Під статутним фондом розуміється зареєстрований у встановленому законом порядку і закріплений в установчих документах грошовий еквівалент майна, що повинне бути передано підприємству у власність (повне господарське ведення, оперативне керування) у виді внесків для забезпечення його господарської діяльності і як оплата його учасниками (засновниками) майнових прав, що здобуваються ними.
Чинне законодавство установлює визначений порядок формування статутного фонду. Він укладається в передачі учасниками внесків для формування статутного фонду в обсязі й у терміни, встановлені установчим договором. Терміни і розміри переданих внесків для наповнення статутного фонду розрізняють у залежності від організаційно-правової форми і сфери підприємницької діяльності створюваного суб'єкта.
Особливості формування статутних фондів колективних суб'єктів підприємництва, установлені нормами права, дають підставу виділити загальний і спеціальний (особливий) порядок формування статутних фондів комерційних організацій. Спеціальний (особливий) порядок формування статутних фондів поширюється на комерційні організації, що володіють, як правило, винятковою правосуб'єктністю. Нині спеціальний порядок формування статутних фондів закріплений у відношенні: банків — ст. 24 Закону України «Про банки і банківську діяльність»; страхових компаній — статті 2 і 29 Закони України «Про страхування» від 7 березня 1996 р.; торговців цінними паперами — статті 26 і 27 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р.; інвестиційних фондів і компаній — п. 7 Положення про інвестиційних фондах і інвестиційних компаніях від 19 лютого 1994 р. і ін.
Загальний порядок визначає два етапи формування статутного фонду організації:
— внесення первісного внеску;
— повна оплата придбаних майнових прав.
В даний час первісні внески повинні бути передані кожним учасником: до скликання установчих зборів і складати для ОАО не менш 30 відсотків; для ЗАТ — не менш 50 відсотків номінальної вартості акцій (статті 30 і 31 Закону України «Про господарські товариства»); до державної реєстрації — для ТОВ і товариств із додатковою відповідальністю не менш 30 відсотків внеску (ст. 52 зазначеного Закону).
Оплата придбаних майнових прав у повному обсязі, тобто остаточне наповнення статутного фонду в розмірі оголошеного, повинна бути зроблена у встановлені установчими документами терміни в межах року. Порушення зазначеного обов'язку дозволяє стягнути з засновника 10 відсотків невнесеної суми. Однак варто помітити, що в підприємницькому середовищі фактично відсутні приклади застосування зазначеної міри майнової відповідальності. Частіше подібне порушення є підставою для виключення зі складу учасників.
Третій етап процесу створення підприємства — організація і проведення зборів засновників (установчих зборів). Він містить у собі наступні дії: вироблення порядку денного зборів, повідомлення у встановленому порядку про час і місце його проведення; рішення про порядок проведення реєстрації; підготовка проектів рішень зборів про твердження статуту, оцінка не грошових внесків, обрання виконавчих і контрольних органів засновуваної організації; проведення зборів і рішення поряд із зазначеними інших питань, включених до порядку денного.
Скликання і порядок проведення установчих зборів передбачені тільки для акціонерних товариств. Його повноваження визначені ст. 36 цього Закону. Проводити установчі збори випливають не пізніше двох місяців з моменту завершення підписки на акції. Вони вважається правомочними, якщо в них беруть участь особи, що підписалися більш ніж на 60 відсотків акцій, на які проведена підписка.
Закріплений нині порядок голосування на установчих зборах АТ не вимагає одноголосного рішення по жодному питанню порядку денного. Однак законом не захищені інтереси осіб, що підписалися на акції, але не згодні з прийнятим рішенням (наприклад, про твердження оцінки не грошових внесків) [14].
Рішення зборів оформляється протоколом установчих зборів (ст. 8 Закону України «Про підприємництво»). Разом з тим у правових нормах відсутні вимоги до його оформлення, зокрема, хто повинний підписувати протокол установчих зборів. На практиці його підписують голова і секретар збори.
При відсутності кворуму повторні установчі збори АТ скликаються протягом двох тижнів, при цьому вимоги до кворуму не знижуються. Якщо він не буде забезпечений при повторному скликанні установчих зборів, акціонерне товариство вважається що не відбулося.
Особи, що підписалися на акції, вправі жадати від засновників повернення сплаченої ними частки вартості акцій у випадку пропуску 2-місячного терміну з моменту завершення підписки якщо установа АТ не відбулася. Такі тимчасові обмеження дозволяють знизити імовірність зловживань з боку засновників. Внесені особами, що підписалися на акції, суми підлягають поверненню не пізніше чим через 30 днів. У той же час законодавство не визначає, як бути з внесеними не в повному обсязі сумами — чи належні вони підлягати поверненню передплатникам акцій чи ні. У Німеччині, наприклад, при несплаті у встановлений повторний термін, акціонери, що не сплатили необхідну суму, оголошуються втратившими свої акції і зроблені платежі на користь товариство (ч. 3 § 64 Акціонерні закони від 6 вересня 1965 р.)[15].
