Урядовці та їх «сторона» могли брати участь у всіх етапах судового процесу. Траплялись випадки, коли вони могли виконувати доручення копи, позивача і відповідача (проводили огляд місця злочину або огляд потерпілих, допит за межами копного засідання), допитували під час самого копного слідства. “Пытали есмо я возный и тая сторона шляхта того детину резаного и инших пастухов, хто того детину резал?” [50, с. 28]. Але в більшості випадків їм відводилася роль лише пасивних спостерігачів, які мали засвідчити хід копного процесу в державному суді.
На місце урядовців могли запрошувати сільських лавників, гайдуків, хорунжих тощо.
Копними суддями могли бути особи “зацні” (поважні), “віри гідні”, “неподейзрені” (такі, що мають бездоганну репутацію), обізнані з копного права, досвідчені щодо порядку судочинства.
У звичаєвому українському праві суддя виступав або як своєрідний посередник, обраний сторонами з обопільної згоди, або як суддя, який діяв за допомогою обраних сторонами представників. Отже, його участь в суді була досить пасивною. Статут 1529 р. зазначає, що копний суддя не міг втручатись у справи копи: “О судьи, иж не маеть быти каран за злый суд” (розд. VI, арт. 10). До кінця уяснити зміст даного положення допомагає аналогічне положення Віслицького Статуту: “Суддя, судячи суди, не може бути каран за зло суду: бо не він сам судить, але панове” [2, с. 57].
“Велика” (“вальна”, “генеральна”) копа проводила слідство; для остаточного вирішення справи скликалася третя копа, яка називалася “завитою” (від “завити” – “завернути”, “закрутити”, “закінчити”). Інша її назва – “головна копа” (“отложили до другое болшее, головнейшое купи”, “третья головная копа”). Якщо справу не було закінчено на трьох копах, то призначалася четверта, яка зберігала назву завитої (“вже на четвертой копе яко року завитом…”). Інакше вона називалася присяжною копою, оскільки на ній копники мали присягою довести, що між ними немає винного і він їм невідомий. При неможливості виявити злочинця копа передавала справу на розсуд гродського суду. Отже, державний суд вважався зверхнім над копним. І. Черкаський вказував, що існував певний паралелізм функцій державних судів і копного суду, але копний суд здійснював судочинство згідно зі звичаєм, у той час як державні суди – за писаним правом. Держава залишала копні суди як данину народній вільності, навіть санкціонувала їхню діяльність в Статутах, але зобов’язала їх судити за писаним правом [191, с. 218].
Якщо за вироком копного суду передбачалась смертна кара, копа виділяла декілька осіб, на яких покладалася функція катів. Таким чином, копне судочинство поєднувало в одному органі слідчі, судові та виконавчі дії [135, с. 126]. Але найбільш поширеним покаранням були штрафи (нагадаємо, що за Руською Правдою основним видом покарання була “вира” – штраф). Окрім відшкодування збитків скривдженій стороні, винний мав додатково сплатити “пересуд”, половина якого йшла копі – на користь суддів-копників, половина – державі (на користь гродського суду) або пану (Статут 1588 р., розд. VI, арт. 5, 14). Зазначимо, що аналогічні види судової платні існували в Київській Русі – на утримання княжої дружини. Копники, які виносили рішення по справі, додатково одержували платню за винесення вироку. Отже, порядок судової платні в копних судах зберігався ще з давньоруських часів.
Таким чином, копний суд – це суд народний, суд громади, чиї витоки беруть початок з віча давніх часів. Копне судочинство було відкритим засобом правосуддя, при якому вільна громада самостійно вирішувала свої справи. Копний суд XIV – XVI ст. був яскравим прикладом самоврядування української сільської громади. Громада сама розслідувала злочин, допитувала звинуваченого, виносила вирок і карала. Звинуваченому надавалося право спростовувати пред’явлене звинувачення та пред’явлені докази, захищатися, робити “вивод”, тобто доводити свою непричетність до злочину. Копний суд був сильним та ефективним знаряддям правосуддя, оскільки громада була тим суспільним середовищем, в якому традиційно існували рівність та свобода, і на їхніх засадах сформувалося високе правове почуття народних мас, позбавлене правового нігілізму [65, с. 15].
Якщо серед інших верств населення зустрічаємо випадки протистояння суду, владі, то стосовно копного суду прикладів нескорення суду практично немає. Такі випадки з’являються пізніше, що було пов’язане зі зростанням соціальної нерівності в українському суспільстві.
Копні суди визнавали не тільки самі копники, але й пануючі верстви, уряд і закон. Вони були настільки правосильними, що не тільки ухваляли вироки про відшкодування збитків, а й присуджували до страти і самі виконували смертні вироки. Статут 1529 р. офіційно визнав копу за суд і забезпечував копним суддям таку ж недоторканність, як і суддям урядовим: “Уставуем яко для тих судей покою, которые суть на местцах наших, от нас и от панов рад наших установленные, [так і] для тых, которые бывают на копах” (Статут 1529 р., розд. IV, арт. 12). Таким чином, копний суд є яскравим прикладом санкціонування державою інституту звичаєвого права.
