Розрізнялись посилання кожної зі сторін на своїх свідків і посилання обох сторін на одних і тих самих, спільних, свідків. Вважаємо, що вказана практика походить з часів Київської Русі, оскільки подібна класифікація свідків зустрічається і в Московській Русі (“загальне посилання” та “посилання на винних”) [156, с. 48]. При посиланні на спільного свідка справа могла вирішуватись на користь тієї сторони, чиї показання підтверджував свідок, навіть за відсутністю інших доказів. У судовому акті великокнязівського суду від 21 березня 1494 р. читаємо, що відповідач Василь Ошушкін стверджував, ніби “… отец его купил тое сельцо в матки их [позивачів]… и о том ся послали на боярина смоленского, на Тимофея Олексеевича, штожъ ему тая речь добре сведома была; а Васько Ошушкин на его ж сведка послал ся, на тогожъ Тимофея; и тот Долмат и з братом своим [позивачі] на своегожъ светка не смели слатися. Ино коли они на своегожъ светка не послалися и мы тое сельце Оксеновское Ваську Ошушкину за ся присудили… ” [4, с. 40].
В судових актах при посиланні на спільних свідків часто згадується так зване “ставлення шапки”. Ритуал цей походить зі звичаєвого права і полягає в тому, що одна із сторін, на знак своєї впевненості у тому, що показання свідка будуть на її користь, закладала певну суму грошей; як символ закладу, на стіл покладалася шапка. Інша сторона або відмовлялася приставити свою шапку, що означало визнання правоти супротивної сторони і відмову від подальших судових дебатів, або приймала виклик і "приставляла шапку". Суддя визначав термін представлення в суд свідка і вирішував справу згідно з його свідченням. Закладена сума частково йшла на користь суду, частково – стороні, на чию користь давав показання визначений свідок. В судовій справі між Янчиком Корчмитом і Матеєм Нестеровичем Янчик запропонував вислухати свідоцтво своєї жінки: “Я готов ставлю шапку с трех рублев до жоны своее”. Матей шапку теж приставив. Жінка підтвердила істинність слів Янчика, тоді “… тот Матей еще не маючи досыть на повести ее, ставил шапку с полтины до инших светков… Янчик теж шапку приставил” [31, с. 38]. “Роман ставил шапку до Гришка Митьковича, который при том был и печать свою къ тому листу приложил,” – читаємо в іншому судовому акті [31, с. 58].
В українських судах “ставили шапку” не тільки до живих свідків, а й до актових книг, до виписів з них. Якщо справа була важливою, то обидві сторони могли ручатись за справедливість своїх слів “під втратою горла” [108, с. 149].
“Ставлення шапки” вживалося у всіх судах Литовсько-Руської держави аж до вищого суду – великокнязівського – включно.
В дослідженнях елементів судового процесу, які робились протягом ХІХ-ХХ століть, не вказується на значення даного ритуалу, але вчені (М. Владимирський-Буданов, Ф. Леонтович, О. Єфименко) в основному погоджуються з тим, що шапка в даному випадку була символом голови [29, с. 105; 107, с. 71; 64, с. 19– 20]. Польський дослідник В. Кулісевич слушно зазначив, що приставлення шапки – це норма звичаєвого права, яка з часом перетворилась на звичайну судову процедуру [230, с. 13].
Подібною до “ставлення шапки” була “викидщина”. Різниця між ними полягала в тому, що при викидщині сторони не супроводжували свої слова ритуалом покладання шапки перед суддями, а закладали певну, звичайно значну, суму або давли обіцянку пошкодити собі здоров’я чи навіть позбавити себе життя, якщо їхні показаня не підтвердяться. В судовому листі воєводи Троцького Монвида по справі між Круповичами і Бастунями від 1444 р. читаємо: “…и сіи Круповичи металися о том з 20 рублей” [6, с. 22]. В акті 1495 р. записано такий порядок закладу перед Великим князем Литовським: “Литавор, маршалок,… а пан Юрьи Илинич перед вел. князем… у стола викинулися его милости со ста рублів на том… Пан Юрьи рек: естли я не доищуся з обу сторон Міри ріки сіножатей а борті судеревної – дам я вел. князю сто рублів грошей. А пан Литавор рек: естли я на то доводу не вчиню… ино я дам его милости сто рублів грошей” [4, с. 45]. Викидщина в грошах чи в речах йшла на користь уряду, адміністрації або суду.
І. Черкаський та О. Єфименко зазначають, що при посиланні на свідків існував ще один звичай, який полягав в тому, що позивач зіставляв свою ногу, свою голінку з ногою і голінкою свого супротивника [192, с. 92; 65, с. 19–20]. Достатніх даних про значення цього давнього ритуалу дослідники не мають, але стверджують, що суд, зокрема копний, надавав йому дуже серйозного значення, називав його “слушним” і “сміливим”, і вважав цей доказ за найбільш вагомий. На практиці зіставляння ноги з ногою знаходимо дуже рідко: 3 448 судових актів, переважно копного суду, опублікованих в XVIII томі Актів Віленської Археографічної комісії, про нього згадують лише два документи, із них в XVI ст. – лише один. В 1582 р. копа розглядала справу про злодійство: “Пилип… мовил до старца Микиты…; естлиж то будет неправда, же того он [Микита] мне не поведал, тогды в том моя нога и его нога, пока то на него слушным доводом доведу… Обачивши то старцы и вся копа, иж того Пилипа слушное сведецтво и смелое постановение ноги з ногою… ” [2, с. 63].
