Польське право певною мірою вплинуло лише на обсяг справ, що вважались особливо тяжкими. Перелік цих злочинів до видання Статуту 1529 року, тобто до впровадження писаного права, дещо вар’їрувався в залежності від регіону. Так, на Волині це були “розбой приличный”, тобто, з речовими доказами, “кгвалт”, “всильство” (насильство над жінкою), покалічення шляхтича й підпал [206, с. 36]. На Підляшші, де значними були впливи польського права, до старостинських артикулів належали розбій, домовий наїзд, насильство над жінкою і підпал [118, с. 492]. (Зазначимо, що на Підляшші магнати й шляхта підлягали суду старости лише по старостинських артикулах. Всі інші справи пануючої верстви розглядали земські суди, створені за польським зразком; земельні спори на Підляшші вирішувались старостами разом із членами земського суду, тобто в таких випадках головна роль належала старості.)
Статут 1529 року ліквідував цю різницю у визначенні найбільш тяжких кримінальних злочинів і єдиними для всієї держави старостинськими артикулами визнав наїзд на маєток, розбій і вбивство.
В наведеній вище грамоті Сигізмунда-Августа від 8 червня 1558 р. вказується, що митники звільняються від обласного присуду в усіх справах, “кром права горячого и иного злочинства” [38, с. 118], тобто старостинські артикули діяли й у відношенні до цієї категорії населення.
Вище ми вказували, що у більшості українських земель Великого князівства Литовського, зокрема, на Волині та Київщині, вирок воєводи і старости, винесений шляхті по особливо тяжких кримінальних справах, мав бути затвердженим великим князем. Однак сторони за обопільною згодою мали право звернутись до місцевого суду і виконати його рішення без звертання до центрального суду, а також вдатися до недержавних судів – третейського або полюбовного. Реальні обмеження для верхівки стосувалися лише рішень про встановлення шляхетства, оскільки нобілітація була прерогативою голови держави.
Отже, чіткого розмежування компетенції центрального та місцевих судів не існувало. Верхівка (магнати, шляхта, вище духовенство) мала право вибору суду; таке право було обмежене для селян та міщан, в тому числі і мешканців магдебургій. Із розвитком феодалізму й ускладненням державного життя князівства право відправлення суду починає розглядатись насамперед як право одержання судових мит, отже воно виступає як засіб збагачення осіб, які відправляють суд. Надання особі права суду розглядалось як платня за сумлінну службу поруч із таким традиційним наданням, як маєток. Отже, у справі судочинства на перший план виступає не відправлення правосуддя, а стягування судової платні. Певну роль відігравав вже згадуваний факт, що об’єктивні умови існування Литовсько-Руської держави диктували пріоритет зовнішньої політики над внутрішніми справами, з-поміж яких виділялись, насамперед, справи військові.
Однак не слід вважати, що держава зовсім не дбала про відправлення правосуддя. В листі до свого служебника, датованому приблизно 1389 р., великий князь Вітовт писав: “Тылько тот судник Вязовецкій Пилипко жаловал ся нам: привернул дей еси его к конокормству; ино чи не боишся ты, смерде, нас, да чи не бывал ты у нас под посохом, што его с того дела вернешь, что он на нас суды чинит?” [171, с. 103] В дарчій грамоті Борисовцям тивунського прибутку (із правом суду) Вітовт зазначає: “А кто иметь черезъ сюю нашу грамоту в чом их обидити, того и сказним” [171, с. 130]. Отже, в XIV – XV ст.ст. дбання держави про недоторканність суду та суддів мало характер особистого втручання великого князя в справи намісників з метою надання їм допомоги. Спеціального механізму захисту суддів не існувало.
Іншим свідоцтвом піклування влади про відправлення правосуддя можна вважати той факт, що суд воєвод і старост, як і суд великого князя, не був одноосібним. Склад присутніх на суді осіб і їхні функції ми розглянемо нижче; зауважимо тільки, що їхня присутність значною мірою сприяла демократизації судового процесу і була деякою гарантією запобігання зловживань з боку суддів. Право судити означало право стягувати судову платню. Зловживання владою виявлялося як у перевищенні розмірів платні, так і в порушенні меж своєї компетенції. Зем‘яни вінницькі скаржились на те, що намісник князь Богуш Корецький судить їх підданих “не обсылаючи [їх самих, тобто зем’ян] и на подданных их справедливости у них [зем’ян] не просечы…” [42, с. 84]. Великому князю Олександру скаржився князь Богдан Федорович, намісник путивльський, що намісник черкаський пан Кмита, всупереч загальним правилам, судить його слуг і людей, які мешкають у Черкасах, і бере з них судову платню [116, с. 278]. Аналогічні скарги приносились великому князю на порушення регіональними судами прав присуду монастирів і церквів. Ігумен та старці київського Нікольського монастиря скаржились на старосту черкаського Дашковича, що той наказав монастирських людей Совинців “имати и в нятство сажати и за поруки давати” [21, с.307]. Вінничани скаржились на старосту вінницького князя Федора Сангушковича, що останній надсилав своїх вижів у панські маєтки, якщо позивачі зверталися зі скаргою до старости на панських людей. Князь визнав правоту вінничан і нагадав старості, що в такім випадку давати вижів – право панів [13, с. 86].
