Мужність і героїзм наших воїнів - безсумнівна. Можна назвати командира десан-тників І. Бородавкіна. 29 вересня форсував Дніпро командир десантної групи з 16 бійців І.С. Бородавкін (народився у с. Дамашлін Сосницького району Чернігівської області). Маючи дві 57-міліметрові гармати й 20 ящиків снарядів, десантники зайняли вогневий рубіж на правому березі. Вже 2 жовтня командир особисто підбив 2 ворожі танки. 15 листопада в бою за висоту 311, - а це була могила Т.Г. Шевченка, - батарея Іллі Сергійовича вивела з ладу ще 3 німецькі бойовімашини. Відважний офіцер був представлений до звання Героя Радянського Союзу. Рішучість і наполегливість під час виконання бойового завдання продемонстрував командир батареї 663-го артилерійського полку (47-а армія) старший лейтенант В.В. Бабій. 26 вересня один з полків, що закріпився на правому березі Дніпра в районі Канева, потрапив у вороже оточення. Закінчувалися боєприпаси й продовольство. Очолювана В.В. Бабієм група з 60 бійців прорвала кільце оточення й доставила все необхідне для продовження наступу полку. Відважний офіцер (родом з Одеси) невдовзі одержав радісну звістку про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу.Так, командир телеграфного взводу 11-го гвардійського окремого батальйону зв’язку (3-й гвардійський корпус, 47-а армія) гвардії лейтенант Б.Я. Скитиба з групою бійців протягнув кабельну лінію й установив зв’язок передового загону зі штабом корпусу, що розташувався на лівому березі. Вміло координуючи артилерійський вогонь, Б.Я. Скитиба неодноразово долав річку й усував пошкодження на лінії зв’язку. В боях за плацдарм поблизу с. Студенець відзначилися воїни-українці з 47-ї армії. Командир 1-го батальйону 722-го полку 206-ї стрілецької дивізії капітан С.М. Мурза до війни вчителював на Чернігівщині. Війна змусила залишити гуманну професію і вже в 1941р. взяти в руки зброю. За два роки командир відділення сержант С.М. Мурза виріс до комбата. В ході боїв за Дніпро його підрозділ першим переправився на правий берег, де стримував контратаки ворога до підходу основних сил.
Відважно діяли бійці та офіцери 1 593-го винищувального протитанкового артилерійського полку підполковника Щербинка, представленого за форсування Дніпра до Золотої Зірки Героя. Під його вмілим, розсудливим командуванням батарея лейтенанта Ковальчука підпалила 3 танки. Ще 5 танків знищила батарея старшого лейтенанта Деркача, 3 - батарея лейтенанта Щербини. На бойовому рахунку артилеристів старшого лейтенанта Потапенка - 4 підбиті ворожі танки. Прикладом хоробрості й милосердя можуть служити дії санітарки роти 835-го полку (237-а стрілецька дивізія, 40-а армія) Марії Захарівни Щербаченко. 21-річна дівчина з Харківщини за 10 днів винесла з поля бою та надала першу медичну допомогу 112 пораненим. Вона особисто переправляла через Дніпро й доставляла до найближчого медпункту важкопоранених. М.З. Щербаченко удостоєна звання Героя Радянського Союзу. В боях на Букринському плацдармі яскраво виявилася справжня воїнська доблесть багатьох і багатьох українців. Серед них є й такі, військова біографія яких сприймається як справді героїчна легенд. Це Г. Малинко - артилерист, який у боях на Букринському плацдармі був кілька разів поранений. Григорій Васильович Малинко одягнув шинель у 20 років і з перших місяців війни був на фронті.
Влітку 1941 р. під с. Бабаківка на Сумщині чемпіон України з вільної та французької боротьби, силовий жонглер Григорій Малинко дозволив собі порушення військової дисципліни: він не виконав наказ про відступ, залишився наодинці з ворогом. Відстрілявши з 76-міліметрової гармати ящик снарядів, Григорій 18 км тягнув на собі гармату до своїх, за що одержав гауптвахту, а згодом – офіцерське звання.
Вперше він був поранений уже на четвертому місяці війни. В травні 1942 р. у районі Харкова кулі та осколки вп’ялись у ліву руку, праве плече, шию та голову. Того ж року осколок снаряда роздробив йому колінний суглоб. З госпіталю лейтенант не комісувався, як наполягали лікарі, а знову прорвався на передову. Під Золотоношею – нове поранення в шию та голову. Через тиждень оповитий бинтами Малинко втік з госпіталю на передову.
