В 1764р. Потоцький заснував в Умані католицький монастир і католицьку духовну базиліанську школу на 400 учнів. Цей період відображений двома пам’ятками архітектури – Базиліанським монастирем та міською ратушею. У 1768 році Умань була одним з найкращих міст України, тут проживали в основному греки, армяни, євреї і поляки. Під стінами міста знаходилась слобода Уманських козаків, вільних від податків, але зобов’язаних воювати з ворогами і охороняти місто від гайдамаків.
Майже протягом всього 18 ст. в наших краях діяли гайдамаки. Відомі їх виступи в 1715, 1734, 1736, 1743 роках. Гайдамаччина 1768 року називається ще «Коліївщиною» (від «колій», «колоти»). Пронеслась вона багатьма повітами незадоволеної і збудженої України, а кульмінації своєї досягла в Умані. Як відповідь на створення і дії Барської конфедерації у 1768 році на Черкащині, в урочищі Холодний Яр, неподалік від Мотронинського монастиря (духовного та ідеологічного центру повстання), відбулася рада, на якій Максима Залізняка було обрано отаманом. В квітні-травні 1768 року повстанський рух поширився на значну територію Правобережної України. На Уманщині гайдамаки свої дії розпочали з села Різане. Захопили місцеву шляхту, перебили усіх, не милуючи ні жінок, ні дітей. Потім пішли на Буки, Соколівку. Здобувши Жаботин, Смілу, Корсунь, Богуслав, Канів та Лисянку на початку червня повстанці підійшли до Умані. Загін вів Залізняк. Уманське начальство послало супроти гайдамаків своїх козаків під проводом полковника Обуха. Той полк пройшов кілька десятків верств в напрямку на Звенигородку і став табором в степу. Три тижні стояли там, чекали Залізняка. Врешті вирішили не йти проти гайдамаків, а йти з ними – на Умань. Цьому сприяв також Іван Гонта. Гонта дав можливість Обуху втекти, а сам оточив уманський полк. Уманський сотник Іван Гонта перейшов на бік загонів М. Залізняка і разом з ними штурмував місто. 9-10 червня 1768 р. (за н. ст. 20-21 червня) Умань була здобута. Мешканців фортеці, поляків та євреїв, які не згоджувалися прийняти православ’я, чекала смерть. «Железняк и Гонта вступили в город. По улицам и домам полилась кровь. Гонта собственноручною рукою убил Младановича, Шафрановский убит в башне, Костецкого подняли на копя, а учениками его завалили колодезь, над которым поставлена была после ратуша. В жидовской школе вырезали 3 тис. жидов. Всего жидов и шляхты истреблено было в один день 18000. Только тот уцелел, кто решился принять православную веру. Крестил беспрестанно старый священник церкви Святого Михаила, восприемниками были казаки. Гонта был кресным отцом детей Младановича, отказавшихся от латынства. Множество жидовок и шляхтянок вышли тот час замуж за казаков. Железняк стал обозом под Уманью и здесь назначил главную квартиру.» [4].
Наприкінці червня за допомогою російських військ генерала Кречетникова керівників повстання було заарештовано. 25 червня під час вечері у таборі росіян, куди запросив керівників повстання полковник Гур’єв, Гонту і Залізняка було затримано. Уманського сотника передали полякам, які скарали його, як сотні інших гайдамаків, у селі Кодня на Житомирщині. Залізняка, як запорозького козака, чекав суд російської імператриці, але по дорозі на заслання він утік. Подальша доля його невідома, але за неперевіреними даними керманич Коліївщини брав участь у селянській війні під проводом О. Пугачова (1773-1775). Після арешту керівників виступ ще тривав, але вже не так активно. Здобуття Умані було вищою точкою антифеодального визвольного руху. Під час повстання постраждав і Свято-Богородицький монастир св. Василія з колегією (школами) або училищем в місті Умані. Вже згадуваний вище Францишек Салези намагався перетворити Умань на центр уніатства в регіоні. В 1762–1763 рр. за його пропозицією та при фінансовій підтримці в місті діяла кількамісячна семінарія з підготовки уніатських та «перекваліфікації» православних священиків, очолювана єпископом Белзьким та Холмським М. Рилом, під час якої відбулася посвята 150 священиків для церков Уманщини. Через два роки в Умані за сприяння Потоцького було відкрито василіанський монастир, а 1766 року – школи при ньому. Серед навчальних предметів були математика, фізика, філософія, красномовство, право, французька, німецька мови та, звичайно ж, богослов’я. Велика увага приділялася фізичному вихованню учнів, особливо влітку, коли всі вихованці йшли в поле, де займалися різними іграми, військовими вправами тощо. Найбільш здібних учнів нагороджували медалями, королівською милістю. В училищі навчалися: польський поет Юзеф (Йосиф) Богдан Залеський (1802–1880), етнограф Генріх Франциск Духінський (1817–1886), Міхал Грабовський (1804–1863), польський поет Северин Гощинський (1801–1876), С. Голендзоровський, учасник польського національно-визвольного руху Ян (Іван) Креховецький (1804–після 1838), історик-славіст Віктор Іванович Григорович (1815–1876). Саме Гощинський, Грабовський та Залеський були ініціаторами створення при монастирі літературного гуртка «За-Го-Гра», на засіданні якого і були прочитані перші вірші цих представників «української школи» в польській літературі. Наприкінці 1831 року села Гереженівка та Монастирок, що належали Уманському василіанському монастирю, були конфісковані до казни, а в 1832 році закрито і сам монастир. 5 березня 1834 року монастир було остаточно ліквідовано, приміщення перейшли у розпорядження місцевої влади. Ченців було переведено до Преображенського монастиря, що знаходився у м. Трегури на Волині. Частину монастирських і шкільних речей було залишено в костьолі міста Умані, а картини та скульптури були відправлені до Київського університету св. Володимира.
