Після провалу ідеї створення самостійної української держави український національний рух увійшов у конфронтацію з германським керівництвом. Видні громадські і культурні діячі були репресовані, ключові посади у місцевій адміністрації зайняли люди, котрі погодились співробітничати з німецькою окупаційною владою.
Виконуючи настанови окупантів, Чернігівська міська управа відкрила дві чотирикласні школи за №4 і №6 з викладанням українською мовою. У 1942 році школу №4 закрили, бо в її приміщенні розмістилася школа дорожніх майстрів. Насправді ж, то була німецька розвідувальна школа, де проходили підготовку диверсанти для боротьби з партизанами. Як і раніш, до медичної школи, відкритої міською управою, приходили учні. Навчалися, здавали іспити, отримували свідоцтва про закінчення медичної освіти. Але ці документи були оголошені недійсними після визволення Чернігова.
Наступний крок - ухвала постанови Чернігівської міської управи про перейменування вулиць. До кінця листопада 1941 року нові назви отримали 40 вулиць міста. Зупинка була за малим - поміняти таблички мовою окупантів.
У грудні 1941 року відкрилися курси німецької мови для широких верств населення та службовців. Газета «Українське Полісся» від 28 грудня 1941 року закликала відділ освіти міської управи серйозно взятися за розв'язання справи вивчення німецької мови населенням Чернігова.
Міський відділ культури в особі його керівника Степана Баран-Бутовича взяв під свою опіку бібліотечні фонди і музейні цінності. Адже вони віднині належали новим хазяям. Відомий український прозаїк і драматург Вадим Собко у п'єсі «Київський зошит» вперше, мабуть, торкнувся теми вивезення національних коштовностей з України. Саме з цього твору стало відомо, що начальник Київського гестапо систематично відправляв свою команду до Чернігова з метою вивозу картин європейських художників минулих століть з обласного історичного музею. Про пограбування нашого музею у шістдесяті роки писала всесоюзна газета «Советская культура».
Разом з німецькими військами групи «Центр» до Чернігова увійшла рота так званого особливого призначення під командуванням штурмбанфюрера СС Кюнсберга. Безпосереднім шефом батальйону був міністр закордонних справ гітлерівської Німеччини фон Ріббентроп. Ця зондеркоманда почала свою діяльність з пограбування художніх цінностей ще у Франції 1940 року. Батальйон Кюнсберга своєрідно змагався з айнзацштабом Альфреда Розенберга, міністра Східних окупованих областей, якому був підпорядкований «Окремий штаб бібліотек», котрий займався зачисткою книгосховищ України, в тому числі і Чернігівщини. З цією метою 16 вересня 1941 року відновила свою роботу Чернігівська обласна бібліотека ім. В.Г. Короленка в статусі Центральної, її безпосереднім шефом був Степан Гаврилович Баран-Бутович. Для основного книгосховища було виділено приміщення по вул. Петлюри, 5, в будинку колишнього реального училища (нині вул. Горького, 3, комерційний технікум). Після 1 липня 1942 р. це помешкання відібрали для Центрального торговельного товариства. Тут окупанти зосередили великі гроші і дорогоцінності. Тут працювали саботажники з підпільної групи Олександра Михайленка. Старостат міської управи ухвалив рішення про перенесення бібліотеки до будинку на розі вулиць Симона Петлюри та Євгена Коновальця (нині Горького і Преображенської -колишня К.Маркса). Однак у липні 1942 року бібліотека відкрилася в будинку на розі вулиць Бульварної (Гамбурзької), і Симона Петлюри, де перебувала до початку визвольних боїв за Чернігів у вересні 1943 р." Але було тісно. Тому 12 тис. томів перевезено до Єлецького монастиря.
З вересня 1941 р. до 1 квітня 1942 року до основного книгосховища автомашинами та кіньми було перевезено книги з шести книгозбірень міста і двох приватних бібліотек. Бібліотека складалася з умебльованої читальні, абонементу, робочих кімнат та книгосховища. На 1 квітня 1942 року її фонд орієнтовно становив 75 тисяч томів. З них майже 30 тисяч видань належали до більшовицьких за змістом і знаходились окремо у кімнаті, ключ якої під розписку було передано до 2-го відділу поліції по вул. Євгена Коновальця (колишня Червоноармійська, а нині - імені двічі Героя Радянського Союзу Олександра Молодчого). 25 січня 1943 р. більшовицький фонд відокремили у церкві святого князя Михайла і його боярина Федора колишньої Чернігівської духовної семінарії. Ця культова споруда другої половини XVIIIст. збереглася до наших днів.
За розпорядженням штабу Розенберга видача читачам книжок проводилась з вересня 1942 року лише з дозволу СД.
