Руйнуванню селянської громади сприяв не тільки указ від 9 листопада 1906 р., але й інші закони 1909-1911 рр.. які передбачали розпуск громад і можливість його проведення рішенням простої більшості, а не двох третин членів громади, як було раніше. Власті всіляко сприяли відокремленню селянських господарств. Якщо господарство залишалося на території села, воно називалося відрубом, якщо воно знаходилося поза його межами - хутором. Держава також допомогла багатьом селянським сім'ям у придбанні земель за допомогою Селянського банку. Банк продавав у кредит землі, що були скуплені раніше у поміщиків або належали державі. Між 1905 і 1914 рр. в руки селян перейшли таким шляхом 9,5 млн. га землі. Ця політика була дуже розумного у відношенні до найбільш прецездатної частини селян, вона допомогла їм встати на ноги, однак не могла вирішити аграрну проблему загалом. Селяпи-бідпяки не змогли скористатися реформами. Вони були вимушені найматися батраками, переселятися в міста, або виїжджати в неосвоєні регіони країни. Уряд всіляко заохочував, наприклад, заселення Сибіру. Кредити, що відпускалися переселенцям, збільшилися в чотири рази в порівнянні з періодом 1900-1904 рр. Однак це не виправдало надій уряду і не дало належних результатів. Переселенці вважали за краще влаштовуватися у вже обжитих місцях, таких, як Урал, Західний Сибір, аніж займатися освоєнням безлюдних лісових зон. Між 1907 і 1914 рр, 3,5 млн. чоловік виїхало в Сибір, близько 1 млн. з них повернулися в європейську частину Росії. Проте, якщо в 1897 р. в Сибіру нараховувалося 8,2 млн. жителів, то в 1917 р. їх було вже 14,5 млн.
Загалом можна сказати, що аграрним реформам Столипіна не вистачило часу. Приблизно за десять років тільки 2,5 млн. селянських господарств вдалося "звільнитися" з-під опіки сільської громади. Рух за скасування "мирського" правління на селі досяг найвищої точки між 1908 і 1909 рр. (близько півмільйона запитів щорічно, що свідчило про одне з таємних бажань багатьох селян - вийти з-під опіки "миру"). Однак згодом цей рух помітно скоротився. Випадки повного розпуску громади загалом були дуже рідкими (всього 130 тис). "Вільні" селянські землеволодіння становили лише 15% загальної площі обробленої землі. Навряд чи половині селян, що працювали на цих землях (1,2 мли.) дісталися відруби або хутори, закріплені за ними постійно, як власність. Водночас це був найбільш важливий етап, оскільки тільки він перетворював селянина на справжнього власника, господаря достатнього для життя наділу. Власниками змогли стати лише 8% загального числа трудівників, але вони губилися в масштабах країни.
Не вистачило також часу для проведення в намічений десятирічний термін і шкільної реформи, затвердженої законом від 3 травня 1908 р. (передбачалося ввести обов'язкове початкове безкоштовне навчання для дітей з 8 до 12 років). І все ж з 1908 по 1914 р. бюджет народної освіти вдалося збільшити втроє, було відкрито 50 тис. нових шкіл. Усього ж у країні в 1914 р. нараховувалося 150 тис. шкіл, тоді як було потрібно 300 тис. Іншими словами, для реалізації плану загального початкового навчання дітей такими темпами, як в 1908-1914 рр., було потрібно ще не менше 20 років.
Для проведення своєї лінії Столипін уміло скористався економічними і політичними "козирями", які знаходилися в його руках.
У Третій думі, прозваній "поміщицькою", оскільки вона була обрана на нерівноправній основі (курія поміщиків і перша міська курія, тобто менше за 1% населення, становили 65% виборців), значній більшості правих, "урядовому блоку" (225 депутатів від націоналістів і октябристів), протистояла ослаблена новою виборчою системою опозиція (52 кадети, 26 депутатів від національних меншин, 14 трудовиків і 14 соціал-демократів). Аж до 1909 р. завдяки позиції октябристів між урядом і Думою не було конфліктів. Партія октябристів була однією з провідних у Думі. її очолив О.Гучков, онук кріпосного селянина, який розбагатів на виробництві тканин. Починаючи з 1909 р. взаємовідносини між Гучковим і Столипіним погіршилися, каменем спотикання стало, передусім, питання про військові витрати країни, які Гучков прагнув поставити під безпосередній контроль Думи. Але до того часу на хвилі націоналізму в ділових колах частина октябристів, які представляли інтереси російської буржуазії, пішла на зближення із владою. Частина депутатів об'єдналася із представниками правих націоналістичних кіл помірного плану, утворивши нове угруповання - Партію російських націоналістів, яку очолив П.Балашов. Це угруповання згодом перетворилося на "законодавчий центр" Третьої Думи. На нього аж до 1911 р. спирався Столипін. Націоналістичний чад за ці роки розповсюдився й на більш ліві кола. Зрозуміло, кадети не підтримували антисемітські, ксенофобні лозунги надто правих, проте, їх, безсумнівно, притягала ідеологія раціоналізму, яка на той час в Росії, як і в інших країнах Європи, являла собою альтернативу соціалізму. Соціалістична ідеологія в Росії втрачала популярність.
