Міністерство освіти і науки України
Чернівецький національний університет
Імені Юрія Федьковича
Факультет іноземних мов
Україна в постатях
Чернівці 2009
Григорія Сковороди
Григорій Сковорода вийшов з козацького роду, що жив у селі Чорнухи на Полтавщині.
Двадцятидвохлітнім юнаком Сковорода приїздить до Києва для навчання в академії. Тут він, за словами біографів, з першого ж разу звернув на себе увагу диригента півчої капели і негайно був прийнятий до хору, який славився на всю Російську імперію. Йому пророкували кар’єру видатного співака. В Києві набирали юнаків для придворної капели імператриці Єлизавети. Сковороду зарахували туди найпершим, але він рішуче прохав дозволити йому лишитися в академії.
Через рік Сковороду було введено до складу комісії, що від’їздила в торгових справах за кордон. Офіційно Сковорода їхав за кордон як перекладач. Будапешт, Братислава, Прага, Відень, Галле… П’ять років перебування в європейських країнах. Не переобтяжений особливими обов’язками в комісії, Сковорода сповна використовував цей час для навчання з видатними людьми. Збереглися свідчення, що йому пропонували викладати в кількох університетах Європи, але він відмовився від цієї честі, бо не уявляв свого життя поза Україною.
Після повернення з-за кордону Сковорода відразу ж помандрував до рідних Чорнух, хоч нікого з рідних там у нього вже не було. Прийшов на сільський цвинтар, посидів на могилі батьків і рушив світ за очі. Не відав, куди прийде і що його чекає завтра. Але нітрохи не тривожився тим, бо вважав, що не це головне в житті філософа. Ніколи не мав свого дому, свого майна. Якось хтось із можновладців дорікнув йому, чому він зовсім не клопочеться тим, щоб мати щось у своїй власності. Адже людині з такими знаннями й такою славою це зовсім не важко. Для історії збереглася відповідь Сковороди: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за здатність дійової особи, а за те, як він вдало грає. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самотньої. Я обрав собі цю роль – і задоволений…»
М. Слабошпицький
Юрій Дрогобич
Син дрогобицького ремісника Юрій Котермак був ще зовсім малим, коли померла його мати.
Батько мріяв, щоб син став ученою людиною, й послав його в науку до дяка.
Юрій швидко навчився читати й писати і виявився найкращим учнем з-поміж усіх дітей у цього старенького чоловіка, який охоче віддавав їм свої знання.
Якось дяк сказав учням: скоро вони побачать затемнення сонця. Деякі не повірили: звідки він може те знати? Та ось настав день, і вони, вражені, спостерігали те, що обіцяв учитель. Люди плакали, боялися, що настав кінець світу. Але дяк заспокоїв їх: скоро сонце знову стане таким, як завжди. І справді, незабаром затемнення зникло, сонце повернулось на небо. Навчитель пояснив: він вирахував це явище за книгами. Його слова особливо вразили Юрія Котермака. Він вирішив учитися, щоб стати звіздарем і знати все, що відбувається в небі. Так і з’явилась в нього мрія поїхати згодом по науку за кордон. Але тут упало на його дитячі плечі нове нещастя – помер батько. Лишився Юрій круглим сиротою.
Дрогобицькі власті не залишили його напризволяще. Влаштували хлопця писарчуком у Львові, де він мав змогу не тільки працювати, а й навчатися. Юрій удосконалював свої знання з латині, вивчав інші мови, щоденно зустрічався із чужоземними купцями. Львівські купці ж часто брали Котермака з собою до інших країн. У Львові хлопець закінчив кафедральну школу, в якій навчалось чимало важливих наук. 1469 року він – уже студент Краківського університету.
Ходить на лекції з філософії, астрономії, медицини й математики. І ось нарешті весь курс наук завершено. Він успішно складає екзамени, йому присуджують звання магістра. Тепер має право сам читати лекції в університеті.
Але Юрій мріє побувати в інших країнах, що славляться своїми науковими центрами, йому сняться бібліотеки з тими книгами, яких ще не читав.
Ф. Михайленко
Максим Березовський
Жив у місті Глухові козацький син Максим Березовський, що з ранніх літ дивував усіх своїми музикальними здібностями. До речі, Глухів славився на всю Російську імперію співаками. Казали, що таких голосів, як у Глухові не можна знайти більше ніде. Сюди часто приїздили посланці з Петербурга, які набирали хлопчиків до знаменитої капели графа Розумовського, що був великим шанувальником мистецтва й покровителем музикантів.
Одного разу, коли Розумовський приїхав до Глухова, йому розповіли про Березовського. Граф захотів побачити й почути хлопця. Максим на той час закінчив Києво-Могилянську академію і випадково був у батьківському домі. Могло скластися так, що хлопець помандрував би кудись зі студентами по Україні, як це вони часто робили, і його зустріч із Розумовським не відбулася. Важко сказати, як склалося б його життя тоді. Але ось він стоїть навпроти графа (до речі, вихідця із українських козаків) і той прохає його заспівати. Після співу захоплений Розумовський забирає Максима до Петербурга в капелу. Там бракує саме такого голосу, як у нього.
