11. Сталінщина та Друга світова
Після кількох років громадянської війни Уманщина, як весь Радянський Союз, опинилась «в імлі». Очікуваної всесвітньої пролетарської революції не сталось. Від соціалізму країна ще більше віддалилась, ніж була до революції. Заводи зупинились, села захиріли. Наближався голод. І тоді була запропонована нова економічна політика – неп. Одержавши трохи волі люди оклигали, наїлись, почали працювати, господарювати. Але Леніна скоро не стало і за кермо взявся Сталін. Метою Сталіна було – встановлення диктатури пролетаріату у всіх країнах, а ще простіше – завоювання всього світу. Досягнення такої мети можна здійснити тільки методами і засобами, якими користувався Сталін. Він ще за 15 років до другої світової війни розумів, що вона неминуча. А щоб вистояти в тій війні треба мати гармати, танки, літаки, кораблі, снаряди, бомби, а для цього потрібні сталь, алюміній, мідь. Щоб мати все це в достатніх кількостях, потрібно збудувати десятки нових доменних печей, мартенів, бесемерів, машинобудівних заводів тощо. Потрібна індустріалізація країни. Для її здійснення потрібні десятки тисяч робочих рук. Вони є тільки в селян, бо країна аграрна. А як відірвати селян від землі і послати копати шахти чи будувати заводи там, де ще й людська нога не ступала? Великими грішми? Їх немає держава. Залишається одне – сила. Тільки силою можна розв’язати і іншу болючу задачу. Селяни – елемент ненадійний: захочуть і не дадуть хліб державі. За таких умов не набудуєш і не повоюєш. То ж треба зробити так, щоб не держава просила в селян, а навпаки – щоб селяни просили в держави. Отже потрібно починати з села. Потрібен великий перелом.
Переважна більшість селян Уманщини не хотіла колективізації. Найбідніші, звичайно, стояли за СОЗ, а заможнішим та спільна обробка землі боліла, як болячка. Працьовитіші і вмілі не хотіли впрягатись в одну упряжку з ледачкуватими, п’яницями і невмілими. Перші сози на Уманщині організовувались в 1927 році. Але вони не витримували конкуренції навіть з середняцькими господарствами. Так було скрізь. Тому в Кремлі вирішили позбутись одноосібних господарств, щоб колективні не мали конкуренції. Запропонували знищити куркульство. На Уманщині загонити людей в колгоспи почали в 1930 році. Трохи раніше організовувалось розкуркулення і масові репресії селян. В созі селяни не мали ні своєї землі, ні коней, ні інвентаря. Якщо колгоспник на своєму полі зрізав кілька колосків, його за це жорстоко судили, як за крадіжку державної власності.
Найважчими видався 1933 рік. Той голод штучний був спеціально організований для зламу та покори українського селянства. На даний час данні про кількість загиблих від голоду різняться – від 4 млн. до 10 млн. селян, але скільки б людей не загинуло то є страшною трагедією для всієї України.
Наслідки Голодомору ми відчуваємо і зараз: криміналізація суспільства, втрата моральних нормами, що створювались тисячоліттями, байдужість до лиха інших людей, поява «слухняної, покірної, невимогливої» нації.
В передвоєнні роки селяни жили дуже бідно, але були задоволені бо з кожним роком їх життя поліпшувалось. Хоча, зрозуміло, порівняння проводилось не з нормальним людським життям, а з тим, що було у 1933 році.
Сама Умань в передвоєнні роки майже не змінилась. Нічого не будувалось, окрім військового аеродрому. Все було спрямовано на підготовку до війни. Сталін знав, що основна війна буде з Німеччиною. Готувались до тієї війни, як тільки могли: для неї здійснювали індустріалізацію, запроваджували наджорстку дисципліну. А ще створювали відповідний настрій, майже щодня співали «Если завтра война».
Розпочалась війна. Гітлер розпочав бліц-кріг – блискавичну війну. Але в Кремлі розуміли, що встрявати в блискавичну війну ризиковано, тож нав’язали напасникам свою стратегію – затяжну війну. Величезної кількості людських життів коштувала та стратегія але в результаті бліц-кріг провалився. Особливо видно це стало взимку, коли в німецьких вояків навіть на Уманщині відмерзали вуха. Бо морози настали 30-градусні, а німецькі солдати навіть шапок не мали, ходили в пілотках.
Німецькі армії не йшли широким фронтом, а вбивали клини, оточували радянські армії, брали їх в «котли». Недалеко від Умані під селом Підвисоке німцям вдалось зробити найбільший на всій правобережній Україні «котел». В ньому опинились: 20 дивізій 6-тої і 12-тої армій, в тому числі генерали-лейтенант І.М. Музиченко, генерал-майор П.Г. Понєдєлін, командир 49-го стрілкового корпусу С.Я. Огурцов, командир 8-го стрілкового корпусу М.Г. Снєгов, Я.І. Тонконогов, В.І. Чистяков. Опинилась в оточені і прославлена 99-та Червонопрапорна стрілецька дивізія. Гітлеровці повідомляли, що в районі Умані вони взяли в полон 103 тис. радянських бійців, 317 танків, 858 гармат. Про число вбитих можна тільки здогадуватись; очевидці розповідали, що вода в р. Синюсі у ті дні стала рудою від крові.
