2. Конституція 1929р.
Створення в 1922р. Союзу радянських республік і прийняття в 1924р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести в Конституцію УСРР 1919р. відповідні зміни, пов’язані головним чином з розподілом компетенції між союзною і республіканською владою.
Саме з питань розподілу компетенції розгорілися гострі суперечки між прихильниками федерації (так званими „націонал-більшовиками” Х.Раковським, М.Скрипником та ін.) і поборниками сталінської „автономізації” (З.Мануїльський та деякі інші політичні діячі). Як відомо, перемогу здобула ідея федералізації, яка. Хоч і не гарантувала Україні як суб’єкту радянської федерації справді самостійний правовий статус, але все ж таки сприяла закріпленню її державного статусу. Та поступово, в процесі „загвинчування гайок” у політиці стосовно республік, до союзних органів переходило дедалі більше повноважень, сфера республіканської компетенції неухильно згорталася.
В 1929р. – на одинадцятому Всеукраїнському з’їзді Рад, 15 травня – було затверджено другу Конституцію УРСР як союзної республіки. Текст цієї Конституції складався з п’яти розділів, які включали 82 статті. В першому розділі – „загальні положення” – було подано виклад „Декларації прав і обов’язків трудящих УРСР”, яка дещо в іншому вигляді входила і до першої Конституції. В другому розділі йшлося про „радянське будівництво”, де вповні виявив себе принцип централізації, тобто безумовного підпорядкування нижчих владних органів вищим. Власне, цим освячувався принцип „адміністративної системи”, втіленням якої й виступила друга українська Конституція. В третьому розділі йшлося про виборчі права, привілеї, користуватися якими мали лише „трудящі класи”. Четвертий розділ стосувався питань формування республіканського бюджету, п’ятий присвячувався символіці й визначенню столиці, якою на той час був Харків.
Отже, як раз у рік так званого „великого переламу” закріплюється централізм державної влади. А під категорію осіб, обмежених у громадянських павах, під час колективізації потрапляють мільйони заможних селян-трудівників.
Отже, позбавившись так легковажно завоювань громадянської війни, одним з наслідків якої була певна політично-адміністративна самостійність. Уповноважені представники центру почали витісняти „українізовані” кадри. Починається чистка не лише серед партійної, а й серед партійної інтелігенції. Про масштаби терору в Україні А.Авторханов повідомляє: ”Аналіз жертв „Великого терору” 30-х років показує, що саме серед української партійної та безпартійної інтелігенції жертв терору було в кілька разів більше, ніж у центральних областях Росії”.
3.Конституція 1937р.
У середині 30-х років керівництво комуністичної партії дійшло до висновку про необхідність внесення „демократичних” змін до Конституції СРСР 1924р., а також до конституцій союзних і автономних республік. Вперше це питання було винесене на обговорення у 1935р. на лютневому пленумі ЦК ВКП(б). Таким чином намічалося утворити видимість подальшої демократизації державного ладу.
VIIIВсесоюзний з’їзд Рад 5 грудня 1936р. одноголосно затвердив і ввів у дію нову Конституцію СРСР1936р.
Прийняття Конституції Союзу РСР вимагало розробки нових республіканських конституцій, у тому числі й конституції УСРР. Розробка проекту конституції УСРР нагадувала процес, який вже відбувався на союзному рівні. 13 липня 1936р. Президія ЦВК УСРР утворила конституційну комісію, до складу якої увійшли державні та партійні провідники України: Петровський, Косіор, Постишев. Задонський, Любченко, Якір та ін. Наприкінці 1936 р. Президія ЦВК УСРР прийняла проект Конституції, запропонований конституційною комісією, за основу. Після всенародного „обговорення” він був переданий на розгляд Надзвичайного ХІVз’їзду Рад УСРР, який 25 січня з’їзд Рад постановив: „Проект Конституції (Основного закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки в редакції, поданий Редакційною Комісією, затвердити”.
Конституцію УРСР 1937р. побудовано у відповідності до Конституції СРСР 1936р. Вона майже повністю відбивала союзну Конституцію, відтворювала її принципи, копіювала основні положення. Обидві конституції мали демагогічний характер і були як би поза часом і простором. Численні положення Конституції УСРСР, як і Конституції СРСР, особливо про права людини, насправді не діяли. Вони мирно співіснували з репресивною машиною, масовими арештами, розстрілами. Основний Закон за формою був демократичним, але повністю відірваним від реального життя.
Нова Конституція УСРР, проголошена найдемократичнішою у світі. Насправді ж Конституція СРСР 1936р. повинна була замаскувати той „великий терор”, який Сталін та його поплічники організували в Радянському Союзі і від якого, може, найбільше постраждала Україна. Недарма Микита Хрущов, який у той час став керівником української компартії, з гордістю казав, що українська компартія „була вичищена до блиску”.
