Одночасно така нерозв’язаність буковинського питання непокоїла румунську знать. Один з її представників В. Балшу 13 листопада 1780 р. подав керівникові Придворної військової ради графу А. Гадіку доповідну записку „Опис Буковини і внутрішні умови”. У цьому документі він просив зберегти військову юрисдикцію. Для аргументації В. Балшу додав кілька меморандумів: „Істинний стан країни”, „Вживання і зловживання нації”, „Відмінність положення і зобов'язань”, „Руйнування комерції”. Однак цього разу Йосиф ІІ відповів, що дане питання залишається нерозв’язаним, хоча сам він схиляється до мирного приєднання Буковини до Галичини.
30 листопада 1780 р., у день смерті імператриці Марії Терезії губернатор Й. Бригідо передав Вищій військовій раді власний проект приєднання Буковини. Проте імператор, перш ніж прийняти рішення, вирішив порадитися з керівником Об'єднаної чесько-австрійської придворної канцелярії. З цією метою 10 грудня 1780 р. він надіслав тому відповідного листа: „Дорогий графе Блюменген! Під час моїх останніх відвідин Галичини, я доручив графу Бригідо і генералу Шредеру надіслати мені спільну пропозицію про те, яким чином приєднати Буковину однією частиною до Галичини, а іншою - до Трансільванії. Тут додана їх пропозиція, підписана обома. Ви перегляньте це положення з Придворною військовою радою та у взаємній згоді визначіть, чи варто здійснювати згадане об’єднання і яким способом це слід робити”.
Граф Блюменген детально ознайомився з окресленою проблемою і 10 березня 1781 р. рекомендував імператорові в жодному випадку не розчленовувати Буковину, а зберегти її як єдине ціле, а також прагнути досягти порозуміння з молдавською нацією.
Йосиф ІІ, визнавши слушною наведену Блюменгеном аргументацію,20 квітня 1781 р. розпорядився про збереження на Буковині військової адміністрації допоки готуватимуться умови для переходу краю до цивільного управління. Вже 21 серпня Придворна військова рада подала генералові К. Енценбергу вказівку щодо проведення реформ на Буковині. Насамперед - вони стосувалися системи оподаткування, справ православної церкви, освіти, організації судочинства та управління економікою краю. Зміст запланованих Придворною військовою радою реформ відповідав загально-австрійським реформам, які в рамках політики освіченого абсолютизму здійснювали Марія Терезія та Йосиф ІІ.
Такий стан речей проіснував до весни 1783 р. Йосиф ІІ 20 квітня того року повідомив керівника Придворної військової ради графа А. Гадіка про своє бажання особисто ознайомитися з Угорщиною і декількома прилеглими до неї землями. Викликає зацікавлення план його маршруту, описаний у листі командувачеві австрійськими військами генералу Шредеру. Зокрема, він так писав: „Я вирішив іти з Баната Трансільванією на Буковину, про що я детальніше напишу Енценбергу. Я вирішив прямувати від Чернівців до кордону навпроти Хотина, тут переправитися через Дністер і потім йти околицею Галичини, але мій зворотний шлях буде через Заліщики на Снятин і тільки тоді через Станіславів до Львова. Прошу спланувати дні і бази заздалегідь і згідно з моїм маршрутом. Бази повинні розташовуватися не дуже близько і так, щоб до них можна було дістатися через 12-14 годин.
У червні 1783 р. Йосиф ІІ побував на Буковині, але остаточного рішення про її подальший статус не прийняв. Ознайомившись із ситуацією,19 червня він писав графу А. Гадіку, що ця частина монархії, на відміну від інших провінцій, найбільше надається для військово-прикордонного призначення, але ще недоцільно запроваджувати тут військову систему управління.