Для представлення свідків сторонам міг надаватись певний термін (“рок”): “Зложилъ есми рокъ Якубу Мешковичу зъ Матеем Нестеровичем, иж мает тот Якуб стати у вовторок за тый день перед мною и довод мети против тому Матею Нестеровичу”, “тая Улка невестка его… того попа ку свядецтву поставити подвезалася и рок сама доброволне водле повезане своего ку постановеню того сведка своего принела, от сего дня понеделка месеца іюня 25 дня”, “и кгды рок поставенью светка, яко вчорайшого дня в пятницу, месеца августа 1 дня, пришолъ,… Роман Кудаевич того светка своего Гришка Митьковича перед нами поставилъ…”, “и зложон был ему рок того заводцу поставити до чотырех недель…”, – читаємо в судових актaх [31, с. 39, 45, 58].
Сторона, яка посилалась на свідків, мала сама доставити їх у суд.
При нез’явленні свідків на перший термін суддя міг призначити другий, і навіть третій “рок”. Той, хто не представляв свідків на третій “рок”, тратив справу: “Мы, судьи, обачивши то, кгдыжъ тая Улка сама не стала… и того сведка не поставила, на роки зложоные у права не показала, съ тых причин знашли есмо то, абы тая Улка з дому его [позивача] прочь шла… ” [31, с. 45].
Траплялись випадки підкупу свідків. Ганус Станкевич притягнув Коляду Шурпича до суду за несплату брогу. Коляда Шурпич заявив, що не може представити свідків у суд, бо Станкевич “их перекупил” [1, с. 53]. В іншому записі читаємо: “Его милость пан подкоморий пан великий, может светков мети, што хотя” [1, с. 42]. Мешканці Жорослава повідомляли великого князя Олександра, що “Скинъдир [відповідач] присылал к нам слугу своего, обецаючи намъ по кожуху и по сукни а просечи насъ, абы то светчили, што он намъ кажет. И мы того не вчинили, боялися есмо Бога и господаря великого князя” [3, с. 74].
У разі піддання суддями свідоцьких показань сумніву суд міг надіслати вижа для перевірки їх істинності. “Писар Сенко рек, абыхмо послали тамъ вижа нашого [великого князя Олександра]… того ся доведати, так ли будет, какъ тые людъци поведали. Ино мы для лепъшое справедливости посылали там дворянина нашого Бокея того ся доведати и нам отказати”, – читаємо у вироку великого князя Олександра від 27 березня 1497 р. [3, с. 75].
Свідки найму землі називалися могаричниками, купівлі коней – баришниками, позики грошей – рахунниками.
Окрім вказаних доказів, важлива роль відводилась речовим доказам, або “лицю”. “Лицем” вважалася крадена річ, виявлена або при впійманні злодія на місці злочину, або при обшуку, або в результаті “гоніння сліду”. “Лице” вважалося достатнім доказом при затриманні злодія “на гарячому вчинку”, на місці злочину. “Лице”, знайдене при обшуку в приміщенні, яке мало вікна або інші отвори, не вважалося достатнім доказом, особливо якщо звинувачений був до того людиною “неподозреною”. Якщо “лице” знаходили в результаті “гоніння сліду”, а звинувачений не визнавав себе винним, вдавалися до “зводу”. Але якщо звинувачений був “злодієм приличним” або “подозреним”, для отримання зізнання його піддавали катуванням.
Із звичаєвого права був запозичений звичай у разі впіймання злодія представляти його в суд разом із “лицем”. Вважаємо, що цей звичай мав символічне значення (покарання адекватне злочину, асоціативно з ним пов’язане, є психологічно виправданим), був своєрідним символічним таліоном, що вказує на його давнє походження. Двоє господарських людей, Панкович і Петрович, які вкрали у Наркгеловича із комори різні речі, були впіймані на місці злочину і пред’явлені в суд із нав’язаним їм на шиї “лицем”: кожухом, сермягою і шматком товстого полотна [1, с. 81].
Збереження в процесі даного елементу звичаєвого права свідчить про певний архаїзм процесу.
Ознакою архаїзму є також визнання суддями позаправових доказів. За відсутності або недостатності вищеназваних доказів вдавались до присяги (“и тот Адам, не маючи на то жадного запису и никотораго доводу, до присеги брался” [31, с. 39]. Звичайно суддя, який розглядав справу, призначав присягу, або ж сама сторона пропонувала принести її. Обряд присягання називався “принести (або піднести) право”. Він полягав у тому, що в призначений час сторона, якій належало присягнути, з’являлась в суд і “підносила право”. Обряд цей був урочистим, бо в тексті присяги згадувалось Боже ім’я, отже, ігнорувати присягу або дати невірні показання було неможливо. Таким чином, присяга була своєрідним різновидом ордалій.
Для принесення присяги необхідна була згода і судді, і іншої сторони: “Тот Миско Лукьянович, не хотечи его до присеги припустити, сам ся ку присяги взял…”. Тоді суддя, розглянувши обставини справи, “на присегу тому Миску Лукьяновичу допустил и рок присязе зложил третій день у середу… тот Адам, не хотечи сам на том присегнути, тому Миску Лукьяновичу сам добровольне на присегу позволил” [31, с. 47]. Оскільки часто обидві сторони прагнули принести присягу, то суддя, розглянувши представлені сторонами докази, особисто вирішував, яка сторона “ближчая к присяге”. Іноді це вирішувалось за жеребом. Допущення сторони до присяги дорівнювало визнанню її правоти, тому нерідко сторони намагалися перешкодити іншій стороні принести присягу або ж шукали приводу оголосити принесену присягу недійсною. “И Водыньский в том всперся, а рекучи, иже один с тых [представлених іншою стороною] светков не присяг, и почал позывати до нас [суддів]” [4, с. 74].