Отже, за відсутності незгоди між сторонами, держава практично не втручається в мирові суди, причому рішення такого суду має таку ж юридичну силу, як і рішення третейського суду. Існування третейських і мирових судів санкціоноване державою.
Таким чином, функціонування на українських землях Литовсько-Руської держави третейських і мирових судів сприяло активному залученню частини суспільства до судового процесу. Верховна влада держави не була всеохоплюючою, вона не прагнула втручання у приватне життя населення.
Однак, на цьому етапі розвитку демократія українського суспільства мала обмежений характер: вона існувала лише для магнатсько-шляхетської верхівки. Під впливом польської “шляхетської ідеї” паралельно зі зростанням прав пануючих верств нижчі верстви зазнають все більш жорстокої експлуатації та обмеження правоздатності.
3.5 Суд в українських містах з магдебурзьким правом
Вперше на українських землях магдебурзьке право з’явилось ще при Данилі Галицькому, але ним користувались лише німці-колоністи, які мешкали в руських містах; в 1339 р. останній галицький князь Болеслав-Юрій вперше надав магдебурзьке право цілому місту – Сяноку. Після загарбання Галичини Польщею магдебурзьке право одержали майже всі українські міста краю. Після Кревської унії 1385 р. магдебурзьке право почало інтенсивно насаджуватись в українських містах Великого князівства Литовського. Дещо уповільнився цей процес за часів володарювання Вітовта, але в другій третині XV ст. знов набрав сили. Одна з причин полягала в тому, що польські королі, які водночас були великими князями литовськими, розглядали впровадження католицького за походженням права як засіб католизації і полонізації литовсько-руського населення. Так, привілей на магдебурзьке право місту Більську (1430 р.) був наданий “с целью умноженія доходов державы и заселенія пустых мест и лесов католиками”. Війту дозволялося заселяти Більськ католиками, тобто німцями й поляками, але разом з тим заборонялося чинити кривди православним, які мешкали в місті до того [196, с. 58].
Таким чином, на українських землях в XIV – XVI ст. магдебурзьке право одержали Сянок (1339), Львів (друга половина XIV ст.), Кам’янець-Подільський (1374), Берестя (1390), Дорогичин (1429), Більськ (1430), Луцьк (1432), Кременець (1438), Житомир (1444), Смотрич, Хмельник і Червонгород (1448), Володимир-Волинський (друга половина XV ст.), Київ (1494-1497), Дубно (1498), Рівне (кінець XV ст.), Перемишль (кінець XV ст.), Левков (1503), Квасов (1513), Дорогобуж (1514), Білев (1516), Кузьмин (1517), Ковель (1518), Острожець (1528), Торчин (1540), Берестечко (1547), Вижва (1548), Костянтинів (1561), Поліщенці (1561), Брацлав (1564), Олика (1564) та інші.
Надання місту магдебурзького права передбачало заміну на його території руського права німецьким, вилучення міста з-під юрисдикції воєвод, старост, намісників та інших представників державної влади на місцях; впровадження самоврядування. Реалізація вказаних принципів неминуче мала привести до формування міщанства як замкнутої, корпоративної верстви. Однак, на українських землях норми і принципи магдебурзького права трансформувалися під впливом, насамперед, місцевого звичаєвого права і реалій економічного, політичного і правового життя Великого князівства Литовського, тому міщанство до певної міри інтегрувалося в суспільне і державне життя країни.
На чолі магдебургій стояв війт ( від німецької назви відповідного чиновника “fogt”). Він мав широкі імунні права та привілеї. В жалуваній грамоті Сигізмунда ІІ Августа на Володимирське війтство (1566 р.) читаємо: “Его самого и потомков его, которые войтами будут… от всякого права и суду земянского, кгродского и иного всякого вызволяем…але гдебы кому з уряду своего войтовского что вчинил, тогды ни перед кого иного одно перед нас, господаря, позыван и через нас сужон быти мает… Также и потомство его вызволяем и волними чиним от всяких платов, податков, цыншов и иных всяких повинностей, надто мы, господар, его самого и потомство его… от войны вечным часом волними чиним” [39, с. 98]. Спочатку посада війта була спадковою, але згодом на українські магдебургії Великого князівства Литовського поширюється польське правило, за яким державні посади можуть відчужуватись (даритись, продаватись), даватись в оренду тощо. “…в… привилее нашом [великого князя] выписали есмо…тот Монушко [війт] волен тое войтство отдати, продати ку своему вжиточному и лепшему обернути, как бы ся налепей ему видело,” – зазначено в запису в великокнязівській канцелярії від 8 лютого 1505 р. [5, с. 156]. Посада війта, як і посади воєвод і старост, розглядається і владою, і населенням як своєрідне феодальне держання, отже, як джерело прибутку, тому може виступати, наприклад, як засіб розплати за борги. У 1506 р. служебник Матуш заслужив у великого князя 100 золотих. Князь дав служебникові війтство Волковийське, і той “за то господарю его милости тую сто золотыхъ за службу свою отпустил” [5, с. 175]. Королева Бона викупила Луцьке війтство у дочок війта Яна, а пізніше частину прибутків, які належали війтству, проміняла на декілька сел Луцькому старості князеві Сангушку-Коширському. Однак королева зазначила, що князь Сангушко-Коширський не має права призначати лентвійта та судити міщан. Наведені приклади свідчать про те, що інститути, притаманні магдебургіям, інтегрувалися в загальнодержавне життя князівства.
