ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО КОРДОНУ ТА ДЕПОРТАЦІЯ УКРАЇНЦІВ З ПРИКОРДОННОЇ СМУГИ У 1945-1946 РР.
Байкєніч Д. В.
радянський польський депортація кордон
На основі історично-наукових праць та нещодавно розсекречених архівів робиться спроба пов’язати в часовому і географічному просторі встановлення радянсько-польського кордону (український відтінок) та депортацію з прикордонної смуги українського населення в УРСР.
В історії українсько-польських стосунків середини ХХ ст. все ще існує великий пласт суперечливих подій та фактів, які як в одній, так і в іншій країні, трактуються по-різному, але залишаються болісною темою для їх безпосередніх учасників. Розсекречення багатьох архівних матеріалів радянської доби потребує певних зусиль дослідників щодо їх об’єктивного і неупередженого висвітлення. Це потрібно, як для з’ясування істинної картини подій, так і для подолання стереотипів у сприйнятті процесів, що досліджуються, які були нав’язані комуністичною ідеологією.
Історична закономірність прямої залежності зміни розмірів держав від геополітичного значення прикордоння проявилася і при встановленні радянсько-польського кордону в повоєнний час. Вивченню передумов та наслідків встановлення українського проміжку кордону присвячені праці І. Козловського [1] та В. Макарчука [2], які спираючись на архівні матеріали розкривають юридично-правове та історично-соціальне значення цього питання. Неоднозначними і пропагандистсько-суперечливими за своїм змістом є документи фонду Центрального Комітету Комуністичної партії України з Центрального державного архіву громадських об’єднань України. У великій кількості робіт таких дослідників, як Т. Гонтар [3], Д. Горун [4], В. Кучер [5] та інших присвячених процесу депортації українців з Польщі до УРСР, лише частково пов’язується питання встановлення кордону та такі показники, як час і географія виселенчої акції, що є актуальним для даної статті.
На Тегеранській конференції, яка проходила з 28 листопада по 1 грудня 1943 року, попри заяви голів делегацій Великої Британії та США, Й. Сталін відстояв східний кордон Польщі по лінії Керзона, посилаючись на авторитет етнографічної комісії Антанти 1920 року, і зазначив, що українські землі мають увійти до складу УРСР, а білоруські – до складу БРСР. Черчилль, натомість, запропонував тезу про вогнище польської держави і народу між так званою лінією Керзона та лінією ріки Одер [6, с. 363].
У березні 1943 року в Москві було створено Союз Польських Патріотів (далі: СПП), як організацію поляків, що перебували у СРСР, з метою боротьби за визволення Польщі від німецьких окупантів. Насправді ж, за задумом Сталіна, СПП мав стати основою для створення майбутнього радянського уряду Польщі. З самого початку існування СПП, у ньому ідеологічно програмувалися чіткі установки Кремля. Між іншим, декларувалося і право українців на свою державу – згідно з принципом „національного об’єднання”, а, отже, і формування держави за національною ознакою, тобто за етнографічною. Однак, серед СПП були й противники вирішення територіальної проблеми за етнографічним принципом [1, с. 94 – 97]. У квітні т. р. у зв’язку з антирадянською політикою польського еміграційного уряду Миколайчика в Лондоні, Москва зупинила переговорний процес, що призвело до більш серйозного зосередження на питанні формування майбутнього польського уряду.
У ніч з 31 грудня 1943 р. на 1 січня 1944 р. у Варшаві відбулося перше засідання Крайової Ради Народової (КРН), в яку входили всі польські партії того часу (разом 14), але більшу роль відіграла Польська Робітнича Партія на чолі з В. Гомулкою. На засіданні були прийняті основні ідейно-політичні та організаційні документи цього підпільного об’єднавчого центру. На другому засіданні (23 січня 1944 р.) КРН обговорила радянську Заяву від 11 січня 1944 р. і висловила згоду з точкою зору СРСР у питанні щодо кордонів Польщі (зазначалося, що польський народ не відмовляє українському народові, який мешкав у кордонах Польщі до вересня 1939 р., у праві вирішувати власну долю) та з відповідними рішеннями Тегеранської конференції. З цими ж рішеннями погодилася й та частина СПП, яка перебувала в СРСР [2, с. 289 – 290].
З переходом радянських військ через кордон, встановлений ще у 1941 р. (який майже збігався з лінією Керзона) і їх вступом на територію етнічної Польщі, виникла необхідність термінового створення виконавчої польської влади – з-за пропаганди польського емігрантського уряду про „заміну німецької окупації на російську”. Окрім цього, уповноважений КРН Е.-Б. Осубка-Моравський та Голова Головного правління СПП у СРСР В. Василевська найактуальнішим вважали питання щодо визнання Тимчасовим Польським урядом лінії Керзона як основи для встановлення кордону між СРСР та Польщею, адже встановлення радянської адміністрації західніше останньої погрожувало послабленням позицій демократичного табору і довіри польської громадськості до Радянського Союзу надалі [2, с. 291].
Зі свого боку, протягом березня – липня 1944 року політвідділом щойно створеного Народного Комісаріату Закордонних справ УРСР та Академією наук УРСР була виконана робота зі складання етнографічних карт західних областей України і підготовки до них історичних довідок [1, с. 105]. Без сумніву, це був превентивний хід у справі майбутнього встановлення польсько-українського кордону та підґрунтям політики Й. Сталіна щодо українців Польщі.
