Свобода слова, яка просто увірвалася в суспільство, повинна була неминуче привести до дискусій, протидій і численних непередбачених наслідків. Питання про сталінізм спричинило за собою й питання про його джерела. Чи не відповідало виникнення такого феномена, як сталінізм, духу «російської традиції» (термін Т Самуелі), що протягом віків незмінно нехтувала демократією (І. Клямкін, В. Селюнін)? Яка насправді роль особистості Сталіна, який відкинув правильний по суті проект Леніна і в 30-і рр. відродив «військовий комунізм», узаконений міфом про обложену фортецю (М. Шатров, Р.Медведєв)? У якій мірі затвердження тоталітаризму пов'язане з «міжнародними силами» (під якими малося на увазі «всесвітнє єврейство»), винними в руйнуванні старої Москви при Кагановичі, в колективізації села, приписуваній Яковлеву-Епштейну, в терорі, організованому наступниками Ягоди та Єжова в НКВС, таким, як Розаль, Паукер, Берман, Рапопорт, Коган і т.д. (В. Кожінов)? У зв'язку з питанням про сталінізм постало питання про природу суспільства, яке з нього виникло: чи соціалістичне це суспільство? Чи є різниця між соціалізмом і сталінізмом? Якщо й був соціалізм, то який? Казармений, вульгарний, але все ж соціалізм, незважаючи на всі його недоліки? Третій сюжет дебатів: які цінності треба тепер визнати визначальними, щоб здійснити необхідне моральне відродження суспільства? Національні, тобто, передусім, російські, засновані на споконвічній традиції взаємодопомоги селянських громад, на християнській моралі, або «загальнолюдські цінності», які перешкоджали б торжеству «російської ідеї», здатної виховати шовінізм та антисемітизм, прихований в народі.
Гласність, безумовно, пожвавила старі суперечки між ліберальними «західниками» та «слов'янофілами», що тепер іменуються «русофілами». Коли ж настав час кардинального перегляду всієї сукупності відносин між колишніми союзними республіками, тобто, передусім, між Росією та «іншими», колишні ідейні розходження досить швидко перетворилися на політичну конфронтацію.
«Зведення рахунків» між різними угрупованнями: «лібералами», що брали участь у минулому в офіційних структурах і розкололися на «обережних реформаторів» та відкритих противників реформ; «русофілами», які також розділилися на «сталіністів» та «антисталіністів», - було ще найменшим злом гласності, яка набагато сильніше відчувалася у великих інтелектуальних центрах, ніж у маленьких провінційних містах. Як не без гумору писав один читач «Вогника» в липні 1988 р., «існує «гласність 1" в Москві, «гласність 2" у Києві, «гласність 3" в Черкасах і «гласність 4" в Миргороді або в Конотопі. Чи може така багатоступінчаста гласність вважатися гласністю?»
Проте, ось уже кілька років, як критика й гласність успішно завойовують все нові сфери суспільного життя та засоби масової інформації (телебачення й радіо), незважаючи на запеклу опозицію та серйозні перешкоди. Більше не залишилося заборонених тим, і газетні кіоски переповнені сотнями видань-одноденок, вільних від будь-якої цензури. Однак паралельно прогресують і їх «видатки».
Поширення гласності посилило розгубленість та роз'єднаність розумів: що могли думати про соціальну справедливість трудящі, які заробляли 150 руб. па місяць, після перегляду фільму «Заборонена зона», який у найдрібніших подробицях показав привілеї номенклатури, або думати про минуле своєї країни студенти, що стали свідками несподіваного зникнення екзамену з історії КПРС, який протягом десятиріч був найважливішим предметом, під тим приводом, що всі підручники повинні бути «осучаснені»?
Гласність підняла па новий рівень невдоволення існуючим порядком і заохотила найрізноманітніші форми протесту проти нього і в результаті політизацію та ідеологічну поляризацію все більш широких прошарків суспільства, які відбувалися на фоні різкого погіршення умов життя та економічної кризи. Саме цей процес визначав соціально-політичну динаміку п'яти останніх років. Все більше невдоволення почало виникати в найрізноманітніших соціальних верствах: і в інтелігенції, і серед робітників. З 1986-1987 рр. гласність, яка виражалася в докладних описах одночасно привілеїв еліти та існуючих на межі з абсолютною убогістю представників «класу-гегемону», ростила почуття злості людини-трудівника проти номенклатури. Гласність і пропаганда реформ звільнили соціальні процеси, які почали трансформувати розчинене в робітничому середовищі невдоволення на справжній, організований і структурований рух суспільного протесту па великий подив як уряду, так і інтелігенції, яка довгий час вважала себе єдиною соціальною верствою, здатною інспірувати суспільний опір владі. ї все ж найбільш приголомшуючі і, зрештою, найбільш небезпечні для горбачовського проекту перебудови вияви невдоволення виникли в націоналістичних рухах і у вогні міжнаціональних конфліктів.
