Отже на початку ХІ ст. у Болгарії була сформована впливова земельна духовна і світська аристократія, яка мала не тільки залежних людей, а й власний апарат примусу. Джерела вказують, що під час болгаро-візантійських війн крупні феодали зі своїми військами вели самостійні війни. Такі факти яскраво свідчать, що феодали вже не потребували сильної центральної влади, повністю покладаючись на власні сили у боротьбі з супротивниками. Логічно припустити, що такий розвиток феодальних відносин у країні призвів до політичної роздробленості, розпаду держави на ряд самостійних територій.
5. Феодальні відносини у Болгарії під зверхністю Візантії
На завойованих землях встановлюються загальноімперські порядки. Нова система управління позбавила Болгарію початкової автономії і перетворила її на прикордонну провінцію імперії. Територію Болгарії було поділено на 3 феми, всю повноту влади в яких мали візантійські стратиги (архонти). Візантійські урядовці замінювали на місцях болгарських. Чиновницько-бюрократичний апарат зріс у два рази. Візантійське завоювання Болгарії сприяло остаточному утвердженню феодальних відносин. Якщо спочатку нова влада майже не втручалась у відносини власності, що склались у Болгарії, то в подальшому ситуація змінюється і наприкінці ХІ ст. болгарські провінції вже мало відрізнялись від решти провінцій імперії.
Загалом, завершенню феодалізації у країні допомогла та обставина, що завоювання супроводжувалося подальшим зростанням великого землеволодіння. У Болгарії утворився великий фонд державних земель, із якого імператори обдаровували своїх близьких. Незважаючи на те, що Візантія підпорядкувала болгарську церкву константинопольському патріарху і загалом проводила антиболгарську церковну політику, вище духовенство зберегло у своєму володінні великі земельні площі та велику кількість залежних селян, а на початковому етапі церква та монастирі навіть отримували нові дарунки від імператора. Згодом представники світської знаті також почали отримувати щедрі наділи. Феодалізація активніше відбувається на заході Болгарії, повільніше – на півночі та сході. Основною формою феодального володіння стає пронія – тимчасове земельне володіння яке діставала світська (рідше духовна) особа. Власники цієї землі зобов’язані були виконувати військову або адміністративну державну службу.
Незважаючи на деякі позивні зрушення у соціально-економічній сфері періоду візантійського владарювання рівень життя населення (особливо селянства) різко падав. Посилення експлуатації і запровадження низки нових повинностей, постійні виснажливі та кровопролитні війни, що їх вела Візантія посилювали патріотичні настрої. Протягом усього періоду візантійського панування тривала боротьба за незалежність Болгарії. Поступово пасивні форми спротиву переросли у активні і у боротьбу втягувались усе нові і нові сили. Рушійними силами визвольного руху виступали, як правило, середні та нижчі верстви суспільства. Досить активною була і болгарська знать, яка поєднувала як патріотичні переконання так і суто прагматичні – бажання не ділити владу з візантійцями. Протягом другої половини ХІ ст. відбувся ряд повстань, учасники яких вдало використали внутрішньополітичну боротьбу всередині Візантії і змогли здобути державну незалежність.
6. Феодальні відносини в Болгарії періоду Другого царства
Період Другого царства дослідники поділяють на два етапи:
1. піднесення Болгарії, в результаті якого вона перетворилася на гегемона Балкан (1187-1241);
2. поступовий занепад, коли ослаблення центральної влади й феодальна роздробленість призвели до виникнення на її території кількох незалежних держав (1241-1396)
Але незважаючи на стабілізацію внутрішньополітичного життя у країні влада царя залежала від великих феодалів, що значно посилили свої позиції. Боляри, з яких складалася державна рада, активно впливали на внутрішню і зовнішню політику держави, дуже часто грубо втручаючись у здійснення повноважень царя.
Після визволення Болгарії податкове гноблення на перших порах трохи ослабло, що призвело до закономірного пожвавлення економічного життя. Але важливо зазначити, що скорочення податкового тиску торкнулося переважної частини населення, за винятком залежних селян-париків. Різновидами феодальної власності на землю в той період була баштина (вотчина) і, ймовірно, пронія, яке збереглася і перетворилась з умовного володіння в спадкове.
Вже від середини ХІІІ ст. Болгарія вступає в період поступового занепаду центральної влади. З внутрішнього розбрату та тривалих болярських усобиць скористалися сусіди – угорці та Візантія, які захопили частину земель на заході. Політична нестабільність та зростання феодального тиску призводять до великого селянського повстання, що спалахнуло в 1277 р. Відчайдушні спроби представників правлячих династій відновити стабільність у державі були безуспішними і тільки пришвидшили розпад могутньої колись держави на окремі незалежні утворення. Фактично після 1363 Болгарія розпадається на три самостійних держави – Тирновську, Відинську і Добруджу. Небажання правителів цих держав об’єднатися проти спільної османської загрози і призвели до загарбання болгарських земель турками-османами у кінці XІVст.
Висновок
В період Першого Болгарського царства (680-1018) основну масу населення ще становили вільні общинники, але зростання великого землеволодіння і розорення селян у результаті руйнівних стихій, війн і прямого пограбування знаттю збільшувалось число безземельних і малоземельних селян. Процеси феодалізації болгарського суспільства були законодавчо унормовані у першій половині ІХ ст., тоді ж остаточно відбулося злиття в єдиний правлячий клас (болярство) верхівки болгар і слов’янської знаті.
В кінці ІХ ст. в Болгарії уже склалися основні класи феодального суспільства і основні форми поземельних відносин: відробіткова та натуральна рента.
Період важких і виснажливих війн Болгарії з Візантією і Руссю у Х ст. призвів до зростання визисків селянства. Це стало причиною потужного народного руху у формі богомильства.
Процес остаточного становлення феодальних відносин відбувся у період ХІ-ХІІ ст., коли Болгарія була завойована Візантією. В країні було запроваджено візантійську форму умовного землеволодіння – пронію. Збільшення податків призвело до цілого ряду визвольних рухів і до відродження державності у формі Другого Болгарського царства (1187-1396).
В цей час – XIII-XIVст. – сформувалась феодальна ієрархія: цар – великі боляри – малі боляри. Феодальний імунітет юридично закріпив владу боляр над населенням. Основною категорією залежних селян були парики. Поряд з натуральною зустрічались варіанти грошової і відробіткової ренти.
У др. половині ХІІІ ст. в зв’язку з зростанням болярського землеволодіння і ширшим запровадженням відробіткової ренти почали вибухати селянські повстання (богомолів, повстання Івайла та ін.)
Список використаної літератури
1. История Болгарии, т. 1-2, М., 1954-1955
2. Литаврин Г. Г Болгария и Византия в ХІ-ХІІ вв., М., 1960
3. Литаврин Г. Г. Краткая история Болгарии, М., 1987
4. Яровий В. І. Історія західних і південних слов’ян, К., 2009