Дана система має ряд позитивних рис. По-перше, вона доводить до максимуму ефективність кожного голосу; по-друге виборець може проголосувати за будь-який набір кандидатів, тобто він отримує максимальну свободу вибору; по-третє, СЕГП дозволяє голосувати виборцям за найбільш прийнятного для нього кандидата, навіть якщо його перемога малоймовірна, адже нема підстав хвилюватися, що цим самим він сприяє успіху найгіршого кандидата, бо виборець сам вирішує до кого перейде його голос, в разі поразки найбільш прийнятного для нього кандидата.
Щодо вад системи, то вона мало сприяє зміцненню політичних партій. Також, дехто стверджує, що вона є досить складною і незрозумілою для виборців. Хоча в Ірландії виборці двічі рятували СЕГП, коли питання про реформування виборчої системи виносилось на референдум[7].
Ще однією системою, що відноситься до напівпропорційних є система відносної більшості з кумулятивним голосування, про механізм якої вже йшлося вище. Нині застосовується при виборах до палати представників в штаті Іллінойс (США). Має практично ті ж самі переваги і недоліки, що і СЕГП.
Отже, розглянуті вище напівпропорційні системи надають виборцям ширші можливості і об’єктивно враховують їх вибір, ніж уніномінальні системи.
Наступним видом виборчої системи, що застосовується в багатомандатних округах є пропорційна система. Вперше була запроваджена в Бельгії у 1889 році. Зараз використовується у більше, ніж 60 країн світу, в тому числі в Ізраїлі, Іспанії, Італії, Португалії тощо.
Зміст пропорційної системи зводиться до того, що виборці голосують за списки партій, і кожна партія отримує в парламенті число мандатів, пропорційно числу поданих за її кандидатів голосів.
Існують такі різновиди пропорційної системи, коли виборець може мати, а може і не мати можливість віддавати перевагу кандидатам внесеним у список партії.
Пропорційна система при якій виборці не мають можливості впливати на розташування кандидатів в списки партій є системою жорстких списків. Деякі науковці вважають її “чистою” пропорційною системою[8]. Суть даної системи полягає в тому, що партія на передодні виборів висуває списки кандидатів, розташовуючи їх у порядку убуванняважливості для неї, і, вигравши певне число місць, партія передає їх кандидатам, що знаходяться на початку списку. Наприклад, у виборчому окрузі з величиною у 10 місць, кожна партія висуватиме по 10 кандидатів. Якщо певна партія виграла 5 місць, то перші 5 кандидатів в її списку і отримують депутатські мандати. Дана система діє в Ізраїлі, Іспанії і часто критикується за те, що відомі імена тягну у парламент посередностей, що не мають відповідних знань, навичок, умінь для законодавчої роботи, а виборець практично не може відкоригувати список щодо своїх уподобань.
Інший варіант пропорційної системи дає виборцям більшу свободу у виборі окремих кандидатів. Це пропорційна система з перефериціями (система з “гнучкими списками”). Вона дозволяє голосувати не тільки за певну партію, але й віддавати перевагу комусь з висунутих нею кандидатів. Вона застосовується в Бельгії, Нідерландах.
“Голосування та розподіл мандатів за перефериціями відбувається наступним чином. Усі голоси, подані за партію без зазначення переваги комусь із кандидатів, надаються тому, хто стоїть у партійному списку першим. Йому ж належать голоси подані за нього особисто. Якщо він набрав квоту, то одержує мандат, а “зайві” голоси передаються кандидату, що стоїть у списку другим, і додаються до його власних голосів. Якщо він також набрав квоту, то стає депутатом, а залишок голосів переходить до кандидата, що стоїть у списку третім і т.д. У разі якщо вже перший кандидат не набрав квоти, то всі голоси, подані за список, додаються тому, хто має найбільшу кількість голосів виборців. Потім “зайві” голоси передаються кандидату, який стоїть на другому місці після нього за кількістю набраних голосів і т.д”[9].
За пропорційної системи з перефериціями партійні лідери втрачають можливість впливати на розташування кандидатів в списках; виборці отримують більшу свободу вибору; представництво стає більш “особистим”, ніж за пропорційної системи з жорсткими списками.
У виборчому досвіді зарубіжних країн зустрічається іще один вид пропорційної системи: панаширування, тобто “змішування”. За цією системою виборці отримують можливість голосувати за кандидатів, що балотуються в окрузі, незалежно від їхньої партійної приналежності, “змішувати” кандидатів однієї партії з іншою. В Люксембурзі, Швейцарії виборці додатково отримують право “накопичувати” переваги, тобто віддавати найбажанішим кандидатам зразу по декілька голосів.
Отже, дана система розширює спектр можливостей, що відкривається перед виборцями, але одночасно виникає ситуація, при якій ряд членів партійної фракції потрапляють туди за рахунок підтримки прихильників інших партій. Це викликає сумніви з точки зору ідей представництва.
Та про яку б із пропорційних систем не йшлося, всі вони потребують математичних процедур для визначення квоти і подальшого розподілу місць у парламенті.
Отже, наступним елементом наукового дослідження є аналіз виборчих квот.
Першою буде розглядатися проста квота (квота Хейра). Зміст її полягає в тому, щоб ділити загальне число голосів в окрузі (V) на величину округу (M), q0=V/М (q0=100% / М – ця формула спрямована на вирахування відсоткової частини голосів, що дає право на один мандат).
