Радянський Союз у війні
(1941 - 1945)
План
1. НАЦИСТСЬКИЙ НАПАД НА СРСР
2. ПОВОРОТ У ВІЙНІ (літо 1942- літо 1943)
3. РОЗДУМИ ПРО КРУТИЙ ПОВОРОТ
4. ДО ПЕРЕМОГИ (ліго 1943 - травень 1945 р.)
1. НАЦИСТСЬКИЙ НАПАД НА СРСР
Скориставшись затишшям на Заході, фашистська Німеччина зосередила проти СРСР 70% своїх збройних сил, а також війська своїх союзників: Угорщини, Румунії, Фінляндії. Загалом армія агресора нараховувала біля 5 млн. чоловік, зведених у 190 дивізій, 4 тис. танків і 5 тис. літаків. Розрахований на «блискавичну війну», план «Барбаросса» засновувався на узгоджених діях чотирьох армійських груп. Фінляндське угруповання під командуванням генерала фон Дітля і фінського фельдмаршала Маннергейма було націлене на Мурманськ, район Білого моря та Ладогу. Задачею групи «Північ» (командуючий - генерал-фельдмаршал фон Леєб) було взяття Ленінграда. Найбільш потужна група «Центр» на чолі з генералом-фельдмаршалом фон Боком наступала безпосередньо на Москву. Задачею групи «Південь» під командуванням генерала-фельдмаршала фон Рундштедта була окупація України. Дислоковані в західних військових округах частини Червоної Армії значно поступалися за чисельністю, були набагато гірше підготовлені й оснащені. Наступаючі перевершували їх по живій силі в 1,8 рази, по танках -в 1,5 рані, по артилерії - в 1,3 і по сучасних літаках - в 3,2 рази. Радянські війська були розтягнуті по величезному фронту довжиною в 4500 км при віддаленні від передових рубежів до 400 км. Щільність військ в цій смузі була дуже нерівномірна, а оборонні лінії мали широкі розриви. Велика частина військ, і, передусім танкові підрозділи, розташовувалася на відстані від 80 до 300 км від кордону. На необладнаних аеродромах базувалася авіація. Нерозвиненість комунікацій і недостача транспортних засобів посилювали уразливість оборонних позицій.
Здійснення плану «Барбаросса» розпочалося на світанку 22 червня 1941 р. бомбардуванням з повітря і наступом сухопутних військ. Панування люфтваффе було повним; за першу добу війни вона знищила 1200 літаків, з них 800 на землі. За лічені дні німецькі армії просунулися на кілька десятків кілометрів; вже 28 червня пав Мінськ. Знищивши охоплюючим маневром білостоксько-мінський виступ і взявши у полон 320 тис. радянських бійців і командирів, війська фон Бока вийшли на підступи до Смоленська. На північно-західному напрямі в середині липня фон Леєб досяг Ковно і Пскова. Група фон Рундштедта на південно-західній дільниці зім'яла війська Будьонного, яким довелося здати Львів і Тернопіль, Загалом за три тижні боїв німецькі війська просунулися на 300-600 км у глибину радянської території, окупували Латвію, Литву, Білорусію, правобережну Україну і майже всю Молдавію. Німецький наступ було припинено лише в районі Смоленська, де радянські війська тримали оборону з 16 липня по 15 серпня. Смоленська битва принесла тимчасову, але дуже важливу стратегічно і психологічно затримку в реалізацію плану «блискавичної війни» на центральній дільниці радянсько-німецького фронту. Радянське командування отримало можливість розгорнути частини, що підходили з глибокого тилу, маючи на увазі, передусім зміцнення оборонних рубежів Москви. У цей момент важливу роль зіграло рішення Гітлера не кидати всі сили проти радянської столиці: 23 серпня фюрер зажадав від своїх військ не лише взяття Москви, але й оволодіння економічними ресурсами України та Кавказу.
Незважаючи на заминку в центрі, німецький наступ швидко розвивався на флангах. На північному заході були взяті Тихвин і Виборг, 9 вересня був блокований Ленінград. На південному заході 19 вересня був оточений Київ. Через відмову Сталіна дозволити військам генерала Кирпоноса відступити від міста, в полон потрапило більше 650 тис. чоловік. Взявши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на Донбас і Крим і 3 листопада підійшли до Севастополя.
24 вересня командуючий групи армій «Центр» вніс останні корективи до плану операції «Тайфун» - наступу, який повинен був завершитися штурмом і взяттям Москви. Для проведення цієї операції фон Бок мав у своєму розпорядженні 75 дивізій, в тому числі 14 танкових, і приблизно 1500 літаків. Перша лінія радянської оборони була прорвана між Ржевом і Вязьмою 5 жовтня; наступного дня був взятий Брянськ. У боях під Вязьмою був знищений цвіт московської інтелігенції, який бився у дивізіях народного ополчення. Просування німців на кілька днів затримала друга лінія оборони під Можайськом - за цей час до Москви з резерву були терміново перекинуті сибірські дивізії. 10 жовтня командуючим Західним фронтом був призначений Г.Жуков. Після того, як 12 жовтня німці зайняли Калугу, уряд, почав евакуацію в Куйбишев органів державного управління і дипломатичного корпусу. 14 жовтня частини вермахту увійшли до Калініна. Почуття приреченості Москви породило паніку, яка охопила багатьох жителів столиці і досягла своєї кульмінації 16 жовтня, десятки тисяч москвичів намагалися в безладній втечі покинути Москву. Деяка подоба порядку відновилася, коли населенню стало відомо, що Сталін і уряд як і раніше в Москві. 19 жовтня в місті було введено облоговий стан.