Система кормління, успадкована Литовсько-Руською державою від часів Київської Русі, поглибила практику ставлення до внутрішніх справ як до другорядних. Практикувалося надання воєводам та старостам двох і більше держань, вони мали численні обов’язки при дворі великого князя, могли займати водночас декілька посад тощо; отже, мусили відволікатись від судових справ. Таким чином, виникала необхідність на період відсутності воєвод та старост призначати помічників – в документах того часу вони називаються служебниками. Серед служебників згадуються тивуни, осмники, намісники. Межі їхньої компетенції коливалися в залежності від волі місцевої адміністрації, якій вони цілком підпорядковувалися, – від права розгляду дрібних кримінальних справ до взагалі суду на час своєї відсутності; також їм міг доручатись суд у певному окрузі, на певних ярмарках тощо; однак, вони не мали права судити “шляхту и бояръ”, тобто магнатів і шляхту; не був визначений термін їхнього перебування на посаді (вони могли бути призначеними або “до волі господарської”, або “до живота свого”, або “колеєю”, тобто, по черзі, по роках). На нашу думку, така невизначеність статусу служебників була зумовлена незрілістю і недосконалістю структури адміністративного апарату Литовсько-Руської держави.
В деяких випадках служебники не мали права вирішувати важливі справи без відома воєводи або старости. Так, Ольбрахт Кгаштовт наказував своєму служебнику наміснику більському, щоб той відклав розгляд справи міщанина Сегеневича “до пріеханья своего к Бельску, хотячи им сам в том справедливость вчинити” [6, с. 167].
Із виникненням практики доручення служебникам суду над населенням в регіональних судах спостерігаються численні випадки зловживання владою не тільки з боку воєвод та старост, а й з боку служебників. Так, київські міщани скаржились великому князю Олександру, що “от тивунов киевских великии им кривды и втиски и драпежства деются” і просили, щоб великий князь їх “з тивунских рук выняли.” Великий князь ухвалив, що “тувуну не надобе судити их и рядити … и никоторых пошлин не брати” [42, с. 135].
Щоб забезпечити своєчасне та справедливе відправлення правосуддя у повітах, влада зобов’язала воєвод і старост обрати з-поміж місцевої шляхти “двох людей добрих і віри гідних” як наглядачів в обласних судах. Статут 1529 року встановлює, що вказані шляхтичі мають бути присяглими і до їхніх обов’язків відноситься чинити суд у відсутності воєвод та старост разом із служебниками останніх. Водночас впроваджувалася посада присяжних писарів, які мали бути присутніми при суді, вести протокол і дбати про належне стягування судової платні зі сторін. (Статут 1529 р., розд. VI, арт. 4) Ми погоджуємося з думкою М. Любавського, який вважав названу практику прелюдією до впровадження земських судів [118, с. 549; 119, с. 662].
Але вказані заходи бажаних результатів не дали: на практиці і воєводи, і старости, і їхні служебники нерідко чинили суд у присутності випадкових осіб, або навіть одноосібно, отже, зловживання владою з боку регіональних судів не припинилося.
Численні зловживання, а також надмірна судова платня стали основною темою скарг шляхти, які приносились великому князю на сеймах.
Існували численні види судової платні. Здебільшого ці судові мита йшли або цілком на користь воєводи або старости, або ділились між ними та великим князем. Найважливішим із судових мит був пересуд, що йшов на користь суддів. Спочатку пересуд виплачувався або позивачем, або відповідачем, що виграв справу. Пізніше, за Уставою 1509 р., пересуд став сплачуватися відповідачем, який виграв справу (“хто правом доищеться”). Був визначений розмір пересуду, пізніше зафіксований Статутом 1529 року: 0,1 позовної суми. З призначенням намісника великий князь спеціально визначав, яка частина пересуду належить воєводі або старості; іноді останні, за рішенням великого князя, одержували весь пересуд. Іншим видом судової платні були вини. Вони звичайно йшли на користь великого князя, але іноді останній передавав певну частину вин або “малі вини” цілком регіональному суду. Воєводи та старости стягували “виметне”, або “викидщину” – суму закладу, який робили сторони при виникненні спору. Сторона, що програвала, позбавлялась закладу на користь суду. “Змирщина”, або “змирська куниця” виплачувалась воєводі або старості у випадках, коли сторони, які звертались до суду, дійшли згоди до винесення вироку. За Більським привілеєм, розмір змирщини складав від 5 до 12 грошей. На користь суду також йшли “заруки”, або “заклади” – сума, яку сторони за обопільною згодою домовлялись виплатити воєводі або старості у випадку подальшого правопорушення з боку однієї із сторін. Привілей Більській землі також згадує “помоцне” – мито з виправданого відповідача (5 грошей); а також межові мита (12 грошей), які сплачувались при поновленні земельних меж [206, с. 119, 194, 103].