А потім був Дніпро, де батарея артилерійського дивізіону 7-ї гвардійської мехбригади 3-го ГСМК однією з перших захопила плацдарм на правому березі ріки поблизу с. Селище. Керуючи діями артилеристів та піхоти, гвардії старший лейтенант Малинко отримав чергове поранення, але не покинув своїх бійців. Журнал „Коммунист Вооруженных Сил” так описує подальший перебіг подій: „…У ті дні Малинко став жертвою трагічної випадковості, від якої на передньому краї не застрахований ніхто. Через роки йому розповіли, що до місця, де він перебував з артилеристами, тягнули прямий телефонний провід: з Малинком хотів говорити сам Сталін. Але зв’язківці не встигли. Осколком крупнокаліберного снаряда убило командира мінометної батареї Сергія Мосіка. Григорія Малинка знайшли тут же на бруствері з розбитою грудною кліткою. Обох поховали в цьому ж окопі. Доповіли Верховному про те, що трапилося. Наступного дня поруч проходила група наших солдатів. Побачили: грунт ніби ворушиться Швиденько розкопали. В офіцера, загорнутого в плащ-намет, ледве прощупувався пульс.Малинко опритомнів через півтора місяця в госпіталі.Вага його зі 130 кілограмів упала до п’ятдесяти… Він перетворився в обтягнутий шкірою скелет. Найменший рух рукою чи ногою викликав жахливий біль.Один осколок пройшов навиліт, ледь не зачепивши оболонку легенів, інший застряг у серці. Хірурги не стали його чіпати...”.Але й на цей раз, виявивши жагу до життя, він переміг смерть. І продовжував воювати. В 1944 р. під час переправи через Березину одержав тяжке поранення, після якого на фронт уже не повернувся. Однак після всього цього Григорій Малинко зумів ще стати майстром спорту з самбо, класичної та вільної боротьби, триразовим чемпіоном СРСР та 17-разовим чемпіоном України. А звання Героя Радянського Союзу, до якого двічі представлявся,так і не було йому присвоєно.
І таких воїнів була більшість, саме вони лише за 5 днів на Букринському плацдармі (частини 40-ї армії) відбили 259 контратак ворожої піхоти й танків. На ділянці тільки двох з'єднань авіація противника протягом цих днів здійснила 3 тис. літаковильотів.
У ніч на 24 вересня для підтримки військ на плацдармі у тил противника було скинуто десант 3-ї і частини 5-ї повітрянодесантних бригад. В районі Канева десантувалися 4575 бійців зі зброєю та боєприпасами. Однак сильний зенітний вогонь противника, велика кількість умовних світлових сигналів, що подавалися не лише радянськими десантниками, які приземлилися, але й німцями з метою дезорієнтації, перешкодили успішному здійсненню операції. Екіпажі літаків втрачали орієнтири, збільшували швидкість і висоту польоту. Це спричинило розпорошення парашутистів на площі 30 - 90 км, замість 10 та 15 км, як передбачалося. Повітрянодесантні підрозділи – батальйони, роти, взводи – розпалися як бойові одиниці, бійці були змушені вести бої дрібними групами. Відсутність єдиного командування, зв’язку зі штабом фронту й штабом повітрянодесантних військ ще більш ускладнила ситуацію. Внаслідок цього командування Воронезького фронту вирішило припинити десантування. Всі в своїй більшоті вони загинули (понад 3 тис.чоловік).
Отже, на кінець вересня на Букринському вигині діяли чотири плацдарми 40-ї, 27-ї армій і 3-ї танкової армії, потім 27-ї армії і т.д. Але опір німців зростав навіть тоді коли названі плацдарми об'єдналися в один - по фронту до 11 км і вглиб до 6 км. Створення плацдармів на західному березі Дніпра в його нижній течії мало важливе стратегічне значення. Однак розвиткові успішних дій перешкоджало запорізьке угруповання ворожих військ.
3. Бої в районі Запоріжжя
Генеральний штаб вермахту надавав Запоріжжю, яке є вузлом залізничних, шосейних і водних шляхів, першорядного значення. Оборонні укріплення тут мали два обводи. Перший починався за 14 км до міста й складався з траншей, які простягнулися на 60 км. Кожна з трьох ліній траншей мала доти (до 20 на 1 кв.км.); бомбосховища, розташовані на глибині 7–8 м; спостережні пункти. Протитанковий рів завширшки 5–6 м і 3–4 м завглибшки оперізувала дротяна загорожа, за якою тягнулися мінні поля.
Внутрішня лінія була насичена залізобетонними вогневими точками, замаскованими мінометними та артилерійськими позиціями, ходами сполучення з металевим перекриттям. Споруди в міській смузі були пристосовані до тривалої оборони. Всередині міста були створені три рубежі.
Вранці 11 жовтня почався одночасний наступ усіх трьох армій Південно-Західного фронту. Війська 12-ї армії, зламавши впертий опір противника, форсували р. Вільна. Наступаючі частини зазнали відчутних втрат від щільного вогню противника з дзотів, розташованих на висотах за річкою. Одну з таких точок у смузі дій 333-ї стрілецької дивізії було наказано блокувати й знищити штурмовій групі під командуванням молодшого лейтенанта В.О. Мироненка. Підібравшись до дзоту, сміливці виявили телефонний кабель і перерізали його. Двох гітлерівців, які вискочили з укриття, щоб налагодити лінію, знешкодив боєць Удовиченко. Через кілька хвилин в амбразуру дзоту полетіли гранати і штурмова група захопила дзот з чотирма раціями та трьома кулеметами. Вогнева точка, що вела круговий обстріл наших позицій, замовкла назавжди. Взяття висоти дозволило підрозділам 333-ї дивізії підійти до Запоріжжя на відстань 10 км. За вмілу організацію та керівництво військами у боях за Дніпро командир 333-ї дивізії, уродженець с. Варварівка Харківської області, генерал-майор О.М. Голоско був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.