Німецькому наступу, що поновився 16 листопада протистояло вже все населення, від малого до старого, яке піднялося в єдиному пориві, що нагадував героїчні години 1812 р. І хоча німецьким військам вдалося 28 листопада форсувати канал Москва - Волга і 5 грудня вийти до московського передмістя Химки. намічені терміни операції були зірвані. Діями партизан була порушена доставка необхідної кількості спорядження і зимового одягу. Підсумком операції «Тайфун» стала повна і дуже важка (160 тис. убитих, поранених і взятих в полон) її невдача: 6 грудня радянські війська перейшли у контрнаступ, спираючись на свіжі резерви і нові формування створених у вересні гвардійських частин. На півдні від Москви радянські війська повернули Калугу та Орел; на півночі - Калінін. На деяких дільницях фронту просування досягло 120 км тільки за грудень. Наступ, який продовжувався весь січень, захлинувся в наступному місяці, частково через перебої з постачанням. До березня фронт стабілізувався по лінії Великі Луки - Гжатськ.
Битва за Москву означала невдачу і кінець «бліцкригу»: Німеччина зрозуміла, що її очікує виснажлива війна. Гнів Гітлера обручишся на генералів, у грудні - січні були зміщені 35 з них, в тому числі фон Рундштедт і Гудеріан. Проте, положення СРСР залишалося важким: військова катастрофа перших п'яти місяців війни привела до окупації ворогом життєво важливих регіонів, в яких у мирний час проживало 40% населення країни, вироблялося 68% чавуну, 58% - сталі, 40% - залізничного обладнання, 65% - вугілля, 84% - цукру і 38% зерна.
Сьогодні, як ніколи раніше, у величезній кількості радянських публікацій піднімається довгий час заборонене питання про причіпні катастрофи перших місяців війни. Всі поки підтверджують те, що писав у 60-х рр. А.Некріч («Червона Армія»): вся відповідальність за військові поразки СРСР в 1941 р. лежить на керівництві партії, і, передусім на Сталіні. Що відповідальність становлять наступні чотири аспекти: військові концепції, що повністю не відповідали ситуації; глобальна помилка в оцінці нацистської загрози в червні 1941 р.; збиткова (дуже відстаюча і неповна) політика в області озброєнь; глибока дезорганізація командного складу внаслідок чисток 1937 - 1938 рр.
Військові концепції Сталіна будувалися, виходячи з трьох ідей: Радянському Союзу ніколи не доведеться вести бойові дії на своїй території; готуватися слід до наступальної війни; будь-яка агресія проти СРСР буде негайно зупинена загальним повстанням західного пролетаріату. Як наслідок, вся радянська військова тактика і розташування військ виходили із задач наступальної війни. Так, прикордонні укріплення на лінії 1939 р. (так звана «Сталінська лінія») були демонтовані, хоча новий кордон був ще не готовий. Війська були розквартировані за багато сотень кілометрів від кордону. Все це дозволило німцям із перших днів війни дуже швидко просуватися вглиб радянської території.
Одним із найважливіших прорахунків Сталіна, визначаючих його відповідальність, була відмова приймати всерйоз численні донесення, які з початку 1941 р. попереджали про швидке фашистське вторгнення в СРСР. Одні з них надходили від радянських військових, що повідомляли Сталіну про зосередження на західному кордоні 120 німецьких дивізій (доповідь Генштабу від 6 червня), про порушення повітряного простору СРСР німецькими літаками (більше 150 з січня по червень). Інші приходили від секретних агентів (таких, як Зорі є, який, починаючи з 15 травня «видавав» з Токіо дату 22 червня), з британських (13 квітня Черчіль попередив по дипломатичних каналах Сталіна про неминучість німецького нападу) і американських джерел. До самого вторгнення Сталін перебував в упевненості, що ці повідомлення були не чим іншим, як англійськими «провокаціями», направленими на те, щоб примусити його відкрити другий фронт і полегшити тим самим положення Англії у війні. Чутки про агресивні наміри Німеччини відносно СРСР оголошувалися в зробленій за його вказівкою заяві ТАРС (14 червня) «вигадкою кіл, зацікавлених у розширенні війни» та «абсолютно позбавленими піде гав» .
До останнього моменту Сталін відмовлявся дати наказ про приведення в бойову готовність і перегрупування військ, про початок мобілізації, на яких наполягало вище військове керівництво. Навіть прифронтові мости не були заміновані. У день вторгнення командуючі атакованих прикордонних військових округів протягом кількох годин не отримували відповідей на свої запити. Тільки через чотири години після початку агресії нарком оборони, нарешті, дав необхідний наказ про обмежені дії у відповідь. Поширенню плутанини і паніки в чималій мірі сприяли суперечливі накази і туманні, вичікувальні вказівки, що віддавалися в ці вирішальні години. Увечері 22 червня, коли німецька армія, форсувавши Німан, оточила Брест і рухалася на Львів, командування РСЧА(Робітничо-Селянська Червона Армія) направило у війська директиву про «перехід у наступ» - самогубний наказ, який посилав у неминуче оточення сотні тисяч чоловік. Німецьке нашестя - в цьому одностайні всі свідоцтва, - здавалося, повністю позбавило Сталіна волі і дієздатності. Лише через дванадцять днів, 3 липня, він виявився спроможним виступити із зверненням до народу. На цілий тиждень навіть ім'я його зникло з газетних смуг. Створювалося враження, що реально на чолі держави, яка втратила управління в ті дні знаходилися нарком оборони С.Тимошенко та начальник генштабу Г.Жуков.