На перший погляд бібліотека під час окупації «жила» більш-менш непогано. Мала пристосоване помешкання, кваліфікованих працівників, що отримували високу платню. На придбання літератури виділялися кошти. Але все це робилося задля єдиного, аби виконати наказ Адольфа Гітлера від 29 січня 1940 року. Цим документом фюрер Німеччини призначив рейхсляйтера нацистської партії Розенберга керівником центральної установи з вивчення питань націонал-соціалістичного світогляду та виховання. Ця установа називалася «Вища школа». «Вона буде створена після війни, - зазначив Гітлер у наказі, - однак для того, щоб заохотити розпочату підготовку, я наказую, аби рейхс-лейтер Альфред Розенберг і в подальшому керував цією попередньою роботою, перш за все - в галузі досліджень і створення бібліотеки. Всі партійні і державні інстанції зобов'язані надавати йому в ціп роботі всебічну підтримку». Альфред Розенберг виконав волю свого фюрера. Йому вдалося скласти своєрідну бібліотеку для Німеччини, що становила політичний та економічний інтерес, оскільки в ній містилися загальні відомості про географічні умови, політичне життя, економічний розвиток східних територій.
Окупанти дали дозвіл відкрити храми і обителі. Мабуть, зробили це з огляду на те, що до початку війни у Чернігові не було жодної православної церкви, закрили і католицький костел.
Але в той же час німецькі окупанти на території Єлецького монастиря облаштували казарми для військових частин. Успенський собор був перетворений загарбниками на стайню. В інших монастирських приміщеннях розмістили склади. А в 1942 році окупаційна влада дозволила створити релігійну общину, яка відкрила на території Єлецького монастиря Дмитрівську церкву.
В Чернігові працював український драматичний театр імені Котляревського. На його сцені йшли вистави за п'єсами українських класиків. Відомий український мистецтвознавець Валерій Гайдабура, автор унікальної монографії «Театр між Гітлером і Сталіним: Україна 1941-1944. Долі митців», дослідив, що під час окупації на теренах України працювало близько 170 театральних колективів. І не було жодної профашистської вистави. Німці вважали вигідним мати власну мистецьку індустрію в окупованій Україні. Вони вимагали ставити розважальні вистави. Але розвага для німців стала серйозною драматургією для українців.
На прикладі Чернігова видно, як на практиці здійснювалась теза Гітлера про те, що в інтересах підкорених народів необхідно заохочувати їх до індивідуальної свободи та придушувати будь-який потяг до державної організації. Тим самим створювати умови для того, аби тримати населення цих національностей на можливо низькому культурному рівні.
2.2 Звірства і злочини німецько-фашистських загарбників на Чернігівщині
Масові розстріли в Чернігові почалися 18 вересня 1941 року й тривали весь дворічний період окупації. Проводилися вони силами СД, фельд-гехайм поліції (польове гестапо) за допомогою української поліції. Спочатку людей убивали в урочище Рашевщина, де в цілому розстріляли більше 7 тис. чоловік. Потім почали стратити в ровах урочища Дубовий рів за північною околицею с. Коти. Там тільки за один день на початку листопада 1941 року фашисти і їхні пособники знищили 300 чоловік.
Проводячи політику геноциду щодо ряду народів Європи, гітлерівці почали в листопаді 1941 р. у Чернігові поголовні розстріли євреїв. До цього вони готувалися заздалегідь. З перших днів окупації всі жителі єврейської національності зобов'язані були нашити на свій одяг відмітні знаки - шестикінечні зірки жовтих кольорів. У наказах, розклеєних по місту, євреїв іменували «юдами». Указувалося, що євреїв треба використати тільки на важких і брудних роботах, їм заборонялося займатися торгівлею.
Користі від цієї робочої сили окупантам було мало, тому що кілька тисяч євреїв, що залишилися в Чернігові, в основній масі складалися з немічних старих, жінок і дітей. Їх посилали закопувати трупи вбитих, розчищати завали, засипати лійки від бомб на вулицях і виконувати інші подібні роботи.
Акцію по знищенню основної маси євреїв провели швидко й організовано. З різних частин міста - Лесковиці, Кавказу, П'яти кутів, Червоного хутора, Задриповки, де поліція зібрала їх у групи, наказуючи забирати із собою коштовні речі, євреїв зігнали в одну загальну колону. По вулиці Шевченко під конвоєм німецьких солдатів й українських поліцаїв приречених на смерть людей повели за місто убік села Коти. Колона по 5-6 чоловік у ряді розтяглася майже на кілометр. Хворих і слабих підганяли багнетами й прикладами.