В кар’єрі Уманського цегельного заводу окупанти влаштували концтабір «Уманську яму» (додаток 1), де розмістили, за даними німецького командування, 14 августа 1941 року знаходилось близько 50 тыс. російських військовополонених. Російський поет Є. Долматовський, який пройшов страхіття німецького полону, у своїй книзі «Зелена брама» розповів про уманський табір. Під пекучим сонцем, або під дощовою зливою постійно знаходилися близько 80 тис. військовополонених. Для того, щоб врятуватися від дощу, полонені будували собі «помешкання» у глиняних стінах кар’єру. Ці нори, по іншому їх важко назвати, часто обвалювалися, і це призводило до загибелі людей. У таборі постійно відчувалася нестача води та їжі.
«Уманська яма»
Умань була окупована з серпня 1941 року по березень 1944 року. Німці в місті почували себе як вдома. Немало людей радо вітали їх навіть з хлібом-сіллю, але скоро погляди змінились на протилежні. Люди зрозуміли, що прийшли поневолювачі набагато гірші за більшовиків. Євреїв і циган знищували без будь-яких причин, а українцям, у кращому випадку, випадало бути довічними рабами. В селах почались облави. Не брали до Німеччини тільки хворих заразними хворобами. Тому багато дівчат і хлопців навмисно заражали себе різними коростами, щоб до Німеччини не послали. А інші більше ховались в льохах, тікали під час облав в поле, викопували схованки в хатах.
Від початку окупації євреям було дозволено мешкати тільки в гетто (район Старого базару). Під приводом проведення перепису єврейського населення гітлерівці наказали всім євреям з’явитися з речами і документами у призначений час. У Судний день (Йом-Кіпур) в Сухому Яру почалися масові розстріли. Згодом ще одним «полігоном» для нацистів став Собківський ліс поблизу Умані. У цих двох місцях було розстріляно понад 20 тис. євреїв.
У результаті запеклих боїв 9-10 березня 1944 р., які були складовою розгортання Умансько-Ботошанської наступальної операції, радянські війська визволили Умань від окупантів. Двадцять військових формувань, які героїчно проявили себе під час Умансько-Ботошанської операції стали носити почесні звання Уманських.
Порядкували гітлерівці у нашому міст 943 дні і наслідки загально відомі: концтабір «Уманська яма», 25 тисяч розстріляних уманчан у Сухому яру, зруйноване місто. Важким випробуванням для жителів міста стала Велика Вітчизняна війна. Уманська оборонна операція була однією з трагічних сторінок початкового періоду війни. Тисячі військовополонених були замучені в концтаборі «Уманська яма». Фашисти розстріляли 12 тисяч жителів міста, декілька тисяч вивезли на примусові роботи до Німеччини. Місто зазнало значних руйнувань. Під час Великої Вітчизняної війни окупанти спалили в місті близько п’ятисот кращих будинків, зруйнували п’ять великих корпусів сільськогосподарського інституту, більшість шкільних будинків і медичних закладів, будинки пошти, телеграфу і телефонної станції, знищили міську бібліотеку, пограбували краєзнавчий музей і чудовий субтропічний сад-оранжерею в парку «Софіївка», в самому парку вирубали багато вікових дерев, влаштували своє кладовище.
Місто лежало у руїнах, музей та бібліотеки були розкрадені. Загальні збитки склали понад 160 млн. крб. (у цінах 1941 р.). Відбудова міста розпочалася майже одразу після визволення міста. Вже 1944 року відновили роботу більшість підприємств міста, школи, лікарні, аптеки, педагогічний та сільськогосподарський інститути та інші установи.
12. Друга половина ХХ століття
Після війни люди Уманщини ходили в чорних калошах, темних фуфайках і з світлими надіями і намірами. Доброго взуття, як і раніше не вистачало. Тому жінки шили для себе ватяні валянки і взували їх у глибокі калоші. Так ходили восени, зимою і весною майже всі сільські жінки і багато міських. Чоловіки поверх чобіт також надівали калоші: в них і сухіше, і латки менше проглядали. А коштували тоді калоші порівняно недорого і випускали їх багато. І працювали люди, і базарювали майже всі в фуфайках, переважно чорних. У всьому проглядала бідність і світла надія. Бо з кожним роком життя поліпшувалось: ціни знижувались, зарплата підвищувалась, школи переповнювались.
Але життя після війни поступово налагоджувалось. З полів і доріг позабирали розбиті танки, гармати і машини, позасипали і заросли бур’янами колишні окопи і траншеї, відремонтували дорогу на Київ. Появились автобуси, навіть власники легкових автомобілів. Це дивувало, адже раніше навіть однієї кінської сили (коня) не дозволяли тримати, а тепер дехто був власником десятків кінських сил.