ТО ЗЕМЛИЦЯ РІДНА
Розвідка опрацьована
Богданом А. Комарницьким,
смт. Бориня, Турківського району
ТО ЗЕМЛИЦЯ РІДНА
“Не маю іншої домівки, як ліс і гори навкруги…”
,,Нарід, що забуває минуле, ніколи не буде нацією” А. Шептицький
Вийду на вершину, подивлюсь навколо
Боже, Ти мій, Боже! Як навкруг чудово!
Хочеться бувати знову тут і знову:
То землиця рідна, отча тут хатина,
Край коханий, милий - рідна Україна.
О. Комарницький, гербу Сас (с. Гусне)
Близько двох тисяч років тому римляни контролювали більшу частину Європи. Вони збудували могутню імперію, яка, з центром у сучасній Італії, охоплювала ще й частину Африки та Азії. Римька імперія принесла з собою мир та єдність, проте коли вона занепала у 475 році, Європу поглинув період хаосу та нестабільності, що характеризувався запеклою боротьбою за владу.
Карл Великий, король франків, зібрав загін елітних воїнів, відомих як паладини, спочатку для того, щоб захищати себе, і врешті з їх допомогою він збудував могутню імперію, територія якої простягалася від південної Італії аж до північної Німеччини і проіснувала майже 50 років.
Замість звичних нагород у вигляді грошей, дорогоцінної зброї та обладунку, Карл Великий дарував їм землю. Натомість вони мали присягтися бути готовими до бою в разі потреби та зберігати відданість королю до смерті. Так розпочиналася епоха лицарства
Цей звичай згодом став популярним і його перейняли інші королі та лорди по всій Європі впродовж багатьох століть.
Лицарі вели війни в інтересах короля та держави, в ім’я віри та для захисту власних земель і замків.
У ці часи , кожна людина мала власне місце у суспільстві, де верхівкою були королі та знать, а низи представляли люди, що працювали на землі – селяни. Більшість представників знаті, включно з королем, були лицарями. Король мав найбільше влади. Він був власником усіх земель, за винятком тих, що належали церкві, проте не міг особисто контролювати все до останнього клаптика. Тому він передавав великі території під контроль наймогутнішим лицарям країни. За що вони зобов’язувались надавати лицарів, що воювали під проводом короля певну кількість днів на рік.
Ці лицарі розділяли свої маєтки на менші частини (угіддя). Їх вони передавали під керівництво дрібніших лицарів, які також присягали воювати разом з королем, якщо виникала потреба.
Лицарі брали орендну плату з усіх селян, що жили та працювали на їхніх землях. Останні розраховувалися товарами, роботою або грошима, якщо, звичайно, мали їх. Лицарі також вимагали вірності. Натомість, вони обіцяли захищати своїх селян у разі нападу ворожих солдатів. Селяни повністю залежали від свого лицаря.
Не всі лицарі мали власні маєтки. На всіх би просто не вистачило землі. Ті, хто лишився без наділу, змушені були шукати інші шляхи для заробітку. Деякі лицарі збирали податки з місцевих торговців або брали гроші за користування певними дорогами. Решта безземельного лицарства воювала за гроші на стороні того, хто заплатить найбільше. Заможним та непокірним лицарям це давало можливість створювати власні армії та вести війни один проти одного, та навіть проти короля.
Спочатку королі обирали лицарів з-поміж найхоробріших та найвідданіших у бою. Основними якостями лицаря вважалися: вірність, честь та чемність. Слідом за ними йшли героїзм, відвага, віра і покора. Всі ці якості вважалися ,,шляхетними”. Починаючи з 12 ст., все більше лицарів виходили виключно із лицарських родин і, зрештою, такі родини почали також називатися ,,шляхетними”.
Слово шляхта (з давньонімецьк. Slaht – рід, порода) - лицарі, основним заняттям яких була військова служба, за що їм надавались певні пільги та привілеї. (Прототип сьогоднішніх елітних професійних військових, яким надавались та надаються певні пільги).
Українська шляхта, як суспільний стан, в т.ч. Драго-Саси та інші геральдичні роди, по своєму суспільному статусу, відповідала польській, німецькій, французькій, австрійській та інш. шляхті.
Але, навіть, якщо ви могли стати лицарем за правом народження, від вас все одно чекали шляхетного поводження. В ідеалі лицар мав захищати жінок, бути милосердним до ворожого лицаря у бою та жити за законами Церкви. Такі якості вважалися лицарськими.
Хоча з плином часу змінювались форми лицарства та завжди залишалась ідея лицарства, основні лицарські якості, які звались шляхетністю.
Вірність та честь були основою лицарства. Всі лицарі присягали на вірність своєму лордові та королю. Ніщо не могло виправдати віроломство, навіть, якщо вірність призводила до загибелі. Бути ,,людиною честі” означало бути чесним, ніколи не порушувати обіцянок і ніколи не робити такого, що могло б знеславити родинне ім’я. Тому для лицаря це було питанням честі дотримуватися всіх клятв на вірність, які він давав.
Під чемністю розуміли гарні манери та вміння правильно одягатися та поводитися. Для лицаря це також означало вміти контролювати себе у битві. Наприклад, він мав дозволити противнику встати, якщо той перечіпався, а потім продовжити бій, а не вбивати його, користуючись нагодою. Лицарі повинні були шанобливо ставитися до леді та лицарів, вищих за рангом і проявляти щедрість.
