпрацю, підписаного з Бенешем 12 грудня 1943 р. в Москві. З цієї нагоди Сталін відмітив, що солідарність слов'янських народів завжди була присутньою в історії Росії.
На Тегеранській конференції, що проходила з 28 листопада по 1 грудня 1943 р., Черчілль, Рузвельт і Сталін, який погодився нарешті, виїхати на кілька днів за межі СРСР, вперше зібралися разом. Вже на цій зустрічі, за п'ятнадцять місяців до більш відомої Ялтинської конференції, почалося визначення майбутнього післявоєнної Європи. Вправно граючи на почутті провини західних союзників з приводу давно обіцяного відкриття справжнього другого фронту, що постійно відкладався і на розбіжностях між США та Великобританією, Сталін домігся потрібних йому рішень з ключових питань:
- обіцянки англо-американської висадки у Франції не пізніше іранця 1944 р.;
- перенесення кордонів Польщі на захід до Одеру і визнання, нехай для початку неофіційного, західними союзниками «лінії Керзона» як майбутнього східного кордону Польщі;
- визнання радянських домагань на Кенігсберг, який ніколи в історії не належав Росії;
- визнання анексії прибалтійських держав як акту, зробленого «згідно з волею їх населення».
В обмін на ці поступки СРСР погодився оголосити війну Японії не пізніше, ніж через три місяці після закінчення війни в Європі.
Після цього дипломатичного успіху Радянський Союз, збройні сили якого відтепер перевершували вермахт у всіх відношеннях, розпочав у січні 1944 р. новий наступ, у ході якого 27 січня була остаточно знята блокада Ленінграда, що тривала майже 900 днів. У місті залишалося не більше 550 тис. жителів, число ж жертв перевалило за мільйон, дві третини якого склали померлі від виснаження. У січні ж був звільнений Новгород. У лютому лінія фронту проходила вже в 250 км на захід від Ленінграда. У ході весняного наступу, який розпочався 15 березня, на Півдеінно-Західному фронті в квітні-травні були звільнені вся правобережна Україна і Крим. На півдні 30 березня радянські війська вийшли до Чернівців і румунського кордону. 10 червня Червона Армія розгорнула повий наступ на Північному фронті, зайняла Виборг і на початку липня перейшла фінський кордон. 23 червня широкомасштабний наступ на захід розпочався під командуванням маршала К.Рокоссовського відразу на трьох фронтах. 4 липня був звільнений Мінськ, а наступного дня радянські війська перейшли польський кордон 1939 р. За кілька тижнів Червона Армія зайняла біля чверті польської території і 1 серпня вийшла до передмістя Варшави на правому березі Вісли, пройшовши за п'ять тижнів 600 км.
Виявлення в квітні 1943 р. катинського поховання привело до розриву відносин між СРСР і польським урядом в Лондоні, який після смерті Сікорського внаслідок нещасного випадку (липень 1943 р.) очолював Миколайчик. У відповідь Сталін сприяв створенню на території СРСР польського корпусу під командуванням генерала Берлина і Союзу польських патріотів, також про радянської орієнтації. Домігшись у Тегерані згоди на визнання по закінченні війни «лінії Керзона» як радянсько-польського кордону, Сталін вимагав тепер більшого: не тільки анексованих ним в 1939 р. польських територій, але й утворення польського уряду, який у своїй більшості складався б з про радянських діячів. З цією метою він сприяв створенню 21 липня в Любліні Національного Комітету Звільнення на чолі з комуністом Болеславом Берутом, якому радянські власті доручили цивільне управління на зайнятій Червоною Армією частині країни. СРСР не переставав повторювати, що рух Опору, який діяв в окупованій німцями Польщі і дійсно користувався таємною підтримкою переважної більшості населення, існував виключно в уяві «лондонських поляків». Польський уряд у вигнанні, бажаючи покласти кінець цим інсинуаціям, пішов на дуже необачний крок, давши наказ про загальне повстання у Варшаві, до якої вже наближалися радянські війська. Варшав'яни виступили 1 серпня і 62 дні трималися проти кількох німецьких дивізій. Посилаючись на розтягнутість комунікацій і втому солдат, командування Західного фронту відмовилося дати наказ своїм частинам на форсування Вісли, щоб прийти на допомогу повсталим. Тільки у вересні, коли шанси повстання на успіх були повністю втрачені, радянська авіація доставила повсталим деяку кількість зброї, щоб нейтралізувати зростаючу критику з боку частини західної громадської думки, обуреної пасивністю радянських військ. Останні повстанці здалися 2 жовтня. Варшава була майже повністю зруйнована, а Армія Кранова - крило польського Опору. - орієнтована на уряд в Лондоні, понесла величезні втрати.