Основним недоліком квоти Хейра є те, що частина місць може залишитися нерозподіленою, а для їх розподілення необхідна яка-небудь додаткова процедура. Перший з них (метод найбільшого залишку) полягає в тому, що, мандати, які не розподілилися, передаються партіям, що мають найбільший залишок. Інший метод полягає в тому, що число отриманих партією голосів ділиться на число отриманих нею мандатів плюс 1, нерозподілені мандати передаються партіям з найбільшим середнім.
Іноді використовується покращенні квоти, зміст яких полягає в тому, що загальне число голосів ділиться на число місць плюс 1: q1=V/(M+1). Ця квота менша за квоту Хейра і тому дозволяє розподілити більше число місць. Недолік цієї квоти полягає в тому, що при певних обставинах вона може відвести партіям більше місць, ніж величина виборчого округу. Наприклад, місць 4, так, що квота q1=100/(4+1)=20%. Якщо виявиться, що кожна з 5 партій, які висунули свої списки в даному окрузі, отримають рівно по 20% голосів, то нам необхідно 5 місць. Однак квота Друпа або Гогенбаха-Бішофа унеможливлює і цю можливість. Вона фактично становить собою наступне ціле число, що слідує за q1; qd=[V/(M+1)]+1, де V/(M+1) обчислюється на числовій основі, а не відсотковій частині голосів.
Загальна формула квоти виглядає так: qn=V/(M+n), де n може бути будь-яким (додатнім чи від’ємним) числом, що перевищує (-М). По мірі збільшення n зростає і кількість місць, що розподіляються за квотою. Коли n стає більшим, ніж +1, зростає ймовірність, що число партій, які претендують на місця, перевищить число місць, що виборюються. Не дивлячись на це існують величини n, прирівняні до 2 або 3 (цей різновид квоти відомий під назвою Імперіалі[10]). У таблиці 1 показано до яких результатів приводить використання різних квот у поєднанні з найбільшими залишками при однаковому розподілі голосів в окрузі з величиною М=5.
Таблиця 1
Гіпотетичний розподіл місць між п’ятьма партіями з частинами голосів 48,5; 29,0; 14,0; 7,5; 1,0% при використанні різних квот
| N | Q, % | Місця | Квоти | ||||
| -М+1=14 | 100/1=100 | 1 | 1 | 1 | 1 | 1 | |
| -3 | 100/2=50 | 1 | 1 | 1 | 1 | 1 | |
| -2 | 100/3=33,3 | 2 | 1 | 1 | 1 | 0 | |
| -1 | 100/4=25 | 2 | 1 | 1 | 1 | 0 | |
| 0 | 100/5=20 | 2 | 2 | 1 | 0 | 0 | Проста квота |
| 1 | 100/6=14,3 | 3 | 1 | 1 | 0 | 0 | Квота Друпа |
| 2 | 100/7=14,3 | 3 | 2 | 0 | 0 | 0 | Імперіалі |
| 3 | 100/8=12,5 | 3 | 2 | 1 | 0 | 0 | Імперіалі |
Якщо проаналізувати результати, подані в таблиці, то можна прийти до такого висновку: якщо необхідно обмежити представництво найвпливовішої партії, то необхідно використовувати низьку величину n, а якщо збільшити її представництво, то високу.
Наступний спосіб розподілення місць полягає у використанні методу дільників. Цей спосіб полягає у тому, що число голосів, отриманих кожною партією, ділиться на ряд зростаючих чисел, після чого отримані частки розташовуються по убуванню. Та частка, яка по своєму порядковому місцю відповідає числу мандатів представляє собою виборчу квоту, а число рівних чи перевищуючих її часток, які має партія, вказує на те число мандатів, котрі вона отримала. Найбільш поширеним з таких процедур є метод д’Ондта, за якого використовуються дільники 1, 2, 3, 4, 5 і т.д. Цей метод є найбільш прийнятним для впливових партіях. Наступний метод – це метод Сен-Лаге , де використовуються дільники 1, 3, 5 і т.д. Використання таких дільників зменшує перевагу впливових партій, надаючи її малим. Інший – модифікований метод Сен-Лаге оперує дільниками: 1,4; 3, 5 і т.д. Цей метод зменшує превагу малих партій, надаючи її середнім. Існують і інші методи, приклади та назви яких приведені в таблиці 2.
Таблиця 2
Гіпотетичний розподіл місць між п’ятьма партіями з частинами голосів 48,5; 29,0; 14,0; 7,5; 1,0% при використанні різних методів розрахунку
| Місця | Методи розрахунку | ||||
| 5 | 0 | 0 | 0 | 0 | Проста більшість (1, 1, 1, 1…) |
| 4 | 1 | 0 | 0 | 0 | Імперіалі (1; 1,5; 2; 2,5…) |
| 3 | 2 | 0 | 0 | 0 | Метод д’Ондта (1, 2, 3, 4…) |
| 3 | 1 | 1 | 0 | 0 | Модифікований метод Сен-Лаге (1; 2,14; 3, 57;5…) |
| 3 | 1 | 1 | 0 | 0 | Метод Сен-Лаге (1, 3, 5, 7…) |
| 2 | 1 | 1 | 1 | 0 | Датська система (1, 4, 7, 10…) |
| 1 | 1 | 1 | 1 | 1 | Кожній партії по місцю (1, 101, 201, 301…) |
Як видно з прикладів, приведених в таблиці, при використані різних методів розрахунку, отримуємо і різні результати. Так чим щільніші дільники один до одного, тим більше переваги отримують потужні партії. І навпаки, із зростанням різниці між дільниками зростає пропорційність, що вигідно середнім і малим партіям. Але із зростанням виборчого округу, специфічні ефекти застосування того чи іншого виборчого правила проявляються все менше, і тим пропорційніше стає результат.