На Східну Галичину претендувала Польща, яка у грудні 1917 р. одержала незалежність від Радянської Росії. Польща розпочала військові дії проти українців, чехів, німців і литовців, які не бажали бути у складі Польської держави.
У той час, коли стала очевидною поразка Австрії у світовій війні, провідні політичні партії, представники церкви Східної Галичини та Буковини 18 жовтня 1918 р. скликали Загальні Збори і утворили Українську Народну Раду. Їй було надано статус представницького органу майбутньої держави, а також проголошено на об'єднання усіх західноукраїнських земель в одне ціле.
Народна Рада з дозволу австрійського уряду 1 листопада ввела свої військові сили у Львів, а потім і на інші території Східної Галичини. 13 листопада було проголошено про утворення ЗУНР. Було обрано її Президента – ним став Є.Петрушевич, затверджено Державний Секретаріат (уряд) – його головою став лідер Національно-демократичної партії К.Левицький.
Слід відзначити, що внутрішня політика уряду ЗУНР не знайшла підтримки у широких верств населення. Національна Рада рішуче виступила проти передачі землі селянам. Це звузило народну підтримку ЗУНР. Першою поразкою ЗУНР був відступ зі Львова у Тернопіль під натиском польських військових сил 22 листопада.
Класова боротьба, яка загострилась у розколотому за національними ознаками суспільстві, стимулювала розвиток комуністичних сил. 26 січня 1919 р. у Дрогобичі відбулась конференція, делегати якої представляли 10 тис. робітників Прикарпаття. Вони виразили недовіру Народній Раді й закликали населення підтримати встановлення влади Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Було визнано за необхідне домагатись возз’єднання Східної Галичини з Радянською Україною.
14 квітня 1919 р. більшовики підняли збройне повстання у Дрогобичі і проголосили перемогу Радянської влади. Війська Народної Ради після кровопролитних боїв зайняли місто. Але вже наприкінці червня польські війська окупували всю територію Східної Галичини і Західної Волині.
Майже так само розвивались події і у Північній Буковині та Холмщині й Закарпатській Україні. У Чернівцях виникло двовладдя – національні політичні партії утворили свої уряди. Український національний комітет орієнтувався на ЗУНР, румунська національна Рада – на Румунію. Коли під впливом Комуністичної партії Буковини в деяких районах почали виникати Ради робітничих депутатів, Буковинське Народне Віче проголосило возз’єднання Буковини з Радянською Україною. У відповідь на це війська королівської Румунії з дозволу країн Антанти захопили територію всієї Буковини, Національна Рада проголосила себе єдиною владою у краї.
Наприкінці січня 1919 р. у Хотині було піднято повстання і утворено Хотинську Директорію. Було створено повстанську армію, яка налічувала 30 тис. чоловік. Але не маючи підтримки з боку Радянської України, повстанські загони вимушені були перейти через Дністер на територію УСРР.
Закарпаття, про що вже говорилось, перебувало у підпорядкуванні угорської адміністрації. У листопаді-грудні 1918 р. тут почали виникати Ради робітничих депутатів. Селяни виступали за право володіння землею. Однак і територія Закарпаття стала об’єктом для захоплення її сусідніми державами. Так, Чехословаччина з дозволу Антанти на початку 1919 р. захопила Західну частину Закарпаття, Румунія – Південно-Східну.
На початку січня 1919 р. у Харкові, де ще у грудні 1918 р.було відновлено Радянську владу, побувала делегація закарпатських селян, яка заявила, що населення краю чекає на прихід радянських військ. 21 січня у Хусті Закарпатські Всенародні Збори висловилися за возз’єднання з Радянською Україною. Правда, лунали пропозиції щоб Закарпаття залишилось у складі Угорщини, Чехословаччини або ЗУНР.
21 березня 1919 р., як і в Угорщині, на неокупованій території Закарпаття влада перейшла до Рад робітничих і селянських депутатів. Було сформовано Русинську Червону гвардію, а потім і дивізію, яка у складі угорської Червоної армії воювала з чеськими та румунськими інтервентами. Радянський уряд Угорщини надав краєві територіальну автономію і право на самовизначення і возз’єднання з Радянською Україною. Був прийнятий декрет про націоналізацію поміщицьких земель і промисловості. Місцева буржуазія зустріла ці акти вороже. У кількох містах “руські народні ради” на початку травня прийняли постанови про приєднання території Закарпаття до Чехо-Словацької держави. Директорія та уряд УНР не заперечували проти цього. Наприкінці липня 1919 р. Закарпаття було окуповано чеськими військами.
Після проголошення ЗУНР 13 листопада 1918 р. відбулась зустріч діячів Національної Ради з представниками Українського Національного Союзу. Але було вирішено не проголошувати єдність з гетьманською Україною. Під час повстання проти П.Скоропадського уряд ЗУНР 1 грудня 1918 р. уклав договір з Директорією про возз’єднання з УНР. 3 січня 1919 р. Українська Народна Рада у Станіславі (нині Івано-Франківськ) затвердила цю угоду. Урочиста церемонія возз’єднання відбулася у Києві 22 січня 1919 р. В.Винниченко навіть підготував Універсал з приводу цього історичного акту. Він мав бути затверджений Установчими Зборами України. Але акт возз’єднання залишився декларацією більш ніж на 20 років. Польські війська посилили наступ на ЗУНР і захопили повністю її територію. Директорія УНР під натиском військ Червоної армії залишила Київ і більше в нього вже не повернулась.