Влада війта в місті, в тому числі і судова, була практично необмеженою. Це породжувало численні випадки зловживань владою. В 1566 р. міщани Володимира порушили клопотання перед Сигізмундом ІІ Августом про усунення війта Максима Лудовича від влади за зловживання. Великий князь задовольнив прохання міщан [36, с. 24]. Щоб запобігти зловживанням владою з боку війта, деякі багаті міста викупають війтство. Для вказаної операції необхідним був дозвіл великого князя. У привілеї Сигізмунда І міщанам міста Більська на право викупити на міські кошти війтство вказано: “…тое войтовство к местному пожитку мають держать, и его вживати со всим, што на тое войтовство здавна прислухаеть, а войта мають собе обирати тамошнего доброго человека, мещанина бельского, хто им будет люб и который бы ся добре у праве майтборском рядил и с ними справовал” [13, с.203–204]. В таких містах посада війта стає виборною, а його функції передають органам самоврядування, насамперед, раді.
Рада і лава складали магістрат. Рада виконувала адміністративні функції, лава – судові, але в українських магдебургіях чіткого розмежування між ними не було, отже, розподілу влади в сучасному розумінні цього слова не було; до того ж центральною фігурою влади, як вже вказувалось, був війт, якому підпорядковувались і рада, і лава. Рада складалась з бурмистрів та колегії радців, яких призначав війт з кандидатів, визначених міщанами. До її компетенції входили нагляд за дотриманням правил торгівлі в місті, за правильністю мір і ваги, за якістю товарів, які продаються, за порядком у місті, за збереженням суспільного майна. В деяких містах рада мала право суду по цивільних справах, в яких правота позивача була очевидною, а також по найважливіших кримінальних справах. Однак рада тільки вирішувала, чи винний звинувачений, а вирок виносився війтом. Також війт був апеляційною інстанцією для суду ради (на рішення самого війта апелювали до великого князя). Встановлення виборності посади війта означало підпорядкування останнього раді, це, зокрема, виявлялось у тому, що тепер на рішення війта апелювали до суду ради. Якщо ж місто викупало війтство, всі функції війта, в тому числі й судові, відходили до ради.
Судовим органом українських магдебургій була лава. До її складу входили війт і присяжні лавники, яких війт обирав разом із міщанами. За магдебурзьким правом, лавників мало бути 11 (за числом апостолів, крім Іуди), війт був 12-м. Однак на практиці їх бувало 7, 6 і навіть 3 особи [37, с. 170]. Лава засідала в суді, розглядала справу й виносила вирок. Іноді лава об’єднувалася із радою для розгляду неординарних судових справ.
Головою колегії лавників був лентвійт. Він призначався війтом із міщан і виступав як посередник між війтом і міською общиною.
Державні суди мали право втручання в суди магдебургій. Так, наприклад, коло справ, підсудних лаві, варіювалося для різних міст і визначалось великокнязівським привілеєм на надання місту магдебурзького права. В підтвердній грамоті Сигізмунда І місту Києву на магдебурзьке право від 12 січня 1516 р. читаємо, що війт і лавники судять міщан в усіх кримінальних справах, “в великих и поточних, то есть – о злодействе, о кровопролитей, о убійстве, о усеченіи члонков яких, о пожогах и в инних всех проступках… Томуж войтове места нашего Киева все справи криминалние, головніе, горловіе, о пожогах и инніе все вишеозначенніе даемо моц и власть зуполную судити, проступних карати…” [38, с. 48–49]. Однак в жалуваній грамоті великого князя Олександра на магдебурзьке право місту Волковийському зазначено, що “…зъ моцы и судов врадника [війта] Волковыйского ихъ его милость вызволилъ: нижьли, што ся дотычет кгвалту, пожоги, розбою, всилства, то его милость на себе взялъ и на врядники свои” [120, с. 636]. В жалуваній підтвердній грамоті на магдебурзьке право міщанам міста Високого від 26 червня 1510 р. вказано, що “коли пригодить ся судъ о кгвалтъ и о розбой и о пожогу и о злодействе зь лицом, тогды наместник маеть судити з радцами, а коли без лица злодей, тогды до войта маеть дан быти” [196, с. 110]. В привілеї на магдебурзьке право місту Мілейчицям вказувалось, що війт взагалі не має права суду без намісника мілейчицького [3, с. 161]. Отже, якщо лава Києва одержала право судити всі злочини киян, з юрисдикції лави Волковийська було вилучено справи по так званих “старостинських артикулах”; в місті Високому такі справи судили великокняжі намісники із радою або війт; в місті Мілейчицях війт взагалі був позбавлений права суду за будь-якими справами без намісника. Причиною такого втручання влади в недержавні суди було, на наш погляд, не так піклування про правосуддя, як прагнення зберегти за собою частину судових прибутків: “Наместник маеть судити при войте и при бурмистрах, для смотренья вин (тобто задля нагляду за кількістю судової платні).” “А з вин и пересудов на замок два гроша, а войту третий грош с тых жо вин.”, – зазначає привілей Мілейчицям [3, с. 161].