Розбудова держави вимагала концентрації влади в руках гетьмана, підпорядкування йому всього населення. Б. Хмельницький протидіяв деструктивним спробам Запорозької Січі, яка складала самостійну адміністративно-територіальну одиницю, поставити себе у виключне положення. Так, у лютому 1650 р. на Запорожжі вибухнуло анти-гетьманське повстання козаків, що опинилися поза реєстром. Гетьман швидко придушив цей заколот, направивши на Січ загін реєстровців. Тож Б. Хмельницькому вдалося утримати під своїм контролем військову енергію запорожців, не допускати їх участі у політиці, звести роль Січі тільки до прикордонного форпосту.
Для розбудови держави потрібні були великі фінансові витрати. Державна казна поповнювалася з трьох джерел: із земельного фонду, доходів від промислів і торгівлі та з податків. Щоб стимулювати процес "фермеризації" селянства, Б. Хмельницький передбачав поступовий перехід від панщини до натуральної грошової ренти. Але ці наміри не здійснилися через прихований і явний опір старшини [18, с.136].
Державний апарат управління молодої держави створювався під безпосереднім керівництвом Б. Хмельницького, який спирався на козацьку старшину, вихідців з української шляхти, заможних козаків - людей освічених і енергійних. Серед соратників гетьмана були І. Виговський, П. Тетеря, С. Зарудний, І. Богун, Ф. Вешняк, С. Мужиловський, Ю. Немирич, А. Жданович та багато інших.
У ході Визвольної війни було ліквідовано землеволодіння польських магнатів, шляхти і католицької Церкви. Ці землі (окрім монастирської) стали власністю держави, якою розпоряджався гетьман. Почало зміцнюватися гетьманське та старшинське землеволодіння, яке існувало у двох формах: ранговій (тимчасовій) і приватній (спадковій). Козацька старшина, вище духовенство, міський патриціат - нова еліта українського суспільства - зайняли місце вигнаних польських панів. Складовою частиною цієї еліти ставала українська шляхта, яка поступово зливалася з козацькою верхівкою. Козацька старшина прагнула стати великим земельним власником. Однак Б. Хмельницький (він видав старшині майже 20 універсалів на володіння старими або новими землями), розуміючи значення селянства, намагався не допускати та гасити нові соціальні конфлікти, гальмував, як міг, зростання землеволодінь старшини, не дозволяв збільшувати панщину [17, с.101].
Аналіз джерел свідчить, що не відразу гетьман і його соратники висунули програму створення незалежної держави, а певний час дотримувалися, за словами В. Липинського, лінії "козацького автономізму", і не випадково. Адже за умов іноземного поневолення українське панство не спромоглося сформувати національну ідею створення незалежної держави, вважаючи своєю Батьківщиною не Україну ("Русь"), а Річ Посполиту [22, с.18].
Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.
Вже у перші дні української революції Богдан Хмельницький розумів, що війна з ляхами носитиме затяжний і важкий характер, що в цій боротьбі союз з Кримом носитиме меркантильно-кон'юнктурний характер. Він розумів, що Кримське ханство капризне, союз з ними непередбачливий і тимчасовий.
Стояло питання про обрання союзника більш стабільного, ближчого за духом та інтересами. Богдан розумів, що таким союзником може бути Росія, з якою у нас спільна історія, спільна економіка та культура.
Саме це змусило його на початку революції, у період найкращих успіхів та перших перемог під Жовтими Водами і Корсунем, написати російському царю Олексію Михайловичу Романову листа й просити приєднатися до спільної боротьби проти Польщі, надати українцям допомогу як народу єдиновірному. Зокрема в листі гетьмана до російського царя 8 червня 1648 р. Зіновій-Богдан писав: "Бажали б ми собі самодержця господаря такого в снопі землі, як ваша царська вельможність православний християнський цар. У чому запевняємо вашу царську величність, якби була на те воля Божа і поспішність твоя царська зараз, не гаючи часу, на панство (на поляків) те наступати, а ми з усім Військом Запорозьким прислужитися вашійцарській вельможності готові, до чого з найнижчими услугами своїми якнайпильніше себе віддаємо. А саме, якщо стане вашій царській величності чутно, що ляхи знову на нас хочуть наступати, у той же час чим швидше поспішайте зі своєї країни на них наступати, а ми з божою допомогою звідси візьмемо" [4, с.141].
Та цього "швидкого поспіху", на який сподівалася українська старшина, не відбулося. Одні кажуть, що царизм хотів обезкровити Україну і Польщу їхніми ж руками і на цьому нагріти руки, навіть стати володарем речі Посполитої. Інші - заперечують ці звинувачення.