Існував тісний зв’язок копних судів з судами державними, зокрема, з гродським судом. Вироки копних судів, як і реляція, подавалися до гродських судів. Державні суди звичайно затверджували вироки копних судів, оскільки вважали їх слушними та справедливими. Так, Луцький гродський суд, вислухавши вирок копного суду в справі шляхетного Матиса Хорковського, записав: “А так тот суд свой копный копа вся через возного повіту Луцкого Войтеха Яблонского … мне уряду, обвестила… што ж я, не одступуючи права посполитого и Статуту… зложил рок заплате пенежней тым чотыром сот копам, подлуг артикулу 59 в розделе 4, на кождую сто коп дванадцать недель…” [867, с. 29]. У разі невиконання вироку копного суду гродський суд своїм вироком наказував виконати їх. Якщо вироки, згідно з донесенням возного, здавалися сумнівними, гродський суд наказував зацікавленим сторонам знову скликати копу і там доходити своїх шкод. Але слід зазначити, що гродський суд не був апеляційною інстанцією для копних судів, оскільки не мав права втручатися в хід копного судочинства. Отже, копний суд був незалежним від держави, хоча й зазнавав впливу державних судів. Однак вплив був взаємним, оскільки існував і зворотний зв’язок. Рішення копних судів, винесені на основі звичаєвого права, використовувались гродськими судами як прецедент.
Копне судочинство зазнало певних змін з посиленням експлуатації селян і позбавленням їх прав. Засновані на демократичних засадах, копні суди могли ефективно функціонувати лише в умовах загальної рівності членів копного округу. Із впровадженням кріпацтва на українських землях копні суди поступово занепадають. Ознаки занепаду проявилися вже в другій половині XVI ст. В 1570 р. в Луцькому повіті копа вимагала від поміщиці Хребтовичевої наказу своєму вряднику відшкодувати вартість вкраденого вола. Поміщиця не виконала вимог копників: “Я на голое слово мужицкое … платити не кажу” [67, с. 13-14]. Як вказує А.Гурбик, траплялися випадки коли поміщики зовсім забороняли своїм підданим збиратися на віча та ходити на спільні зібрання з іншимим громадами [46, с .62].
Таким чином, копні суди є одним з найдавніших за походженням інститутів руського-українського звичаєвого права. Вони збереглися і ефективно діяли і в Литовсько-Руській державі і значною мірою сприяли вкоріненню поваги до правосуддя і розвиткові місцевого самоврядування. Правові норми звичаєвого права, на якому базувалося копне судочинство, щільно перепліталися з морально-етичними та релігійними нормами. З появою писаного права копні суди були санкціоновані державою і взяті під нагляд місцевих державних судів. Однак функціонування копного суду було можливим лише за умов певного демократизму суспільства. З посиленням польських впливів, які сприяли зростанню станової нерівності, копні суди поступово втрачають реальне значення і занепадають.
3.2 Доменіальні суди
Традиційно вважається, що на українських землях право суду пана над підлеглим йому населенням виникло в литовсько-польський період внаслідок польських впливів [140, с.137; 120, с. 635]. Однак зауважимо, що ще в Київській Русі існувало право церкви судити осіб, які мешкали на церковних землях [151, с.148, 149, 160], отже, вотчинний суд церкви існував ще в давньоруські часи. Безперечно, право панів, тобто світських феодалів, судити своїх селян склалося на українських землях Великого князівства Литовського внаслідок контактів із Польщею, однак інститут вотчинної юрисдикції існував майже у всіх феодальних європейських країнах (Росії, Франції, Іспанії тощо), отже, не може розглядатись як виключно польське надбання. Крім того, передумови його формування і механізм вкорінення в Литовсько-Руській державі, як вказав М. Грушевський, значною мірою відрізнялися від польської моделі: якщо у Польщі право суду панів над селянами означало повний пріоритет шляхетської верстви над селянством і абсолютну безправність останніх, то в Литовській Русі надання такого права магнатам і шляхті було пов’язане з посіданням ними землі, а не з обмеженням прав селянства [44, с. 53].
З огляду на відсутність усталеної термінології, автори підручників з історії держави і права України суд пана над селянами називають “домініальним” або ”доменіальним”. Оскільки право суду панівних верств над селянами склалося в Литовсько-Руській державі як атрибут земельної власності, то вважаємо більш точною назвою для вказаного виду суду “доменіальний”, тобто такий, що пов’язаний із доменом, земельним володінням.
На українських землях юридичне оформлення доменіального суду розпочалося ще в Київській Русі. Устави князів Володимира і Ярослава [151, с. 148, 149, 160] надали православній церкві право судити осіб, які мешкали на її землях. У литовську добу влада видає ряд юридичних актів, які продовжили і поглибили цей процес. Привілей Ягайла 1387 р. надав право доменіального суду в Литовсько-Руській державі католицькому духовенству. Городельський привілей 1413 р. надав право суду над своїми підданими світській верхівці – магнатам і шляхті, – що перейшли в католицьку віру. А. Пашук вважає, що це стало одним із чинників, який зрівняв у правах литовсько-руську шляхту з польською, яка вже мала таке право [140, с. 74]. Однак реальний хід історичного розвитку, а саме, опір католизації з боку руської знаті в XV ст., не дозволив, на нашу думку, цілком впровадити в українських землях вказані положення в життя. Вважаємо, що реальне формування світського доменіального суду розпочалося тільки з виданням Більського привілею 1457 р., коли право суду над селянами було надане всім землевласникам.