Деякі ознаки лицарства мали практичне застосування. Лицарі повинні були не тільки вправно володіти зброєю, але йти на шалений ризик і продовжувати бій в абсолютно виснаженому стані. Доблестю називали майстерність та мужність під час битви. Відвага вимагала самодисципліни і фізичної та психічної сміливості. Відважний воїн продовжував свій путь, незважаючи на те, якими жахливими могли бути обставини.
Віра в Бога була невід’ємною частиною лицарства. Релігійні переконання повинні були супроводжувати лицаря в усіх його діях та бути джерелом наснаги у складних ситуаціях. Покора йшла зовсім поруч з вірою. Покірний лицар вірив, що всі його досягнення були не лише його власними, а подарованими від Бога. Тому результат битви розглядався, як Божа воля. Лицарі не повинні були занадто гордитися своїми здібностями, або бути надто впевненими у битві.
Лицарі були хоробрими, вірними та милостивими. Вони захищали слабких та безстрашно воювали з ворогами. Кодекс поведінки, за яким лицарі мали жити, називався лицарським кодексом честі. Хоча лицарі дуже часто не поводилися згідно кодексу, він все одно був дуже важливою складовою образу лицаря.
Коли не було війни лицарі проводили багато часу на тренуваннях, вдосконалюючи бойову майстерність. Багатьом з них доводилось охороняти маєток старшого лицаря певну кількість днів на рік. Коли лицарі не були зайняті щоденними клопотами про власний маєток, вони знаходили безліч цікавіших занять: тренування молодих; бенкети та розваги; полювання; турніри.
Укомплектований лицарський обладунок захищав у битві. Але він же і не дозволяв відрізнити ворога від свого у гущавині битви. Жахливо коли воїни однієї армії помилково вбивали один одного в бою. Тому з початку 11 ст. лицарі починають зображати на своїх щитах виразні та яскраві знаки і символи, щоб ідентифікувати один одного. Такі знаки почали називатися гербами.
Спочатку герб зображували на щиті лицаря. Але дуже часто щит міг бути пошкоджений у битві. Тому лицарі почали розташовувати герби і на інших частинах свого обладунку. З кінця 12 ст. , щоб полегшити впізнавання, поверх обладунку лицарі почали носити туніки з тканини. На них також зображалися герби. Під кінець 14ст. на шоломи навіть кріпилися гребні, що мали колір лицарського герба.
Дуже часто герби з поля битви проникали у повсякденне життя. Скоро все, від меблів до стін будинків, було прикрашене ними. Лицарі мали печатки з власними гербами. Вони використовували їх, щоб затверджувати офіційні документи. Герб завжди був привілеєм. За негідну поведінку лицаря могли позбавити честі носити його. У лицаря, засудженого за зраду, конфісковували герб, а його щит підвішували догори низом на знак публічної зневаги.
У середні віки ставлення до релігії було дуже серйозним.
Звичайні лицарі присягали на вірність королю та носили зверху на обладунку родинні герби.
Хрестоносці – найголовніші лицарі християнства. Вони присягали на вірність Богу, а не королю, та зображували в себе на одязі хрест. Деякі хрестоносці, такі як тамплієри та госпітальєри, навіть приймали постриг і давали клятву боротися за віру.
Хрестоносців церква посилала воювати у релігійних війнах проти її ворогів. Вісім найбільших Хрестових Походів велися проти мусульман на Близькому Сході. Кожна з сторін боролася за контроль на території, що називалася Святою Землею. На Святій Землі розташований Єрусалим, місто – надзвичайно важливе для церкви, адже там жив і помер Ісус Христос. Упродовж століть християни вирушали у подорожі, щоб помолитися там.
Близько 1040 року турки-сельджуки, нове плем’я мусульманських правителів, здобули владу у Святій Землі. Вони жорстоко поводилися з християнами. Європейські правителі та церковники почали непокоїтися через сельджуків, побоючись, що ті могли розпочати наступ і на територію Європи. У 1095 році Папа Римський закликав християнських лицарів всієї Європи вирушити у Христовий Похід та звільнити Єрусалим від мусульман.
Папа Римський лише заохочував лицарів іти у Святу Землю. Дуже скоро звичайні люди самі перейнялися цією ідеєю. І в 1096 році тисячі чоловіків, жінок і навіть дітей, некерованим натовпом вирушили у Святу Землю. Цей похід отримав назву ,,Похід Народів”. Багато людей померло по дорозі від хвороб, або було вбито сельджуками у сутичках, решта створювала хаос, грабуючи та знищуючи все, що траплялося на шляху. Практично нікому з учасників походу не вдалося дістатися Святої Землі.
Наприкінці 1096 року до Святої Землі вирушила набагато краще організована група армій – понад 30 000 лицарів та солдатів. Проте не всі йшли в ім’я священної мети. Лицарі, що вирушили в похід, звільнялися королями від податків, та розраховували на церковний захист своїх земель. Як винагороду їм також обіцяли землі та багатства. Незалежно від причин, які штовхали людей на участь у ньому, компанія виявилася успішною. У 1099-му лицарі захопили Єрусалим та навколишні землі. Але у 1178-му місто знову опинилося в руках мусульман.