Були випадки не тільки пасивного ухилення панів від відправлення суду і насильства над тими, хто вимагав правосуддя, а й активного втручання в суди з метою завадити правосуддю. Зем’яни Іван і Олехно Путошинські затримали з “лицем” – вкраденими вівсом і травою – злодіїв-селян зем’ян Козинських. Хід подальших подій викладений в скарзі Путошинських в Луцький гродський суд від 15 червня 1566 р.: “…[ми] до пана Семена и до пана Павла Козинських посылали, складаючи им рок, абы они за тыми людми своими ку праву приехали и нам о тое их злодейство на именю нашом, где их поймано, справедливость вчинили… панове… Козинские… на тот рок за тыми поддаными своими в дом наш приехали и, не чинячи нам с ними справедливости, нас нафукали… и поехали проч; для которых… отповедей и похвалок их не естимо сами, слуги и люде наши безпечни здоровя и горла своего” [204, с. 121].
Зем’янин Ждан Койленський заявив, що він у своєму маєтку, за проханням потерпілого, затримав звинуваченого у злодійстві селянина князя Збаразького. “Сам Збаразький, не вживаючи права, хотел то мет, абы тот истый Мартин [звинувачений], яко в злодействе обвиненый, безправне [без відправлення суду] и вольне был пущон…“ [204, с. 160].
Однак, на нашу думку, самоуправство панів і їх служебників не можна відносити на рахунок повної безправності селян в період, що розглядається, оскільки такі випадки порушення закону зустрічаємо серед практично всіх верств населення і по відношенню до всіх верств населення.
Процес в доменіальних судах був подібний до процесу в державних судах. За Волинським привілеєм, головщина з панських людей, винних у вбивстві, йде на користь пана, від якого залежить вбивця: “Нехай они зъ слугъ и зъ людей своихъ, хто въ головщину упадетъ, сами головщину, на слугахъ и на людехъ своихъ беруть; а старостам и наместникомъ нашимъ не надобе зъ слугъ и зъ людей головщины брати”. В разі ж скоєння крадіжки приватновласницьким селянином на території, підвласній старості, “вину” із злочинця одержував не староста або його чиновники, а пан, від якого залежав злочинець. Крадена річ йшла на користь пана-власника маєтку ("на чыем именьи злодея изымають”); потерпілому сплачувалась вартість вкраденого. “Вину” одержував власник селянина-злодія [206, с. 36].
Такі ж правила діяли і в Київській землі. За Київським привілеєм, окрім того, в разі неспроможності злодія сплатити вартість вкраденого, річ поверталась власнику, а сам злодій підлягав смертній карі через повішання. Жінка і діти злодія відповідали за злочин чоловіка і батька, якщо були співучасниками і приховувачами, тобто знали про злочин і користувались краденим. Селянин не міг виступати як звинувачувач або свідок за чи проти пана: “… коли будет человек или холоп, или роба, на государя своего сочити (доносити), ино съ человеком и съ холопом и съ робою суда нетъ, а человека и холопа и робу государю выдати“ [206, с. 35]. Це положення підтверджують і Статути (Статут 1529 року, розд. IV, арт. 78; Статут 1588 року, розд. VI, арт. 78).
Після закінчення справи пан міг заявити про це в гродський суд, який протоколював справу в гродські книги. У деяких випадках пан видавав судовий лист, підписаний присутніми на суді особами: “На што и лист судовый панов… в себе маючи, передо мной [гродським суддею] на вряде показовал, и был вычитан…” [204, с. 60].
Подальша еволюція доменіальних судів відбулась вже в Речі Посполитій і була пов’язана із остаточним закріпаченням селян.
Таким чином, виникнення доменіальних судів на українських землях Великого князівства Литовського можна розглядати як закономірний результат їхнього суспільного і державного розвитку; становлення і оформлення вказаного виду суду тривало протягом XV – початку XVI ст. Державна влада залишила за собою право контролю над доменіальними судами; при відправленні правосуддя в них діяли загальнодержавні правові норми.
3.3 Церковні суди
Церковні суди існували на українських землях з часів Київської Русі. Їх було впроваджено Уставом князя Володимира Святославича (початок ХІ ст.) під впливом візантійського канонічного права. Устав зазначав: “Те все суды церкви даны суть. Князю и боярам и судьям их в ты суды нельзе вступатися… не надобе въступатися ни детем моим, ни внучатом, ни всему роду моему до века, ни в люди церковные, ни во все суды их” [151, с. 148]. Даний документ визначив коло осіб, що підлягали юрисдикції церковного суду по всіх справах. До них було віднесено осіб духовного сану (ігуменів та ігуменій, попів, дияконів, їх дітей, ченців і черниць, проскурників, півчих), а також осіб, які знаходились під патронатом церкви (паломників, “задушних людей” – холопів, відпущених на волю за заповітом – “за душу”, лікарів, осіб з фізичними вадами, а також мешканців благодійних закладів – “манастыреве, болнице, гостинници, странноприимнице”, мешканців богаділень) [151, с. 148].
У випадках виникнення справ між вказаними особами з “іншими людьми” створювався “обчій” суд – суд князя та єпископа.
