М.С.Грушевський вважав неприпустимим ставити питання про автономію України в залежність від того, якою виявиться більшість на Установчих зборах – централістською, з бажанням зберегти Росію “єдиною і неділимою”, до чого прагнув російський політичний і державний істеблішмент, чи автономно – федералістською.
Майбутнє Росії після Лютневої революції М.С.Грушевський бачив як союз держав, об’єднаних федеративним зв’язком. Україна повинна була утвердитись як автономне утворення на землях, де українці складали більшість.
Тимчасовий уряд продовжував відстоювати позицію збереження “єдиної і неділимої” Росії і негативно поставився до вимог УЦР. Він заслухав звіт трьох міністрів Тимчасового уряду – О.Керенського, М.Терещенка та І.Церетелі, які під час перебування в Україні не заперечували проти принципових положень 1-го Універсалу і запропонували окремі компромісні положення, що знайшли відображення у 2-му Універсалі. Однак Тимчасовий уряд відійшов від домовленостей, які були досягнуті на переговорах у Києві. 4 серпня він видав “Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові”. УЦР згадувалась в цій інструкції лише побіжно. Як випливало із її назви Генеральний Секретаріат перетворювався на місцевий орган Тимчасового уряду, тобто ординарний адміністративний аппарат, який майже не відрізнявся від губернського комісаріату.
Правочинність Генерального Секретаріату поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Подільську. Полтавську і частково Чернігівську. Значно звужувалась компетенція секретаріату. Тимчасовий уряд залишав за собою право в окремих випадках звертатися до органів влади України, обминаючи Генеральний Секретаріат.
З цього часу між політичними партіями, які входили до Центральної Ради, розпочинаються безплідні дискусії. За ними не було конкретних результатів у напрямках соціально-економічної діяльності членів УЦР і Генерального Секретаріату, нехтування вирішенням завдань по забезпеченню міст продуктами харчування, організації роботи залізничого транспорту й таке інше. Захоплення молодих політиків у віці 25-30 років власною революційною риторикою, рідкі виїзди в село, погіршення кримінального становища, невиконання обіцянок соціалізації землі значно похитнуло віру у людей, які на початку діяльності Центральної Ради підтримували її курс.
західний український народний республіка
2.Утворення Західної Української Народної Республіки. Акт Злуки УНР та ЗУНР
Перебіг подій в Україні восени 1918 – початку 1919 р. переконливо свідчить, що протиборствуючі сили не могли порозумітися і знайти шлях до громадянського миру. Дещо по іншому склались обставини у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті. Протягом багатьох століть, перебуваючи під владою східних держав більша частина населення цих українських земель прагнула до возз’єднання з Наддніпрянщиною або Великою Україною.
Розглядаючи питання утворення Західної Української Народної Республіки наприкінці 1918 року, зробимо короткий історичний екскурс у кінець вісімнадцатого та дев’ятнадцяте століття. З історико-методологічної точки зору це надто важливо, тому що стане зрозумілим, яким чином визрівали умови для державотворення на частині етнічних українських земель, що в різні періоди вітчизняної історії до 1918 року перебували під владою Угорщини, Польщі, Австрії, а потім Австро-Угорщини.
Висвітлення таким чином питання є важливим і тому, що воно є ключовим в усвідомленні, чому на початку двадцятого століття не відбулось об’єднання етнічних українських земель в одну Українську Соборну державу. Саме до цього віками прагнули українці, які жили під владою чужоземців.
Подивимось, що собою уявляла Західна Українська Народна Республіка. Вона об’єднала українські етнічні землі, історична назва яких Буковина, Галичина, Закарпаття. Назва першого регіону з XIV століття походить від лісних масивів буків. Українська її частина – це територія сучасної Чернівецької області. Вона розташована між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії рік Пруту та Серету. Південна Буковина входить до складу Румунії. До середини XVIII століття Північна частина Буковини входила до складу Молдавії.
На початку останньої чверті XVIII століття, коли вона у 1774 році перейшла від Молдавського князівства до Австрії, в ній проживало 69% українців, 26% румунів і 5% вірменів, євреїв, греків, німців, поляків. Австрія захопивши її територію, провела тут низку реформ, які негативно позначились на подальшому розвитку Буковини. На адміністративні посади імператор Австрії призначав румун (вважалось, що Буковина – румунська територія).
Румунська знать не допускала селян до освіти і проводила румунізацію та латинізацію. Викладення у початкових школах велось румунською та польською мовами. Національний гніт посилювався тим, що селяни були українці, а поміщики – румуни.
