Історія Уманщини (стр. 2 из 10)

З кінця ІІ ст. на півдні Уманщини і в степах кочували кумани, там була розташована Куманія. Руські літописці називали її ще Землею Половецькою, Страною Куманською. Саме до складу Куманії впродовж двох віків входила Уманщина.

Перемігши печенігів кумани стали повноправними власниками цих земель. Куманія – то союз орд, великих кочових об’єднань. Князі окремих орд на з’їзді обирали хана, наділяли його великою владою. Менші частини орди називались кошами, куренями; їх очолювали нижні начальники. Кумани строго дотримувались законів: кожна орда і кожен її підрозділ кочував не там, де йому заманеться, а тільки в межах відведених йому територій. Добре було організоване і військо куманів. Розрізняли Білу (західну) і Чорну (східну) Куманії. Уманщина входила до Білої Куманії.

Кумани-кочівники до південних лісостепів прикочували влітку, коли на півдні трави вигоряли. В інші пори року вони випасали свої табуни і отари в Придунайських степах. А селяни, які осіло жили в лісостепах, нащадки уличів та інших україномовних племен, були під їх владою. Раніше вони підкорялись печенігам, а коли печенігів перемогли кумани, то стали підкорятись новим господарям. Тоді в наших краях було набагато більше лісів, ніж тепер, а на великі поляни, обмежені лісами, кочівники не заходили. Там здебільшого і господарювали селяни. Хоч і під владою прийшлих кочівників, але жили, орали свої землі, вирощували хліб, народжували і виховували дітей, передавали від покоління до покоління свою віру, культуру, збагачували і розвивали давню українську мову.

Які стосунки були між Руссю і Куманією? Різні в різні часи. Нерідко люди цих країн мирно співіснували, навіть родичались. Але літописці найчастіше писали про військові походи. Російські історики, узагальнивши багато різних документів, прийшли до висновків, що кумани нападали на Русь здебільшого з вини руських князів, що були схильними до політичних інтриг і авантюр, що Русь намагалась знищити половців. Русь воювала з Куманією протягом майже двох століть. Ізяслав (з 1054 р.) спочатку «воевал несчастливо против половцев»; Святополк «вел с переменными успехами вону против Половцев»; Володимир Мономах «вел победоносные войны против половцев»; Ярополк «вел счастливую войну против Половцев», Ростислав «с помощью Половцев свержен»; Изяслав «с помощью Половцев вступил на престол». Отак руські князі не могли підкорити Куманії протягом двох століть. Щоб протистояти навалі монголів, Київське, Переяславське і Галицько-Волинське князівства виставляли разом 100 тисяч воїнів, а одна Куманія – 50 тисяч.

У давньоруську добу регіон відігравав спочатку роль порубіжної, а згодом буферної території, бо не входив до складу Київської Русі. Але, ймовірно, тут були укріплені городки або ж навіть фортеці. Це припущення ґрунтується на легенді, яка оповідає, що на місці сучасного села Паланки, зокрема західної його частини, було місто Кудрин (Кудрик). Під час монгольської навали в XIII ст. місто було вщент зруйноване. Від Кудрина лишилась одна церква, та й та потім була зруйнована. Старожили кажуть, що в урочищі Дубина є закидана криниця. Якщо на Великдень зранку прикласти до неї вухо, то можна почути дзвін. Місто так і не було відновлене. На полі «Середина» й досі знаходять пам'ятки тієї доби: залишки будівель, посуд, перепалену глину.

3. Під татарами

У 13 ст. всю Уманщину, як і багато інших земель, заполонили монгольські орди. Яких-небудь значних боїв у наших краях тоді, здається не було. Татари поділили територію на тьми, окремі податкові округи; на чолі округа стояли отамани, що були представниками місцевої людності. Керівну верхівку куманів-кочівників нові господарі степів знищили, їх табуни, отари, всі цінності забрали собі. Не чекаючи такої розправи, багато куманів відкочували до Угорщини і Болгарії. Кумани осіли між Дунаєм і Тисою, ту місцевість довго називали Малою Куманією.

Основна маса корінного населення залишилась на батьківських землях або поблизу них. Татари не нав’язували ні своєї мови, ні релігії, ні своїх звичаїв. Хоч і підневільними ставали тодішні жителі, і терпіли багато від поневолювачів, але – жили. Чінгісхана та його оточення цікавили насамперед гроші і прибутки. Від підкорених князів і царів вони брали «подарунки», а взамін видавали ярлики. Від усіх інших людей брали данину. Селяни за татар обкладалися численними податками, відбували багато повинностей: данина, мито, плужне, підводне, ловче тощо. А духовенство звільнялось від данини. Взагалі, монголи толерантно ставились до християнської релігії і православної церкви. Від селян лісостепів, зокрема і тих, що жили на Уманщині, татари насамперед вимагали: «да имь орют пшеницю и проса». В ті часи Уманщина підтримувала «болохівський рух», спрямований проти руських князів. «Таке становище на Гуманщені сприяло, очевидячки, тому, що людність, платячи данину могла жити своїми формами життя. Татари сюди не втручались. В цей час на території Гуманщини могли бути торгівельні зносини з татарами та півднем, з генуезькими колоніями.» [2].