Столипін використав у своїх цілях як роздробленість революційної опозиції, так і відсутність згоди серед радикально настроєної інтелігенції. Якщо в 1905 р. обставини змусили революціонерів різних поглядів згуртуватися, то після поразки революції різнородність руху ослабила його й розколола. Багатьом революціонерам довелося знову емігрувати. Надія Крупська добре описала стиль мислення емігрантів-революціонерів, які вважали себе громадянами деякої власної республіки. Втративши будинок, сім'ю, батьківщину, вони підкорялися лише своїм власним законам, особливому кодексу честі революціонерів, ритуалу своїх зборів. Між ними існувала сувора ієрархія, з власними ренегатами і відщепенцями, і кожний з них діяв відповідно до тієї ідеології, яку він сповідував.
1907-1911 рр. стали роками спаду революційного руху. Число членів дозволених із березня 1906 р. профспілок скоротилося з 250 тис. в 1907 р. до 12 тис. в 1910р.; число страйкуючих робітників знизилося до 50 тис. У партії соціал-демократів стався остаточний розкол через полярність висновків, зроблених кожною фракцією з поразки революції 1905-1907 рр. Меншовики, проаналізувавши невдачу московського повстання в грудні 1905 р., прийшли до думки, що Росія ще не дозріла для соціальної революції- Поки потрібно було надати ініціативу буржуазії, допомогти їй скинути царський режим, а головне - не сполохати її починів. Більшовики ж па досвіді революції 1905-1907 рр. переглянули свою революційну тактику і запропонували новий план дій, більш прийнятний для специфічних умов Росії, як підтвердило майбутнє. Більшовики вважали, що дуже ризиковано довіряти буржуазії керівництво майбутньою революцією, - як показала невдача ліберального руху, у буржуазії немає ні сил, ні справжнього бажання знищити самодержавство і здійснити докорінні соціальні зміни. Тільки робітничий клас у союзі із селянською біднотою, слідуючи за авангардом професійних революціонерів, зможе примусити буржуазію здійснити нову революцію.
Серед соціал-демократів йшла постійна боротьба різних тенденцій, а конструктивних дій було мало. На IV (Стокгольм, квітень 1906 р.) і V (Лондон, травень 1907 р.) з'їздах партії збереглася лише зовнішня їх єдність. Полеміка розгорілася з особливою силою з питання про експропріації, здійснені підпільними більшовистськими загонами. Найбільш відома з цих акцій була проведена 13 червня 1907 р. Тер-Петросяном, соратником Сталіна. Він вилучив із Державного банку у Тифлісі 340 тис. руб. Меншовики та частина більшовиків виступили проти подібних дій. Ленін же відмовився від засудження цих "партизанських дій" і па V партійній конференції, що відбулася в Парижі в грудні 1908 р., різко обрушнвся па меншовиків, звинувативши їх у бажанні "ліквідувати" підпільні організації й обмежитися тільки легальною діяльністю. У ці роки більшовикам довелося боротися із тенденцією, що виникла в робітничому середовищі, яку Ленін охарактеризував як "ліквідаторську". Вона ставила за мету створення легальної демократичної робітничої партії за зразком західних країн, дуже далекої від тієї підпільної бойової організації, якою була партія більшовиків. Кращим союзником Леніна в його боротьбі з "ліквідаторами" став сам уряд, з його безкомпромісністю і повною відсутністю будь-якої соціальної політики, направленої на поліпшення життя робітників. Леніну довелося боротися і з численними внутрішньопартійними фракціями. Суперечки виникали з будь-якого приводу: з питань теорії, методів революційної боротьби, керівництва газетами, розпорядження грошовими фондами. Фракції розділилися таким чином: з одного боку - уго-дівці (на чолі з Риковим), які схилялися до загальних дій із меншовиками, з іншого - одзовісти, які вимагали відклику депутатів соціал-демократичної партії з Думи, оскільки вважали всяку парламентську діяльність зрадою по відношенню до народу. Ленін боровся з ними, називаючи їх "ліквідаторами навпаки".
Партія есерів, незважаючи на всі зусилля Чернова, також знаходилася в стані розпаду. Група максималістів, прихильників негайного здійснення всіх пунктів програми есерів відразу ж після захоплення влади, тяжіла до минулого тероризму і діяла бойовими організаціями. Хоча формально ці загони перебували в партії, вони, по суті справи, вже не підкорялися їй. До їх складу легко проникали агенти царської охранки, найвідомішим з яких став Азеф, організатор вбивства Плеве та великого князя Сергія. Він встиг зайняти відповідальний пост у партії, перш ніж був викритий в 1908 р. Справа Азефа остаточно дискредитувала терористичний напрям в есерівської партії. Протилежне крило есерів представляли трудовики. Вони, як і раніше, брали участь в роботі Думи, обговорювали земельну реформу, вели серед селян легальну пропаганду на захист усуспільнення землі.