Можливо, саме тимчасові обмеження і наслідки відсутності кворуму установчих зборів при створенні АТ привели до того, що термін «установчі збори» законодавець не застосовує у відношенні інших видів господарських товариств, а вживає термін «збори учасників». Якщо організація утвориться не у формі акціонерного товариства, рішення про її створення приймає збори засновників, і в цьому випадку потрібно одноголосність (ст. 59 Закону України «Про господарські товариства»). При цьому Закон не встановлює яких-небудь обмежень по термінах їхнього проведення і кількості.
Процес створення суб'єкта господарювання завершується його державною реєстрацією.
Право суб'єктів господарювання створювати структурні підрозділи — філії, представництва, відділення й інші суб'єкти внутрішньогосподарських відносин передбачено законами України «Про підприємства в Україні» (ст. 7) і «Про господарські товариства» (ст. 9). Узгодження питань про розміщення відособлених підрозділів організацій з відповідними місцевими радами провадиться в порядку, установленому для створення підприємства.
У юридичній літературі вказувалося на існування пробілів у правовому положенні структурних підрозділів[16], що характерно і для процесу їх створення. Нормативні акти лише закріплюють право колективного суб'єкта господарювання створювати структурні підрозділи. Однак законодавство не містить загальних правил створення внутрішньогосподарських суб'єктів, зокрема порядку ухвалення рішення, наділення майном, його правового режиму і т.д.
Розділ 4. Державна реєстрація, або реєстрація статуту юридичної особи
Неодмінною умовою виникнення юридичної особи є або її державна реєстрація, або реєстрація її статуту.[17]Державна реєстрація — обов'язкова умова легітимації суб'єктів підприємницької діяльності, що однаково відноситься як до громадян, так і до юридичних осіб, незалежно від їхньої організаційно-правової форми, форми власності на майно чи сфери діяльності. Такий висновок випливає з аналізу положень ст. 8 Закону України «Про підприємництво» і ст. 6 Закону України «Про підприємства в Україні». У той же час цивільним законодавством вона не визнана як обов'язковий етап створення юридичної особи і повинна здійснюватися в силу прямої вказівки закону. Разом з тим, з моментом реєстрації статуту ст. 26 Цивільного кодексу УРСР зв'язує момент виникнення правоздатності юридичної особи. Таким чином, у законодавця немає єдиного підходу при визначенні, що підлягає реєстрації — сам створюваний суб'єкт чи його статут. На наш погляд, саме поява юридичної особи повинно становити інтерес для держави, а наявність статуту повинна бути умовою створення будь-якої юридичної особи незалежно від цілей її створення.
В Україні відсутністю обов'язковості реєстрації всіх суб'єктів господарювання розуміється відсутність єдиної системи органів, що реєструють. Як органи, так і порядок державної реєстрації різні і залежать нині від виду регіструючого суб'єкта.
Некомерційні організації реєструються різними органами виконавчої влади чи місцевого самоврядування. При цьому порядок реєстрації визначається спеціальними нормами, що в основному містяться в законодавчих актах, що визначають правовий статус окремих видів некомерційних організацій. Так, для благодійних організацій він установлений ст. 8 Закону України «Про добродійність і благодійні організації» від 16 вересня 1996 р. і Положенням про державну реєстрацію благодійних організацій від 30 березня 1998 р., для громадських організацій, правовий статус яких спеціальними законодавчими актами не визначений, — ст. 15 Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р., для релігійних організацій — ст. 4 Закону України «Про волю совісті і релігійних організацій» від 23 квітня 1991 р. і т.д.
Порядок реєстрації суб'єктів підприємництва в порівнянні з порядком реєстрації некомерційних організацій більш уніфікований, але і він неоднаковий і залежить від сфери здійснення підприємницької діяльності створюваного суб'єкта. Загальний порядок, як правило, поширюється на учасників ринку товарів і послуг. Він урегульований ст. 8 Закону України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. і Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності від 25 травня 1998 р. (далі — Положення про державну реєстрацію). Поряд із загальними, можна виділити спеціальні правила реєстрації окремих суб'єктів підприємництва. Вони встановлені для банків, фондових бірж, засобів масової інформації й ін. Саме державна реєстрація підтверджує виникнення нової юридичної особи і завершує процес її створення.