Замість того, щоб сконцентрувати всі сили для прямого кидка через Польщу на Берлін, радянське Верховне Головнокомандування восени 1944 р. направило значну частину своїх військ на Балкани, в Угорщину і Австрію, щоб випередити в цій частині Європи англо-американців, які повільно просувалися в Італії. У кінці серпня 1944 р. Червона Армія зайняла Румунію. Король Міхай наказав арештувати свого прем'єр-міністра І.Антонеску і оголосив війну Німеччині. Проте радянські війська увійшли в Бухарест як завойовники. 12 вересня Румунія підписала перемир'я, згідно з яким вона отримувала анексовану Німеччиною Трансільванію і поступалася СРСР Бессарабією та Північною Буковиною. Ще 5 вересня про перемир'я попросила Болгарія. 18 вересня прорадянськи орієнтований Вітчизняний фронт узяв владу в Софії. В Угорщині адмірал Хорті робив зусилля звільнитися від німецької опіки, одночасно ведучи подвійну гру. 1 І вересня направлена ним в Москву делегація підписала перемир'я. Дізнавшись про це, Гітлер віддав наказ про арешт Хорті і ввів додаткові німецькі війська в Угорщину. Частини Червоної Армії під командуванням маршала Малшювського взяли в жовтні Дебрецен, де розташувався дружній СРСР уряд. Однак спроби радянських військ оволодіти Будапештом, що переслідували цілі, швидше політичні ніж чисто військові, незважаючи на дуже важкі втрати, протягом двох місяців не досягли успіху; гарнізон Будапешту капітулював тільки 11 лютого 1945 р. На початку вересня 1944 р. після візиту до Москви радянські війська увійшли в Югославію, де об'єдналися з югославськими партизанами. На протилежному кінці фронту перемир'я попросила Фінляндія, яка 2 вересня прийняла радянські умови, до речі, враховуючи «особливий інтерес», проявлений США до цієї країни, дуже помірні: передача Карелії і Петсамо - територій, вже приєднаних СРСР в 1940 р.
Таким чином, вже в жовтні 1944 р. велика частина Східної Європи перейшла під радянський контроль. У той час як Рузвельт присвятив себе підготовці до майбутніх виборів, Черчілль визнав, що настав момент відвідати Москву і представити Сталіну план (шифрований!) розділу сфер впливу в Європі. Сталін і Черчілль запропонували Миколайчику погодитися з кордонами, які вже були прийняті для Польщі Люблінським комітетом (лінія Нейсе на заході, «лінія Керзона» на сході), і розпочати формування уряду національної єдності. Черчілль визнав включення до сфери впливу СРСР Румунії. Болгарії та Угорщини. У свою чергу Сталін відмовився від домагань на Грецію і, отже, від всякої підтримки комуністів з Народно-визвольної армії. Невирішеною залишалася проблема югославського режиму. У грудні 1944 р. Сталін прийняв нарешті генерала де Голля і Жоржа Бідо. Внаслідок переговорів, які часто ставали напруженими (французькі представники відмовлялися визнати законність Люблінського комітету), сторони уклали договір про союз і співпрацю на 20 років.