В першій половині XIХ століття у Буковині виникають селянські заворушення. Найбільшим з них було повстання у 40-х роках, яке очолив Лук’ян Кобилиця. Повстання мало яскраво виражений соціальний характер. Його мета – домогтись автономії Гуцульщини. У 1861 році Буковину визнано “корінним краєм” Австрії, хоча всі інститути автономії перебували в руках румунів та австрійців. З 70-х років посилюється боротьба українців Буковини з румунами та німцями за відокремленість. На рубежі XIХ і XХ століть (до 1914 року), можна сказати, було сформовано провідну українську ідеологію. Цьому сприяли контакти буковинських, галицьких та наддніпрянських вчених і громадських діячів, які активізувались на прикінці XIХ - на початку XХ ст.
Наступна складова частина етнічної української землі Галичина. Вона розташована на північ від Карпатських гір в басейні річок верхньої і середньої течії Дністра та верхніх течій Західного Бугу і Сяну. Сьогодні українська територія Галичини (Східна) охоплює території Львіської, Івано-Франківської та Тернопільської (за винятком північної її частини) областей. Землі Західної Галичини входять до складу сусідньої з Україною Польщі.
Галичина під владою Австрії опинилась внаслідок першого поділу Польщі у 1774 року. Як і в Буковині, у Галичині австрійським урядом були проведені соціально-економічні реформи, як то: обмежено право поміщиків над селянами, їм дозволялося шукати заробіток де завгодно; селяни отримали право без дозволу поміщиків одружуватись, віддавати дітей до шкіл тощо. Реформовано було суд і податкову систему. Але становище українських селян у Галичині продовжувало залишатись тяжким, тому що вплив польської шляхти не зменшувався.
Австрійські реформи хоча і мали деяке практичне значення для підвищення матеріального рівня життя, більш позитивно вплинули на моральний стан українців, розбудили їх енергію для боротьби за майбутнє. Разом з культурним піднесенням тут виникають революційні рухи. Позитивно позначились на розвитку Галичини польське повстання 1830 року, а також революція, яка розпочалась в Європі у 1848 році. Вона охопила і Галичину. Під її впливом у Львові було засновано Головну Руську Раду. Основною програмною ціллю Ради було об’єднання Галичини, Буковини і Закарпаття. Це суперечило планам польської шляхти, які прагнули перетворити Галичину у польську провінцію і вони домагаються впливу на Головну Руську Раду.
Конституція Австрії 1861 року хоч і надала Галичині автономію з власним сеймом, однак полонізація краю продовжувалась – в адміністративних органах, в суді, самоуправлінні та економіці польська шляхта продовжує займати ключові позиції .
Відносини між поляками та українцями загострились після придушення польського повстання 1863 року. Це активізувало процес створення українських політичних організацій. У 1890 році тут засновано Українську Радикальну партію, провідне місце в якій займали Іван Франко і Михайло Павлик. З цього часу українська інтелигенція все більше починає політизувати суспільне життя. У 1900 році у Львові і Харкові серед студентської місцевої молоді народжується програмна ідея - створення самостійної Української Держави.
Закарпаття – третя територія Західної України. Воно відображає історичну назву українських етнічних земель, розташованих на південних схилах Карпатських гір та басейні ріки Тіси. Сьогодні це територія Закарпатської області України. Вона межує з Львівською та Івано-Франківською областями та країнами далекого зарубіжжя – Румунією, Угорщиною, Словаччиною.
Правління австрійських імператорів Марії Терези та Йосипа ІІ супроводжувалось реформуванням і на Закарпатті, яке позначилось певними позитивними змінами в житті селян. Але наступник Йосипа ІІ Леопольд відновив кріпацтво. У 1848 року в Закарпатті посилився повстанський селянський рух. У 1867 році Закарпатська Україна перейшла під владу Угорщини.
Таким чином, Буковина, Галичина та Закарпаття до кінця 1918 року залишались відокремленими державними кордонами від більшої частини України, яка входила до складу царської, а потім Радянської Росії.
В долі українського народу Буковини, Галичини, Закарпаття було багато спільного. Він терпів тяжкий гніт угорських, польських та румунських правлячих кіл. Для них характерним було суцільне безправ’я в політичному і соціальному плані. Австрія, до складу якої входили ці народи дуже мало робила для того, щоб захистити українське населення. Протягом усього XIХ століття вони вели боротьбу проти гноблення в усих формах, щоб зберегти своє національне коріння.
Перша світова війна 1914-1918 років круто повернула долю українців цих регіонів. Поразка у війні Четвертного Союзу у жовтні 1918 р. сприяла стрімкому розпаду Австро-Угорської імперії. Народи, що були під владою Габсбургів, побачили можливість створення власних національних держав. Цією метою жили і західні українці. Процеси державотворення у Східній Галичині, Півничній Буковині і Закарпатті докорінно відрізнялися від процесів, які проходили на території Наддніпрянської України.