За останні п’ять років побачили світ невеликі за обсягом розвідки з права XIV–XVI ст.ст. Серед них відмітимо статтю Н. Старченко „Шлюбна стратегія вдів і кілька проблем навколо неї” [161], в якій поданий аналіз шлюбно-сімейного права Волині XVI ст. Дослідниця навела витяги з судових справ, записаних у земських судових книгах Волині. Стаття В. Поліщука „Свідки у русько-литовському праві до судово-адміністративної реформи 1564-1566 рр.” присвячена аналізові процесуальної ролі „офіційних свідків” – судових чиновників, які брали участь у судовому процесі. Автор назвав судових чиновників, які діяли в судах на українських землях в XV – першої пол. XVI ст., визначив їхні функції [146].
Спроба цілісно показати судову систему Великого князівства Литовського була зроблена С. Кудіним. Автору належать декілька статей, в яких дається стисла характеристика кожного з видів судів [89; 90; 91]. С. Кудін виділяє державні суди, серед яких називає великокнязівський (господарський) суд, асесорський, маршалковий, комісарський суд, а також суд Панів-Ради. Вказані види судів С. Кудін відносить до центральних. Місцеві державні суди, за С. Кудіним, були представлені судами старост, воєвод та великокняжих намісників. Крім державних, дослідник виділяє також спеціальні суди, до яких відносить міські (в містах, які користувались магдебурзьким правом), копні, доменіальні і духовні. Однак автор не вказує, який критерій був покладений ним в основу такої класифікації; поза його увагою лишились такі види судів, як третейські і полюбовні, суди національних меншин. Діяльність судів показана статично, не простежено їхньї еволюції.
Про відсутність скільки-небудь єдиної концепції судової системи і судочинства в українських землях Великого князівства Литовського свідчить навіть лапідарний аналіз виданих впродовж останніх п’яти років підручників з історії держави і права України, де бачимо досить істотну розбіжність навіть у визначенні різновидів судів епохи, що розглядається. Автори виділяють суд великого князя, суд Пани-Ради (із зазначенням, що він не розгорнувся в окрему судову установу), суд намісника, який потім був переданий до рук воєвод і старост, панські суди (над залежним селянством), копні суди; далі вказується, що внаслідок проведення реформи магнатів і шляхту було позбавлено права юрисдикції і утворились три типи судів у кожному судовому повіті: земський суд, гродський і підкоморний (так у підручнику) [73]. Інші автори характеризують судову систему українських земель польсько-литовського періоду, не конкретизуючи, які з названих видів судів існували у Польщі, які – у Великому князівстві Литовському. Названо сеймовий і королівський суд, земський (із зазначенням, що він розглядав цивільні і кримінальні справи шляхти), гродський, підкоморський, церковний (з розподілом на духовний і доменіальний), суд у королівських і приватновласницьких містах, суд у містах з магдебурзьким правом (з розподілом на поточний і виложений суди), цехові суди магдебурій, копні суди (автор стверджує, що вони діяли переважно на королівських землях); як апеляційна інстанція названі Коронний і Литовський Трибунали [74]. В іншому підручнику виділяються такі види судів в українських землях Великого князівства Литовського: великокнязівський (як різновид називається суд Панів-Ради), обласні (регіональні), домініальні і копні. Суд у містах з магдебурзьким правом згадується в спеціальному розділі і до даної системи не включається. Вказано, що внаслідок судової реформи з’явилися земські, гродські і підкоморські суди [189]. Іншим автором названі великокнязівський суд з різновидами – сеймовим і судом Панів-Ради, територіальні (обласні) суди, доменіальні, копні; серед пореформених судів він називає земські, гродські і підкоморські суди. Автор також виділяє каптурові суди. Суд у містах з магдебурзьким правом також розглядається в окремому розділі і до даної системи не включається [135]. Таким чином, автори підручників не мають єдиної думки щодо структури судової системи, складу і компетенції окремих видів судів українських земель Великого князівства Литовського.
Немає усталеної концепції судового процесу епохи, яка розглядається. Характер процесу визначається як обвинувально-змагальний [74], позовний (обвинувальний) [135], є думка, що процес по справах, пов’язаних зі злочинами проти церкви і держави, мав слідчий характер, в інших випадках був змагальним [189]. Цілком зрозуміло, що підручники розраховані на студентів вузів, а не на вузькоспеціальних фахівців, отже, автори не ставили за мету ретельно і докладно аналізувати українські суд і судочинство литовської доби, але наведений огляд навчальної літератури свідчить про те, що у вітчизняній історико-правовій науці не вироблено усталеної думки щодо структури судової системи, складу і компетенції окремих видів судів українських земель Великого князівства Литовського.
