2) Причини і наслідки завжди поділяються простором. Відстань між ними може бути як завгодно малою, але не може бути рівна нулю.
3) Причини і наслідки завжди розділяються часом. Часовий проміжок між ними може бути як завгодно малим, але не може дорівнювати нулю.
4) Час володіє особливою, абсолютною властивістю, яка може бути названа спрямованістю і необоротністю часу. Цією властивістю визначається відношення причин до наслідків, тому що наслідок завжди знаходиться в майбутньому стосовно причини.
5) Причинний (каузальний) зв'язок явищ носить характер взаємодії об'єктивний, універсальний, загальний, закономірний.
Немає безпричинних явищ, а будь-яке знання є, насамперед, знання причин, у якості яких можуть виступати як об'єктивні (детерміновані об'єктивними), так і суб'єктивні (обумовлені суб'єктивними) категорії. Їх співвідношення випливає з розгляду їхнього змісту крізь призму закону єдності і боротьби протилежностей. Не випадково цей закон відомі мислителі називали «ядром діалектики».
6) Категорія причинного зв'язку відображає об'єктивний рівень наукового пізнання, проникнення в суть досліджуваних явищ і процесів, як природних, так і соціальних. Усе, що поки лежить поза наукою, не піддається причинному аналізу, що має юридичне значення.
7) Між діянням і наслідком у багатьох злочинах не завжди існує фізична залежність, яка характеризується безпосередньою передачею енергії, матерії. Фізичні зв'язки у ряді злочинів компенсуються необхідними соціальними зв'язками і соціальною причинністю. Отже, крім фізичного є, і для кримінального права важливі, інші істотні рівні детермінації: соціальний, соціально-правовий, психологічний, кібернетичний і ін.
Логічною формою встановлення причинного зв'язку в будь-яких дослідженнях є індукція, яка має виняткове значення для кваліфікації злочинів і обґрунтування кримінальної відповідальності.
Індукція — це умовивід, спрямований від окремого до загального, у якому висновок ґрунтується на існуванні між досліджуваними обставинами причинно-наслідкових відносин.
У логіці виділяються наступні види індукції: повна і неповна.
Очевидно, що умовиводи повної індукції є достовірними, однак практичні можливості її застосування обмежені.
Неповна індукція більш поширена в науковому пізнанні, тому що саме вона дозволяє одержувати загальне знання, що відноситься до нескінченних, відкритих класів, а також і до кінцевих, але практично не перераховуваних у силу великого числа їх елементів. Висновки по методу неповної індукції є правдоподібними, але не достовірними; їх висновки прийнятні як гіпотези (у тому числі кваліфікаційні версії).
Неповна індукція у свою чергу поділяється на індукцію через простий перелік (популярну індукцію), індукцію через відбір фактів і наукову індукцію.
Остання включає сукупність спеціальних логічних методів, за допомогою яких встановлюються причинні залежності:
а) Метод єдиної схожості. Суть його полягає в тому, що спостерігаються і порівнюються між собою дві і більше групи факторів, під впливом яких настає той самий результат. Якщо групи розрізняються між собою по усіх факторах, за винятком одного, який виявився для них загальним, то цей єдиний фактор і буде причиною результату, що наступив.
б) Метод єдиної відмінності у відомому сенсі прямо протилежний попередньому. Він полягає в порівнянні однієї групи чинників, під впливом яких дане явище настає, з іншою групою чинників, при яких воно не настає.
в) Об'єднаний метод схожості і відмінності полягає в тому, що для перевірки і підвищення достовірності знання, отриманого одним методом, метод схожості в необхідних випадках доповнюється методом відмінності. Це підвищує міру достовірності індуктивного висновку.
г) Метод супутніх змін заснований на нерозривності причинності і мінливості, носить ймовірний характер і дозволяє способом формальної логіки встановити зовнішню відповідність однієї зміни іншій.
д) Метод залишків припускає наявність одних факторів, що знаходяться в причинному зв'язку з частиною наслідку, що настав, а, отже, також інших факторів, що є причиною частини цього ж наслідку, що залишився.
е) Метод абстрагування також застосовується в логічному аналізі причинно-наслідкових відносин, виходячи з відомого постулату: «Щоб пізнавати окремі ми змушені виривати їх з їх природного чи історичного зв'язку і досліджувати кожну окремо з її особливих причин і наслідків».
Абстрагування виступає основою для вирішення питання про кримінальну відповідальність. Не виділивши шляхом відвернення і узагальнення головний фактор у системі взаємодіючих сил, неможливо встановити винну особу і кваліфікувати її дії.
При застосуванні даного методу варто враховувати два загальні правила (умови) абстрагування. По-перше, причина повинна якісно відрізнятися від інших факторів, які супутні їй у даній просторово-часовій області. По-друге, вплив супутніх змін повинен бути значно менш інтенсивним, ніж вплив причини на наслідок. Причому настільки, щоб цими факторами можна було б нехтувати без великої шкоди для результатів дослідження.