У цих умовах нове керівництво повинне було розплатитися по боргах своїх попередників: за перекручення, пов'язані з «побудовою соціалізму в одній країні» і дискредитацією справжнього інтернаціоналізму; за сталінську національну політику, гранично бюрократичну і репресивну: за брежнєвську «кадрову політику», яка намагалася знешкодити бомбу уповільненої дії національного питання, систематично спираючись на бюрократичні регіональні «мафії» і не бажаючи вирішувати жодної серйозної проблеми, пов'язаної з відносинами між різними республіками всередині Союзу. З початком демократизації і відновленням історичної правди напруження, нагромаджене за довгий час, розрядилося у відцентрових силах, які стрімко наростали. Так, річниця підписання радянсько-німецького пакту 1939 р. (що виявилася в центрі уваги друку уперше за багато років) стала приводом для масових маніфестацій 23 серпня 1987 р. в столицях трьох Прибалтійських республік. Ці виступи поклали початок процесу, який завершився пізніше проголошенням незалежності цих республік.
Пов'язана з національними відносинами напруженість виникла майже у всіх республіках. Вона торкнулася різних питань, від вимог визнання державного статусу національної мови (сформульованих спочатку в Прибалтійських республіках, потім на Україні, в Грузії, Молдавії, Вірменії, а, зрештою, по мірі розширення та поглиблення руху, висуненого і в інших республіках: РРФСР, Білорусії, Азербайджані і мусульманських республіках Середньої Азії) до повернення на історичну батьківщину депортованих народів. Національні проблеми привели до загострення конфліктів між російськими «колонізаторами» та представниками «корінних» національностей (передусім у Казахстані та в Прибалтиці) або між сусідніми національностями (грузини й абхази, грузини й осетини, узбеки й таджики, вірмени й азербайджанці і т.д.), які співіснували і мирно, і вороже по обидві сторони штучно проведених центральною владою кордонів. Найбільш трагічних форм прийняв конфлікт між вірменами та азербайджанцями з приводу Нагорного Карабаху, який був приєднаний, незважаючи на вірменську більшість його населення в 1923 р. до Азербайджану. У лютому 1988 р. вірмени цієї автономної області в складі Азербайджану офіційно зажадали возз'єднання з Вірменією. Через двозначну позицію союзного уряду та опір керівництва Азербайджану конфлікт загострився, а погром вірменів, учинений азербайджанцями в Сумгаїті, став прологом до справжньої війни між Вірменією та Азербайджаном. Серйозність вірменської кризи полягала не тільки в конституційних питаннях, які вона зачіпала, але й у винятковому потенціалі самоорганізації маси. її наслідки були різноманітними: хвиля загальних страйків, що прокотилася протягом кількох місяців спочатку по Степанакерту, адміністративному центру Нагорного Карабаху, потім по всій Вірменії; створення комітетів сприяння й координації, які на рівних стали вести переговори з місцевою та центральною владою; грандіозні демонстрації, що збирали сотні тисяч людей. Вражаючі результати підтвердили уроки масових вибухів у різних країнах Східної Європи: велика частина місцевої влади встала на сторону маси, розділивши та підтримавши їх вимоги. На початку 1990 р., після того як Литва проголосила свою незалежність, а переговори про Нагорний Карабах зайшли у глухий кут, стало очевидним, що центральна влада не в змозі використати економічні зв'язки у процесі радикального перегляду федеративних відносин, що було єдиним способом попередити - або хоч би припинити - розпад Радянського Союзу.
Лише через кілька років після перших скромних кроків: зміни в керівництві Союзу кінематографістів і публікації віршів «контрреволюціонера» Гумільова - гласність, висловлюючись у китайському стилі, «перевернула гори», її наслідки, які одні називають «досягненнями», а інші «гримасами», вже очевидні і яким ще належить проявитися, незліченні. Як і в 1905 або в 1917 р., звільнене слово породило справжню «революцію розумів». Однак при цьому в тій діалектиці, яка визначала характер взаємозв'язку між поглибленням гласності і зростанням суспільної активності, «видатки» гласності мали тенденцію переважувати її «досягнення». У інтелігенції, яка більше всіх отримала від звільнення слова, швидко проявився феномен звикання; в 1990-1991 рр. журнали знайшли набагато менше передплатників, ніж в 1986-1987-рр. З іншого боку, серед «простого народу» не переставало рости роздратування проти «говорунів», до яких прираховувалися як представники інтелігенції, так і політичні діячі. Гласність не поліпшила умови життя, які продовжували погіршуватися. Розповіді про здобутки (за кордоном або в колах процвітаючої номенклатури) робили поневіряння ще більш нестерпними. «Ми пройшли шлях, пояснював весною 199 і р. один із керівників робітничого руху Донбасу, від почуттів, викликаних трьомастами рублями місячної зарплати, до розуміння «вигоди» заробити за місяць десять доларів». Нарешті, народжений гласністю плюралізм думок поставив фундаментальну проблему свого політичного вираження, тобто політичного плюралізму - неминучого завершення політичних реформ, розпочатого новим керівництвом.