Листом від 20 липня 1944 року М. Хрущов пропонував Сталіну включити територію Закерзоння (українські етнічні землі – Лемківщина, Надсяння, Холмщина та Підляшшя) до УРСР, як нову Холмську область та територіальне прирощення до Дрогобицької області [6, с. 65 – 70]. Але Сталін мав на меті зовсім інші плани тому відповідь була негативною. Вбачаючи великий ризик для українського населення на цих теренах, Хрущов продовжував пропонувати інші підходи вирішення цієї справи. 26 серпня 1944 р. він знову нагадував Сталіну про численні прохання українського населення об’єднатися з „Великою Україною”, а у випадку неможливості цього – переселити їх до УРСР [7, арк. 1 – 2].
З липня по кінець серпня 1944 р. у Кремлі обговорювалися польські проблеми, одна з яких – проблема кордону. Територіальні суперечки не принесли польській стороні вагомих надбань, але ще раз уже з польських вуст прозвучала думка про масовий обмін населенням. 27 липня того ж року між Урядом СРСР та Польським Комітетом Національного Визволення (далі ПКНВ) була підписана угода про польсько-радянський кордон, яка носила тимчасовий декларативний характер. Однак, вона не включала в себе чіткого опису територіальних меж чи демаркаційної лінії, як таких, а обмежувалася назвою лінія Керзона [1, с. 108 – 110]. Це давало надію на подальший перегляд та зміну на власну користь теренів як одній, так і іншій стороні.
8 вересня 1944 р. розпочалася Східно-Карпатська стратегічна наступальна операція, однією зі складових якої стала Карпато-Дуклінська операція в районі Кросно – Сянок – Сколе. Ця операція продовжувалася до 28 жовтня т. р. і завершилася зупинкою військ біля Дукльського перевалу, який ділив Лемківщину на західну та східну частини [8, с. 229, 237], що позначало присутність Червоної Армії (далі: ЧА) майже на всій території проживання українського населення в Польщі.
9 вересня 1944 р. було підписано Угоду між Урядами Української РСР і ПКНВ про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. Загалом зазначалося, що евакуація є справою добровільною – заяви на переселення могли робитися в письмовій або в усній формі [9, арк. 15]. Зауважимо, що був встановлений термін закінчення евакуації – 1 лютого 1945 р., тобто, на початку цього процесу, верхівка СРСР сподівалася на глобальне бажання українців Закерзоння переселитися на схід добровільно. Це підтверджує і пасивність ЧА в цьому заході, оскільки вона знаходилася саме на цих теренах і мала достатньо сили і засобів, щоб повністю ліквідувати проблему виселення місцевого населення. З іншого боку, в Москві ще не позначили чіткого радянсько-польського кордону, а отже не знали, які українські села залишаться в межах УРСР.
7 січня 1945 р. Сталін направив Черчіллю листа, в якому повідомив про посилені темпи в підготовці, не зважаючи на погодні умови, до відкриття широких наступальних дій по всьому Центральному фронті не пізніше другої половини січня 1945 року. Вже 12 січня розпочалася Сандомирсько-Силезька наступальна операція [8, с. 244]. У ході однієї з її компонуючих – Західно-Карпатської операції, були звільнені найзахідніші терени розселення українців у Польщі – Яслівський, Горлицький та Ново-Сандецький повіти. Це, у свою чергу, призвело до відкриття ще трьох повітових представництв у справах евакуації [10, арк. 20].
Встановлений термін закінчення евакуації – 1 лютого 1945 р., можна пов’язати із запланованою на 4 – 11 лютого того року зустріччю керівництва країн-членів антигітлерівської коаліції в Криму. Саме несформовані позиції Лондона і Вашингтона щодо майбутнього східного польського кордону найбільше стримували активні силові заходи радянських спецслужб стосовно українців у прикордонній смузі. Американський президент Т. Рузвельт підтримував переселення, однак зауважував на доцільності збереження Львова та нафтових родовищ Борислава – Дрогобича за поляками. Англійський прем’єр-міністр У. Черчілль, натомість, підтримав лінію Керзона в інтерпретації Й.Сталіна (лінія Керзона і відступи на користь Польщі в деяких районах) [1, с. 138 – 141].
Саме на Ялтинській конференції була остаточно ухвалена лінія Керзона як радянсько-польський кордон. Евакуація населення з прикордонної смуги могла розпочатися лише після прийняття запропонованого кордону по лінії Керзона з боку польської влади, яка на той час існувала де-факто (31 грудня 1944 р. ПКНВ був перетворений на Тимчасовий Уряд Республіки Польща), а де-юре не була визнана західними державами та польською еміграцією в Лондоні. Кремль чекав встановлення повної легітимної влади у Варшаві для прикриття власних рішень та дій. На нашу думку, саме через це та теоретично можливі добровільні прагнення українців до переселення навесні, строк закінчення обміном населення був перенесений на 1 травня, згодом – на 1 серпня 1945 р., а невдовзі на 1 листопада [11, арк. 16]. Також, з метою уникнення різних політичних несподіванок, Сталін намагався дотримуватися принципових положень міжнародного права.