ж) Метод моделювання матеріальних і уявних конструкцій (моделей) заснований на висновках за аналогією як способу формування наукових гіпотез. Суть умовиводів за аналогією полягає в тому, що в досліджуваного об'єкта передбачається наявність визначеної ознаки на тій підставі, що ця ознака належить іншому об'єкту, подібному з досліджуваним. Аналогія дозволяє відповісти на запитання, чи міститься в конкретному об'єкті ознака, виявлена в іншому об'єкті. При застосуванні методу аналогії також існують визначені правила.
Умовивід за аналогією застосовується тільки до таких предметів і явищ (відносин), які схожі між собою в істотних ознаках. У аналогії висновок ґрунтується на об'єктивній залежності всякої ознаки об'єкта від інших його істотних ознак. Тому якщо в двох об'єктах істотні ознаки збігаються, то співпадаючими можуть бути й інші залежні, похідні від них ознаки.
Висновок, що одержується за аналогією, не може бути свідомо істинним і тому завжди підлягає перевірці.
2. Юридичні і фактичні помилки та їх кримінально-правове значення
Під помилками в кримінальному праві розуміється неправильне, помилкове уявлення особи про юридичні чи фактичні властивості вчиненого діяння чи його наслідків.
В основі поділу помилок на види лежать дві загальноприйняті підстави — факт і право. Вирішення питань про типи (види) помилок (юридичних чи фактичних), їх релевантності чи нерелевантності (тобто віднесених до кримінального права, мають чи не мають кримінально-правового значення) прямо детерміновано суб'єктивними (виною) і об'єктивними (причинним зв'язком) факторами, що істотно впливає на кваліфікацію вчиненого.
Юридична помилка (помилка в протиправності) полягає в неправильному уявленні особи про злочинний (незлочинний) характер вчиненого нею діяння чи помилковому уявленні про кваліфікацію злочину, вид і розмір покарання, яке підлягає застосуванню за вчинене. У її основі лежить незнання закону чи помилкове розуміння його змісту.
Юридична помилка у відношенні злочинного чи незлочинного характеру діяння може виражатися в тому, що особа суб'єктивно вважає вчинене нею злочином, хоча в дійсності воно таким не є. Наприклад, А., одержавши від К. за дорученням машину для поїздки у відпустку, після повернення довідався, що власник раптово помер і вирішив привласнити машину. Вчиняючи це діяння, А. вважав його злочином, у той час як воно таким не є, а утворює цивільно-правовий делікт. Такого роду діяння отримало назву уявного злочину, оскільки злочину в дійсності не було, він існував лише в уяві особи, яка вчинила нейтральний по відношенню до кримінального закону вчинок. Оскільки фактично вчинене діяння об'єктивно не відноситься до суспільно небезпечного і кримінально протиправного, уявний злочин не тягне кримінальної відповідальності.
Помилка щодо злочинності діяння може виражатися також у тому, що особа, вчиняючи злочин, навпаки вважає вчинене не злочинним. Така помилка, як правило, не виключає кримінальної відповідальності, оскільки існуюча процедура прийняття і вступу кримінального закону в силу практично виключає незнання кримінального закону; з моменту вступу закону в силу передбачається знання його всіма громадянами. Разом з тим, презумпція знання закону допускає і виключення: особа може пояснити незнання закону тим, що вона знаходилася тривалий час у відрядженні у віддалених місцях, куди за якимись причинами не надходила інформація (зимівля, автономне плавання). У цьому й інших подібних випадках варто з'ясувати, чи мала особа можливість вчасно ознайомитися з законом (тобто чи могла ця об'єктивна реальність знаходитися під контролем свідомості суб'єкта).
Якщо така можливість була і суб'єкт нею не скористався, то він підлягає відповідальності на загальних підставах. Якщо ж особа реально не мало цієї можливості, то кримінальна відповідальність виключається. Тому відомий давньоримський принцип може бути уточнений у такий спосіб: незнання закону не звільняє від відповідальності, якщо особа могла і повинна була знати цей закон. Запропоноване уточнення дозволяє показати зв'язок помилок із виною і причинним зв'язком, провести чітку грань між правовим казусом і винною (релевантною) помилкою.
Наступний вид юридичної помилки — неправильне уявлення особи про кваліфікацію злочину, вид і розмір покарання.
Вона не впливає на зміст вини і відповідальність, оскільки особа усвідомлює характер суспільної небезпеки вчиненого злочину, його протиправність, а уявлення про тонкі юридичні питання кваліфікації діяння, розмір і вид покарання не входить у зміст вини і причинного зв'язку.