Під тарами Уманщина була приблизно 100 років. За часів орди влада руських князів ослабла. Місцевому населенню було вигідніше платити данину одним татарам, ніж татарам і руським князям, які не захищали від татар. Тому люди часто цих князів і не слухали. А в той час швидко змінювалась Литва. Литовські князі завдяки вдалій політиці спокійно розширювали свої володіння. Вони і від татар захищали і до чужих звичаїв і порядків пристосовувались, поважали чужу мову і культуру: «Ми старини не рушаємо, а новини не уводимо». Тому українцям стало вигідніше підкорятися литовським князям ніж руським.

Київ під литовським впливом був уже в 1320 році. Хоч формально тут ще правили руські князі. Уманщина, як і більшість українських земель перейшла під зверхність Литовсько-Руської держави, повна назва якої – Велике князівство Литовське і Руське, у 14 столітті. У 1363 році неподалік села Паланка, на річці Синюха, відбулась битва між об'єднаним литовсько-руським військом та монголо-татарами. Ця перемога поклала край татарському пануванню на українських землях. Вищими володарями в тому князівстві були литовські феодали, а основну масу населення становили українці, білоруси і частково росіяни. Люди поділились на стани: бояри, вільні землевласники, кріпаки і смірди. Податки платили двох видів: дяко і серебщину. Дякло (данину) князі одержували сіном, вівсом, домашньою птицею, яйцями. Серебщина спочатку бралась від сохи, волів і коней, а згодом вийшла постанова, щоб платив 5 литовських грошей за рік тільки той, хто мав соху. Вся юриспруденція в Літовсько-Руській державі велась старою українсько-білороською мовою Тоді, здається, вперше українська мова стала державною, ніхто на неї не чинив ніякого тиску. Між Дніпром і Дністром побудували три лінії укріплень. Третя з них проходила через Канів, Черкаси, Звенигород, Брацлав, Вінницю. Не виключено, що вже тоді існувало якесь укріплення і на місці теперішньої Умані. Польські історики в кінці 16 ст. писали, що на південний схід від Брацлава, а саме тут знаходиться Уманщина, були і села, і замки, і городища, щоправда – зруйновані. В 15 ст. великі володіння на Уманщині мав Семен Кошка, потім – Ф. Четверинський, К. Острозький, О.Сангушкович, М, Забарзький. Але з часом жити тут ставало все важче і важче. Основна причина – наскоки татар. Мова йдеться вже не про організовану владу Орди, а про татар кримчаків. Як відомо, Хаджі-Гірей, засновник кримської держави, подарував литовським князям Брацлавську, Звенигородську і Київську тьми. Він з литовськими князями був у добрих стосунках, тому спочатку уманчанам кримські татари не докучали. А за часів кримського хана Менглі-Гірея Уманщина знову потерпала від руйнівних набігів татар. Саме на ці землі вони здійснили 86 грабіжницьких походів по Чорному, Удицькому, Кривошарівському та Звенигородському шляхах. Так, Чорний шлях пролягав через Чорний ліс та броди на річці Синюха поблизу міста Умань.

Маршрут Чорного шляху.

4. Польська колонізація

Не дивлячись на набіги кримських татар, територія Уманщини заселялась новими людьми. Виникали нові поселення.

Й. Верещинський писав про Україну такі рядки: «Україна може бути житницею інших країн, як колись був Єгипет. Поля її такі чудові, як Єлисейські поля у Вергілія; то простягаються рівнинами, то перерізаються горами і лісами; характер їх веселий і урожайний. В Україні так багато худоби звірів, різних птахів, риби та інших речей, придатних на харч людям, що можна подумати, неначе вона була батьківщиною Церери і Діани. Меду стільки береться в її бортях і пасіках, що забувається сіцілійська Гілла, і андійський Гамлет… Але навіщо витрачати напищені слова, коли можна одним словом визначити, що Україна – та обітована земля, яка тече молоком і медом» [3]. Писалось це не просто так, а з наміром: автор радив польській шляхті якнайшвидше заселити ту обітовану землю.

І почалась колонізація. Великі польські землевласники стали випрошувати від князів литовських і королів польських нових володінь у наших краях. За сеймовою ухвалою від 10 вересня 1609 року «Гуманська пустка», що становила територію не менше однієї тисячі квадратних кілометрів, перейшла у володіння старости Брацлавського, Вінницького та Звенигородського - Валентина Олексія Калиновського. Спочатку словом Умань або Гумань називали не місто чи якесь поселення, а велику територію, говорили «Пустка Гумань». Гуманська пустка в документах згадується у 1609 році, коли Річ Посполита послала своїх комісарів, щоб вони об’їхали ті землі і описали їх. Місто Умань починає свою історію з давніх часів. Перша згадка про Уманщину є в літописі Супрасльського монастиря 1497 року. Географічне розташування міста визначило його статус як місто-фортеця. Так як місто знаходиться на кордоні степів, зайнятих татарами, Умань часто зазнавала нападу, а тому була зміцнена. В Умані у 1629 році було 1064 двори, побудована неприступна фортеця із ровами і валами, проживало 9600 чоловік. Археологічні дослідження визначили і розміри фортеці, що була розташована в районі колгоспного ринку. Серед краєзнавців і до сьогодні немає спільної думки щодо походження назви «Умань». Одні краєзнавці виводять цю назву від куманів (половців): Куманія – Кумань – Гумань – Умань. Другі стверджують, що назву місту дала р. Уманка (Ума: тюрк. Умар – велика річка, Кума – пісочна ріка). Треті оповідають про корчму «У Мані», яка нібито стояла на перехресті шляхів. Четверті проводять паралелі з трипільською культурою і вважають, що «Ума» є одним із імен богині Махадеви або Парасваті.