Імператор був задоволений адміністративним управлінням краєм, де вся повнота влади належала голові військової адміністрації, якому підпорядковувалися адміністратори трьох районів і чотири галузеві директорати. Останні керували магістратами трьох буковинських міст і сільськими судами. Заслуговує на увагу той факт, що австрійська влада намагалася призначати на посади у крайовій адміністрації вихідців з інших коронних земель, мотивуючи це зростанням ефективності роботи державних органів.
На цей час внаслідок міграційних процесів чисельність населення Буковини збільшилася вдвічі. Для пожвавлення відносин з Галичиною і Семигородом ставилося питання про налагодження постійного поштового зв’язку. Спочатку було налагоджено поштовий кур’єрський зв’язок між Чернівцями і Снятином, який здійснювався з допомогою коней. Існувала й спеціальна служба зв’язку, яка була привілеєм для урядовців і місцевої знаті. Вона возила пошту до Хотина, Львова, Сучави. За доставку пошти відповідав поштовий ординарець. У 1782 р. на Буковині було відкрите поштове відділення. У Чернівцях 4 січня 1783 р. почала діяти стаціонарна пошта [2, с.63].
Другі відвідини Буковини Йосифом ІІ у липні 1786 р. остаточно вплинули на рішення австрійського монарха приєднати Буковину до складу коронного краю Галичини.26 серпня 1786 р., перебуваючи у Львові, Йосиф ІІ письмово повідомив про це графа А. Гадіка, губернатора Галичини графа Й. Брігідо та керівника Об'єднаної чесько-австрійської придворної канцелярії канцлера Коловрата про своє рішення запровадити на Буковині цивільне управління і приєднати її до складу Галичини. За ефективне керівництво Буковиною генерал К. фон Енценберг отримав винагороду у розмірі шести тисяч гульденів, а згодом він очолив два волоські прикордонні полки у Трансильванії.
У листі до вищого канцлера Коловрата Йосиф ІІ перелічив ті заходи, які вважав за потрібне здійснити при зміні апарату управління Буковиною. У ньому, зокрема, зазначалося, що австрійський уряд у своїй політичній і законодавчій діяльності повинен розглядати Буковину як один із округів Галичини. Керівником майбутнього Буковинського округу Йосиф ІІ пропонував призначити тодішнього обер-директора Бека. Резиденцію окружна влада мала в Чернівцях. За кожним службовцем зберігалися його повноваження…”. Таким чином 1 лютого 1787 р. військова адміністрація передала свої повноваження цивільній владі, а Буковина стала дев’ятнадцятим округом Королівства Галичини і Лодомерії.
Підсумовуючи, зазначимо, що Військова адміністрація на Буковині діяла у важких умовах політичної нестабільності. Соціально-економічні завдання виконували кадрові військові, які не володіли методами адміністрування. Однак попри чисельні труднощі, Військова адміністрація успішно справилася з дорученнями австрійського уряду і підготувала край для переходу до цивільного управління
1. Местное управление и местные повинности в Австрии. - Петербург, 1901. - 319 с.
2. Настасяк І. Скасування кріпосного права в Галичині // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - Львів, 1999. - Вип.34. - С.46-48.
3. Настасяк І. Особливості правового становища шляхти в Галичині (кінець ХУІІІ - початок ХІХ ст.) // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - Вип.39. - Львів, 2004. - С.117-121.
4. Настасяк І. Роль губернського правління у зміцненні державного ладу в Галичині // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали Х регіональної науково-практичної конференції (5-6 лютого 2004 р.). - Львів, 2004. - С.115-118.
5. Никифорак М.В. Державний лад і право на Буковині в 1774 - 1918 рр. - Чернівці, 2000. - 280 с.
6. Никифорак М.В. Буковина в державно-правовій системі Австрії (1774-1918 рр.) - Чернівці, 2004. - 384 с.
7. Новосівський І. Нариси історії права Буковини і Бесарабії. - Нью Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1986. - 180 с.
8. Освободительные движения народов Австрийской империи. Возникновение и развитие. - Москва, 1980. - 610 с.
9. Осечинський В.К. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму. - Львів, 1954. - 184 с.