Крім підсудності за колом осіб, існувала і підсудність за колом справ. До справ, що судила церква, було віднесено злочини проти моралі (перелюбство, інцест, згвалтування, насильство дітей над батьками, вбивство позашлюбного немовляти тощо), деякі шлюбно-сімейні відносини (викрадення нареченої, спори про спадщину дітей або братів, майнові спори подружжя), злочини проти віри (єретицтво, крадіжка з церкви, віровідступництво, виготовлення зілля, чаклунство, знищення хрестів тощо). За цими справами церковній юрисдикції підлягало все без винятку населення Київської Русі.
За свою судову діяльність церква одержувала платню із сторін, що змагалися. Окрім того, існував наказ князя Володимира своїм тивунам віддавати 1/10 частину прибутків від світського суду на користь церкви.
Устав князя Ярослава про церковні суди підтвердив основні принципи їхньої діяльності і поширив перелік підсудних їм справ, докладно визначивши покарання за кожний злочин. За Уставом князя Ярослава, православна церква одержує право суду над людьми, які мешкають на її землях: “А что ся дееть в монастырьских людех, в церковных, в самех монастырех, да не вступаеться князь, ни волостель…” [151, с. 192]. Виморочне майно, яке залишилось після вказаних людей, відходило церкві. Це був своєрідний доменіальний суд, оскільки таке право було пов’язане із землеволодінням. Отже, обидва типи церковних судів – як духовні (за колом справ і за колом осіб), так і доменіальні – формуються ще в Київській Русі. Доказом може служити той факт, що право доменіального суду церкви зустрічаємо і на українських землях, які були загарбані в XIV ст. Молдавією. Грамота Петра воєводи, господаря Молдавії, від 5 квітня 1448 р. звільняє мешканців сіл Репчичани, Радовці, Доброчинещі, Баланещі, Давидівці від податків і повинностей на користь господаря, оскількі ці села він дарував Побратському монастиреві. Між іншим в грамоті зазначено: “оу тых выше писанных сел за ся не оумешают соудци от яс … и ни един рядця. ни глобы брати ни третину. ни от которои вине. ни от великеи. ни от малои. или соудити тоты люд. ни оу котором месте. але да соудитъ сам игумен от побрате или рядци их. а иного соудца да не имают” [39, с. 101].
У Великому князівстві Литовському обидва типи церковних судів еволюціонують, причому кожний – в своєму напрямку.
Литовські князі постійно підтверджували право доменіального суду православної церкви і в загальних грамотах, що надавались православному духовенству, і в приватних жалуваних грамотах окремим особам. “А на церковныи люди … децких не давати: перво обослати листом, штобы ку праву стал, а любо человека поставил…” – читаємо в Привілеї Київській землі [204, с. 9]. Князь Любарт Гедимінович дарував села соборній церкві Івана Богослова в Луцьку і в дарчій грамоті від 8 грудня 1322 р. зазначив: "А по сем не надобе вступоватись ни детем моим, ни внучатом, ни всему роду моему до века, ни в люды церковныя, ни во вся суды их, - то все дал есми церкви Божой. Ктому и … своим тывуном приказуем судов церковных не судити…“ [171, с. 22].
Право суду над людьми, які жили на церковних землях, могли надавати і приватні особи разом із пожалуванням церквам та монастирям земель. Князь Юрій Лінгвеневич Мстиславський в 1443 р. дарував Онуфрієвському монастирю села Головчине та Колесниківське. В жалуваній грамоті зазначено: “… и тыхъ людей монастырских нашим наместником и тывуном и всим нашим заказником не судить, а не рядить” [120, с. 626]. Це пожалування було підтверджене в 1468 р. князем Іваном Юрієвичем Мстиславським. Окрім підтвердження права архимандрита чинити суд над монастирськими селянами, грамота містить вилучення архимандрита з-під судової влади митрополита по світських справах: “А коли митрополит поедет мимо монастырских людей и мимо монастыря Светого Онуфрея, ино митрополиту того архимандрита Онуфрейского ни судити, а не рядить … коли будет до него которое дело, ино нам самим того архимандрита судить.” Духовному суду митрополита залишалось тільки „што у свитку в Ярославли стоит [тобто, в “Уставі Ярослава”]”. По інших духовних справах надавач і митрополит мали судити архимандрита і монастирських людей сумісним судом: „…будет владыце [митрополиту] которое дело до архимандрита духовное, ино нам же самим того архимандрита со владыкою смотрети; а владычным десятником и городским тых людей монастырских Светого Онуфрея у духовных делех не судить, ани рядить, и децких не посылати, и вин не имати на владыку…” [4, с. 15]. Князь Михайло Іванович Мстиславський надав право в 1500 р. Пустинському монастирю Пречистої Божої Матері садити людей на церковні землі і в листі додав: “А кого коли они за себе людей прызовут и на ново за собою посадятъ, ино нашим наместником и тывуном и иншым нашим урядником не надобе у тых их людей вступать, судити, ни рядити и никоторых пошлин нам на тых людей не брати, ни службы им нашей никоторой не знати” [120, с. 629].
До компетенції церковних доменіальних судів входив розгляд цивільних і дрібних кримінальних справ, а також справ про невиконання феодальних повинностей. Як і світські доменіальні суди, церковні не розглядали справ по “старостинських артикулах”.