Довірчий власник здійснює право власності на об’єкти довірчої власності лише для належного виконання забезпеченого нею вимоги (у вигляді непогашеного зобов’язання) або досягнення іншої визначеної мети, яка обтяжує право довірчої власності. Довірчий власник має право здійснити відчуження довірчої власності, передати її в заставу або накласти інші речові обтяження лише для досягнення за її допомогою визначеної установником мети, або якщо забезпечуване нею зобов’язання не буде виконане належним чином, а з вирученої суми неможливо погасити забезпечувану вимогу, якщо інше не визначено договором або законом. Цільовим характером довірчої власності пояснюється існування обмежень стосовно стягнень на довірчу власність і непоширення на окремі майнові об’єкти. У випадку банкрутства установника або довірчого власника довірча власність не включається до (ліквідаційної) конкурсної маси. Зазвичай правила про довірчу власність не поширюються на відносини застави товару в обігу і в переробці, якщо інше не випливає з положень закону чи сутності конкретних відносин.
Проведений аналіз особливостей здійснення права довірчої власності свідчить про перебування цієї правової конструкції в стані розвитку механізмів його реалізації, що характерно будь-якому новому інституту, який перебуває на етапі подальшого розвитку.
У зв’язку з цим на першому етапі визначальну роль відіграватимуть спеціальні нормативно-правові акти, які регулюватимуть особливості окремих видів довірчої власності (таких як довірча власність у сфері масового будівництва житла, управління іншою комерційною нерухомістю; управління цінними паперами і грошовими коштами за участю інститутів колективного інвестування тощо.)
Подальше утвердження і сприйняття вітчизняним цивільним правом інституту довірчої власності відбуватиметься одночасно з формуванням судової та іншої правозастосовчої практики регулювання відносин довірчої власності.