Конституція УРСР 1937р. складалася з 146 статей, об’єднаних в розділи.
Розділ1, присвячений суспільному устрою, був побудований на соціалістичних засадах. Україна визначалась як „соціалістична держава працівників і селян”, де політичну владу становлять Ради депутатів трудящих. Економічною основою УРСР визнавались соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, яка мала форму державної або кооперативно-колгоспної власності.
Особливе значення мав розділ, присвячений державному устрою. Згідно зі ст.. 13 Конституції УРСР „добровільно об’єдналася з іншими рівноправними Радянськими Соціалістичними Республіками” в союзну державу – СРСР. Конституція підкреслювала, що територія УРСР не могла бути змінена без згоди республіки. Найбільш важливим було положення про те, що „Українська РСР зберігає за собою право виходу З Союзу Радянських Соціалістичних Республік”. Проте, як свідчила практика, такі принципи об’єднання, як добровільність та рівність, були лише декларацією, що не відповідала дійсності, а право виходу з СРСР – фікцією. Реально діючими були лише статті Конституції УРСР 1937р., де йшлося про те, що кожний громадянин України є громадянином СРСР і що „УРСР здійснює державну владу самостійно” тільки поза межами ст. 14 Конституції СРСР, де визначені права і компетенція вищих органів влади і управління СРСР.
В наступних розділах Конституції йшлося про структуру, порядок утворення, компетенцію та основні форми діяльності центральних і місцевих органів державної влади і державного управління.
Вищим органом державної влади УРСР ставала Верховна Рада, яка обиралася громадянами України строком на 4 роки. Віднині це був єдиний законодавчий орган УРСР. Інші органи такого права не мали, як це було раніше. У відповідності до конституції Верховна Рада УРСР обирала Президію – колегіальний, постійно діючий орган.
Верховна Рада утворювала також уряд – Рад нарком УРСР, який був найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади. Він мав право видавати постанови і розпорядження „на основі виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Ради Народних Комісарів СРСР” і перевіряти їх виконання.
До складу Раднаркому УРСР входили голова Раднаркому, його заступники, голова державної планової комісії УРСР, уповноважений комітету заготівель СРСР, начальник управління у справах мистецтв, уповноважені загальносоюзних наркоматів і 14 наркомів УСРСР, 10 з яких очолювали союзно-республіканські наркомати і тільки 4 – республіканські (освіти, місцевої промисловості, комунального господарства, соціального забезпечення). Така структура Раднаркому свідчила про дуже сильну централізацію в справах державного управління.
Місцевими органами державної влади в областях, округах, районах, містах і селах України були Ради депутатів трудящих, які „обиралися” населенням відповідних адміністративних одиниць строком на 2 роки.
У розділі 10 Конституції закріплювалися основні права і обов’язки громадян УРСР, які отримували право на працю, відпочинок, матеріальне забезпечення в старості, а також на освіту та ін.
В ст.124 Конституції йшлося про свободу слова, друку, зборів і мітингів, вуличних демонстрацій, тобто про свободи, які були просто неможливі в умовах тоталітарної системи. В той час, коли провадились незаконні обшуки і арешти, здійснювались масові репресії, в Конституції урочисто проголошувалась недоторканість особи, житла та ін.
Конституція 1936р. була побудована таким чином, що сама її структура абсолютизувала державу. Серед 13 її розділів розділ про права та обов’язки громадян займав лише десяте місце, до того ж мав декларативний характер. Всебічний розвиток особи в цій Конституції розглядався не як мета соціального будівництва, а як засіб досягнення мети – побудови сталінської моделі соціалізму.
Усе це свідчило про те, що Конституція УРСР, як і Конституція СРСР, не забезпечувала втілення в життя багатьох своїх положень. Реальна практика сталінщини перекреслювала демократичність Конституції УРСР 1937р.
Не захищала Конституція УРСР й національні права українського народу. Розпочата ще з 20-х років українізація не просто припинилась, вона почала тепер розглядатися під тиском Сталіна як прояв націоналізму, наслідками чого стали розгром української науки, культури, знищення українських провідних кадрів. Зазнали утисків і національні меншості.
Серйозних змін зазнала виборча система. Конституція УРСР 1937р. відмовилась від виборів, де робітничий клас мав переваги над селянством, а значна частина населення взагалі була позбавлена виборчих прав, від виборів багатоступеневих та відкритих. Згідно зі ст.133 Конституції вибори до Рад депутатів трудящих усіх ступенів провадились на основі „загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні”. Як уже зазначалось, справжніх виборів у дійсності не провадилось, це була лише ширма, яка прикривала тоталітарний режим.