Після «Уманської різанини» місто знову було спустошеним (з 20 тис до 1354 жителів), торгівля занепала. Люди тікали з Уманщини, переселялись на Кубань і навіть на Далекий схід, засновуючи там нові поселення. В Краснодарському Краї до 1934 року існувала станиця Уманська (згодом її перейменували в Ленінградську). Кажуть, що там оселився Уманський курінь запоріжців. З 1793 року Уманщина, як і вся Правобережна Україна, знову опинилась під Росією. Умань – центр Уманського повіту, який в 1795-1797 роках входив до Вознесенського намісництва, а з 1797 року – до Київської губернії. Зміни тоді відбувались великі: польська мова, польські закони замінялися російськими, католицька віра витіснялась православною. Але власників ті зміни не змінили. Як і досі, Умань залишалась особистою власністю графів Потоцьких.
7. Про Софію і Софіївку
Немало було тих Потоцьких і за Польщі, і за Росії. Сотні літ визискували вони поневолених і закріпачених прабатьків наших. Але тільки ім’я одного з них – Станіслава Щенського (Фелікса) Потоцького – пов’язане з будівництвом парку «Софіївка». Маршал Торговицької конфедерації, генерал-аншеф російської армії, кавалер ордену Олександра Невського і обох польських орденів розпочав грандіозне будівництво диво-парку «Софіївка»у 1796 році який згодом подарував своїй дружині Софії.
Коли Софії було 13 років, мама-гречанка продала її і ще одну свою дочку польському послу, який колекціонував красунь для свого короля Станівлава Понятовського. Але довезти те чарівне створіння до Варшави виявилось не так просто. Дорогою її перекупив за тисячу злотих карбованців син кам’янець-подільського коменданта Йосиф Вітт. Софія не хотіла відповідати на пристрасті того майора просто так, і він був змушений з нею обвінчатися. Згодом молоде подружжя поїхало в Париж де сімнадцятирічна дружина майора повністю розпрощалась з «забобонами, які стримували її на шляху моралі і вірності чоловікові» [6]. В Парижі Софія мала багатьох відомих залицяльників, в тому числі і майбутнього короля Людовика XVIII. Та хіба тільки в Парижі! Хоч і стала вона вже матір’ю двох синів, а її чоловік комендантом Кам’янець-подільської фортеці, біля красуні продовжували впадати чоловіки з гарнізону, з міста, з околиць. Бувала Софія і в таборі Салтикова і в князя Потьомкіна, знали її і князь Ангольт-Бернбуржський, і принц Де-Лінь, і граф Браницький, і князь Нассау, і граф д’Амеас … ЇЇ чорні блискучі коси недбало розсипались на розкішних плечах, чорні іскристі очі прицінялись довгими шовковими віями. Хитра і енергійна жінка вміла вигідно торгувати своєю красою.
Знала Софію і імператриця Катерина ІІ. Не просто знала, а навіть подарувала їй маєток в Білорусії за те, що вона «оказала большие услуги русскому правительству». А послуги ці стосувались підготовки Торговицької конфедерації, в результаті якої було здійснено другий поділ Польщі. То ж зближення Софії з Потоцьким відбулось не без відома імператриці. Те зближення почалось в Яссах, де Софія виступила в ролі політичного агента, намагаючись кокетством примусити закоханого графа прийняти вимоги Росії. Хоч не один генерал-фельдмаршал Суворов радив Потоцькому не зв’язуватись з Софією: «Отошлите вы Виттиху мужу в степи, а сами возвращайтесь сюда, потому что любовь – это глупость, корда есть одиннадцать душ детей и уже таких взрослых», Потоцький нікого не слухав. [6] Вітте погодився віддати свою дружину графові спочатку за 450 тис. злотих. Але це – тільки завдаток. Згодом Потоцький заплатив за неї ще два мільйони. Софія не ображалась, спостерігаючи, як чоловіки торгуються за неї; навпаки їй подобались і ціна і покупець. Офіційно ж і після сплати мільйонів Софія залишалась дружиною Вітте. Тільки після смерті другої дружини Юзефіни Потоцький обвінчався з Софією. «Молоді» перебрались жити в Умань. На цей час граф п’ять своїх дочок уже віддав заміж, п’ять синів навчались у Петербурзі і тільки один 22 річний син Юрій завдавав клопотів. За невеликий час він напозичив і розтратив понад 2 мільйони карбованців і поводив себе так, що сам імператор Павло змушений був прогнати його з столиці. Прочитає хтось про те, якими грішми розкидались Потоцькі, та й думає: жили ж люди! І помилиться. Бо то не люди так жили, а магнати. Селяни ж, щоб купити бодай солі і дьогтю змушені були продавати зерно, навіть самі не доїдаючи. Бо не мали чого іншого продати, а без солі і дьогтю – не прожити. Мішок зерна коштував тоді біля 10 копійок сріблом. То ж мільйон карбованців – незбагненно великі гроші.