Закономірним і зрозумілим є той факт, що протягом останнього десятиліття інтенсифікувався інтерес до досліджуваної епохи в Литві та Білорусі. Литовські і білоруські вчені намагаються осмислити загальні тенденції розвитку державності і права Великого князівства Литовського, визначити внесок литовців і білорусів у створення і становлення князівства, особливості формування литовського і білоруського етносів у добу середньовіччя, уточнити специфіку функціонування магдебурзького права в білоруських містах, правове становище національних меншин у князівстві [24; 40; 62; 130; 150; 93; 239]. Спеціальних досліджень судової системи і судочинства не проводилося.
1.2 Джерельна база дослідження
Для вирішення задач, поставлених у дослідженні, автором залучалися друковані і архівні джерела. Умовно їх можна поділити на три групи. До першої групи належать тексти джерел права ХІ – XVI ст.ст., насамперед, Руської Правди, Уставів князів Володимира і Ярослава про церковні суди, Волинського і Київського обласних привілеїв, Судебника великого князя Казимира, тексти сеймових ухвал, тексти Статутів Великого князівства Литовського, Саксонського Дзеркала.
Списки Короткої і Поширеної редакцій Руської Правди неодноразово публікувалися як в дореволюційні, так і в радянські часи. При написанні цієї роботи використане одне із найповніших, на нашу думку, видань, зроблене в 1984 році в І томі „Российского законодательства Х–ХХ веков” [151]. Текст Короткої редакції в ньому наводиться за Академічним списком з варіантами із новгородського Археографічного списка. Текст Поширеної редакції поданий за Троїцьким списком з варіантами із Синодального списку, списків Мусін-Пушкінської і Карамзінської групи.
Руська Правда була важливим джерелом права Литовсько-Руської держави і, зокрема, її українських земель, особливо у другій пол. XIV – першій пол. XV ст., тобто в період панування неписаного права [29, с. 5]. Окремі норми Руської Правди були внесені, безпосередньо або із модифікаціями, до Судебника Казимира (пор., наприклад, ст. 121 Поширеної редакції зі ст.1 Судебника); норми Руської Правди, зокрема процесуальні (наприклад, порядок проведення зводу як процесуальної процедури; відповідальність за переховування біглої челяді), закріплялися в обласних привілеях, виданих Волинській і Київській землям. У копному судочинстві широко використовувалися описані в Руській Правді процедури зводу і гоніння сліду. З судових актів XV – XVI ст.ст. довідуємося, що в судовій процедурі брали участь діцькі – судові чиновники, про яких згадується в Руській Правді.
В рамках того ж видання, що і Руська Правда, побачили світ Устав князя Володимира Святославича про десятини, суди і людей церковних і Устав князя Ярослава про церковні суди [151]. Устав князя Володимира поданий у двох редакціях – Оленінській і Синодальній; Коротка редакція Устава князя Ярослава наводиться за Кормчим ізводом з варіантами із Фроловського, Академічного, Бальзеровського і Бєлозерського ізводів; в основу наведеного тексту Поширеної редакції Устава князя Ярослава покладені списки Іпатьєвського й Основного ізводів. Вказані джерела дають змогу відтворити діяльність церковних судів в Київській Русі, дістати уявлення про коло підсудних їм справ і осіб і, порівнявши отримані відомості із записами про судові справи XV – XVI ст., проаналізувати зміни, які відбулися в церковних судах протягом досліджуваного періоду.
Текст Судебника Казимира (1468 р.) можна знайти в „Христоматии по истории русского права” М. Владимирського-Буданова (з цікавим коментарем упорядника) [172], а також у вільнюсському виданні Судебника, здійсненому за редакцією А. Тіла [165]. В литовському виданні наводяться різночитання за Румянцевським, Софіївським, списками, а також за варіантом, опублікованим І. Даниловичем. У Судебнику відображений новий порівняно із попереднім законодавством етап розвитку суду панів над селянами, впроваджуються деякі нові процесуальні норми (наприклад, затверджуються тортури для підозрюваного як засіб отримання власного зізнання) і правові принципи (такі, як звільнення від відповідальності дітей до 7 років, одноособова відповідальність за злочин, якщо жінка і діти злодія не знали про злочин чоловіка і батька і не вживали краденого тощо).
Тексти Волинського і Київського обласних привілеїв наводяться М. Ясинським у монографії „Уставные земские грамоты Литовско-Русского государства” [206], текст Київського привілею (латинським шрифтом) також вміщений М.Ясинським в „Очерки по истории судоустройства” [205]; Волинський і Київський привілеї надруковані М. Любавським у додатках до „Очерков истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно” [121]. Джерела дають змогу визначити специфіку суду київського воєводи і волинського старости: коло підсудних їм справ і осіб, склад суду, порядок стягнення судової платні тощо. Привілеї також дають відомості про суд пана над селянами, які мешкають на його території, встановлюють правила підсудності у випадках, коли позивач і відповідач належать різним панам.