І ось Березовський у хоровій капелі. Але виконавська діяльність – не єдине, що його цікавить тут. Значно більше вабить складання музики. Він бере уроки композиції у відомих італійських композиторів. Вимогливі вчителі задоволені першими успіхами здібного учня. І ось уже перші музичні твори Березовського звучать зі сцени. Його посилають на навчання до Італії. В ті часи туди їхали вчитись рідні талановиті люди з різних країн, бо Італія вважалась законодавцем музичних мод. І, звичайно ж, цілком закономірно її композитори й виконавці славилися на весь світ.
Максим Березовський навчається в Болонській філармонічній академії – найавторитетнішому музичному закладі Італії. Там він пише кілька творів, високо оцінених найвимогливішими педагогами академії. Йому пророкують велике творче майбутнє. І ніщо в світі не перерве цього стрімкого сходження козацького сина до вершин мистецтва й слави.
М.Коструба
Сухомлинський
Замислився Василь Олександрович Сухомлинський.
Українське літо пролетіло й зашуміло у нього над головою в бентежних кронах беріз, навіяло незабутні картини.
…Тихе, заховане у вербах і калинових кущах село Василівка на Полтавщині. Його рідне село. Простора школа з великими вікнами. Сонячний клас – знаний і любий йому, як рідна хата. Двадцять пар дитячих очей дивляться на нього допитливо й ждуть, що скаже оцей учитель, син тітки Оксани. Він розповідав їм про школу, в якій сам учився, і про село своє, і про землю, на якій вони живуть, і про славу давню і новітню. І діти, може, вперше відчули гордість за те, що вони народились і живуть саме на цій землі.
Після закінчення уроків того першого дна свого учителювання він пішов з малюками на річку. Діти з радістю скидали з себе одяг і один за одним шубовстали у воду. Вчителеві теж хотілось купатися, але нітився: чи зручно вчителеві разом з учнями бовтатися у воді. І все ж таки, побоюючись, щоб чогось не трапилось з малюками, він роздягнувся і кинувся у річку.
Потім вони пішли в луг, посідали під кущем калини, вирізували сопілки, вчились грати на них, і він розповів малюкам про сопілку, яка говорила людським голосом, повідав дітям легенду про калину, що це не просто дерево, а дівчина-красуня, яку замордували татари за те, що не скорилась вона ненависним людоловам.
За селом у зеленій балці, серед заростей ліщини, вони спорудили курінь, справжнісінький вігвам. Той курінь був улюбленим місцем дітвори. Бо саме там він переповів своїм вихованцям і «Хатину дядька Тома», «П’ятнадцятирічного капітана», і «Дітей капітана Гранта», і «Морського вовка», і ще багато книжок, яких тоді не було в селі і які молодий учитель мав щастя прочитати в Кременчуці, коли був студентом.
І. Цюпа
Олена Теліга
Олена Теліга зуміла згуртувати всі патріотичні мистецькі сили столиці навколо святої справи відродження української культури. Стає головою Спілки українських письменників і лишається вірною їй до кінця. Адже знала про небезпеку і все ж пішла у той фатальний день на вулицю Трьохсвятительську в Києві, де містилась тоді Спілка. Там арештували її гестапівці. Очевидці згадують, що і кати дивувалися, як мужньо йде на смерть ця незвичайна жінка.
Вона мала рідкісний дар передчуття. Передчуття омріяного майбутнього України. Передчуття своєї ранньої жертовної смерті в ім’я того майбутнього. І впевненості в правильності обраного шляху. Інакше чи була б такою фанатично одержимою, рішуче осяяною в своїй любові до України? А йшла по життю, наче по лезу ножа.
Дитинство минуло в Петербурзі, де Олена народилася в 1907році в сім’ї вченого-гідротехніка Івана Шовгеніва, в середовищі високоосвіченому, але російськомовному. Вищу освіту здобувала на історико-філологічному відділенні Українського Педагогічного інституту в Празі.
Подружжя переїздить до Кракова, де випробує себе труднощами емігрантського життя. Там Олена стала членом ОУН (організації українських націоналістів), очотила мистецьке об’єднання «Зарево». Вона всіляко підтримувала культурницьку програму Олега Ольжича з відродження національної свідомості українців. Збирає кошти для видавничої діяльності, читає лекції, укладає антологію патріотичної лірики «Буде буря»!
Так, їй, українці за походженням і українці за само усвідомленістю, судилось жити більше поза ріднею землею.
А жаданий берег то наближався, то віддалявся, хоч завжди був священним.
У роки визвольних змагань, коли батько працював в уряді УНР, разом із родиною переїздить юна Олена до Києва. Але те повернення було короткочасним. Довшим і вже назавжди сталося в липні 1941, коли разом із Уласом Самчуком, виконуючи важливу патріотичну місію, переходить убрід річку Сян. Потрапляє до окупованого Києва в відразу ж поринає в кипучу діяльність української патріотичної інтелігенції.