Підрахунки показують, що у пошуках дороги до возз’єднання з Росією Богдан Хмельницький зробив близько 30 спроб. З цією метою використовувались впливові можливості українських старшин С. Мужиловського, П. Тетері, С. Богдановича, Л. Капусти, Г. Яцкевича, К. Бурляя та ін. [10, с.335].
Розкриваючи цю проблему, варто вияснити питання: чому український народ, спираючись на воле вияв широких мас, у виборі протектора надавав перевагу Росії? В.А. Смолій та В.С. Степанков переконливо зауважують, що ця обставина пояснюється "приналежністю до православного віросповідання, наявністю в історичній пам'яті українського народу ідеї спільної історичної долі за часів княжої Русі, відсутністю в етнопсихології українців антиросійських настроїв, близькістю мови і культури, військово-політичною слабкістю Росії у порівнянні з Османською імперією, що давало надію на збереження української повнішої державної самостійності" [14, с.91].
В результаті тривалих переговорів російський цар Олексій Михайлович Романов 22 червня 1653 р. пише, нарешті, листа Хмельницькому, в якому зазначає, що він:". Изволил вас (Україну) принять под нашу царского величества високую руку, яко да не будете врагом креста Хрестова. А ратные наши люди по нашему царскому величества указу збираются и ко ополченню строятца. И для того послали мы, великий государь, к вам стольника нашего Федора Обракимовича Лодыженского, чтоб вам, гетьману, и всему Запорожскому войску, наша государская милость была ведома" [1, с.323].
Московська держава, яка вичікувала остаточних наслідків багаторічної українсько-польської війни, зважаючи на численні звернення Б. Хмельницького за допомогою до царя Олексія Михайловича, врешті-решт пішла на рішучий крок. Земський собор у Москві 1 жовтня 1653 р. ухвалив просити царя прийняти Україну "під свою государеву високу руку" [25, с.337].
Земський собор Росії приймає також рішення про об'єднання України з Росією. Характерно, що в рішенні, уривки якого будуть процитовані нижче, наголошується, що ініціатива про приєднання до Росії витікає з України, що Б. Хмельницький від імені української спільноти тривалий час просить Олексія Михайловича, щоб він "над ними змилосердився і велів їх прийняти під свою государеву високу руку".
Для втілення в життя позитивного рішення Земського Собору до України прибув боярин В. Бутурлін. Переговори на місці ледь не зірвалися через відмову російського посольства присягнути від імені царя в тому, що Росія не віддасть українців польському королю й не порушить їхніх прав та вольностей. Як зазначають дослідники, "лише усвідомлення цілковитої безвиході, неспроможність власними силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Польщею й домогтися возз'єднання українських земель у межах єдиної держави змусило гетьмана й старшину погодитися на однобічну присягу цареві як протектору" [14, с.91].
Самовидець свідчить: "Року 1654. скликав гетьман Хмельницький в Переяславі всіх полковників, сотників і отаманів і сам приїхав у Переяслав… і там рада була, на якій стояли усі полковники і сотники з товариством, що при них було, згодилися бути під високодержавною його величності рукою, не бажаючи вже більше жодним способом бути підданими королеві польському і давнім панам, ані теж приймати до себе татар; про що на цій раді в тому місяці січні і присягу приніс гетьман Хмельницький зо всіма полковниками, сотниками і отаманською і старшиною військовою.
І зараз по всіх полках розіслали стольників в супроводі козаків, щоб як козаки, так і війти з усім суспільством присягу принесли. Що по всій Україні весь народ з охотою це зробив. А боярин і дворецький Василь Васильович Бутурлін повернувся до Москви до його царської величності, і чимала радість між народом сталася" [5, с.35].
8 січня 1654 р. на раді гетьмана з генеральною старшиною та полковниками було вирішено прийняти протекцію (захист, покровительство) московського царя. Того ж дня на переяславському майдані зібралася Генеральна рада, на якій Б. Хмельницький у своїй промові закликав піти під руку московського православного царя. Всі присутні вигуками схвалили промову гетьмана. Потім в Успенській церкві повинна була відбутися присяга Б. Хмельницького і старшин на вірність цареві. Але гетьман запропонував, щоб і В. Бутурлін з послами присягнули від імені Олексія Михайловича в тому, що він не порушуватиме права і вольності української шляхти, козаків, міщан та буде захищати Військо Запорозьке від агресії. Для Б. Хмельницького та старшини взірцем були договірні політичні і правові традиції Речі Посполитої між королем і підданими, які передбачали взаємні права та обов'язки [9, с.36].