Військова форма візантійців зазвичай була червоного або синього кольору, хоча на ній були присутні зелені, розовато-лілові та фіолетові відтінки. Кавалерійські підрозділи можна було розрізнити за основним кольором щита і прикрасами-чубками на шоломах. Руки захищали шкіряні рукавиці, у важкоозброєних кіннотників на рукавицях також кріпилися кольчужні вставки[48].Окрім цього обов’язковим атрибутом кавалериста був плащ-накидка. Він вирізнявся різноманіттям прикрас і вишивок, шанувався і перед боєм його завжди знімали і складали в мішок на сідлі.
В цьому ж мішку солдати зазвичай зберігали всі необхідні речі в поході і деяке продовольство. Адже, як зазначає Г. Літаврин, мирне населення практично не допомагало своїй армії в поході. Хоча Анна Комніна описуючи похід проти половців у 1091 році відзначає, що селяни вбачаючи перемогу підвозили під час битви своїм воїнам воду[49].
Звичайно всі військові походи і бойові дії Візантії в кін. ХІ-кін. ХІІ ст. не проходили без використання метельної та облогової техніки. За словами Д. Уварова, візантійці в цьому плані були достатньо розвиненими, і навіть Анна Комніна в своїй «Алексіаді» класифікує требюше Візантії рубежа ХІ-ХІІ ст [50]. Вона у своїх двох невеликих описах характеризує найбльший вид цих метальних машин – елеполіси (найбільші). Крім них використовувалися й менші – петроболи та літоболи.
Перший фрагмент опису відноситься до 1083 року, а саме облоги захопленої норманами Касторії: «Він [імператор Олексій Комнін] встановив біля фортеці елеполіси і каменеметальні знаряддя і, не припиняючи бою ні вночі, ні вдень, руйнував стіни. Захисники фортеці дуже стійко оборонялися і не відступали, навіть після того, як в стіні був пробитий пролом»[51]. Другий фрагмент відноситься до опису облоги захопленого турками Хіоса в 1090 році: «Висадившись на Хіоськім березі, Даласин тут же приступив до облоги фортеці і наполегливо бився, поспішаючи захопити місто до прибуття Чакана із Смирні. Обстрілюючи стіни з численних елеполісів і камнеметальних знарядь петробол він руйнує ділянку стіни між двома баштами… Коли після заходу сонця наступила ніч, турки спорудили нову стіну замість зруйнованої і навісили на неї із зовнішньої сторони матраци, шкіри і всілякий одяг, щоб хоч скільки-небудь ослабити силу ударів каміння, що летить»[52]. Ці два уривки тільки підтверджують високий рівень навиків ромеїв у застосуванні метальних машин.
Наступні уривки з “Історії” Микити Хоніата засвідчують використання ромеями вдосконаленої форми требюше з противагою. Вони відносяться до штурму в 1135 році міста Гангра в Пафлагонії. За словами Д. Уварова Хоніат дає досить підстав говорити, про те що требюше з противагою вперше використали саме візантійці[53].
Також, Д. Уваров, на основі свідчень Хоніата, робить висновки щодо зберігання основної частини цієї техніки в арсеналах, і перевезення її в готовому виді[54]. Ці свідчення відносяться до опису невдалого походу Мануїла І Комніна проти Іконійського султанату в 1176 році: «Йшов він, втім, досить поволі, причиною тому були тварини, які везли машини, і безліч приставлених до них людей, нездібних до бою...»
Типовим візантійським винаходом є грецький вогонь, або як його ще називають «рідким», «живим», «вогнем ромеїв». За словами К. Носова, винайдено його було грецьким архітектором Калініком ще у VІІ ст[55]. Використовували його як при штурмі укріплень на суші так і у морських битвах за допомогою мідних труб[56], а пізніше за допомогою ручного насоса. Погасити його було вкрай важко навіть на воді, тому він був грізною зброєю у руках візантійців. Тільки в добу Комнінів його склад став відомий мусульманам, які і поширили його практично по всій Європі.
К. Носов також підтверджує думку Д. Уварова про високий рівень вмінь виготовлення й застосування найрізноманітнішої техніки у ХІІ ст. візантійцями. І заначає що крім всього вище сазаного при облогах ромеї часто використовували тарани, «черепахи», підкопи, облогові башти, драбини та багато інших машин і механізмів[57].
Окрім багатьох запозичень у зброї та військовій техніці значна частина винаходів належить і самим візантійцям. Формувалися ці вміння до виготовлення та ефективного застосування зброї під впливом Заходу і Сходу. Тому можна з впевненістю сказатати, що ненайкраща організація та дисципліна у армії ХІІ ст. зповна компенсувалася використанням досконалого і передового на той час озброєння.
Висновки
візантійський військовий озброєння
Період правління Комнінів в історії Візантії характеризується як один з останніх підйомів. Цей підйом безпосередньо проявляється і у військовій сфері, зокрема у їхній політиці відвоювань та у запровадженні військово-адміністративних реформ. Тому на завершення слід сказати, що важливим для осмислення рівня військової підготовки імперії є розуміння змін, що відбулися у війську за часів Комнінів.
Комніни, намагаючись провадити політику відвоювань втрачених імперією земель зіткнулись з недостатком ресурсів для відновлення повноцінної армії та флоту. В умовах постійної загрози з боку сельджуків, вони вдало провадили політику коаліційних війн, залучаючи ресурси інших держав та народів.
Імператорам цієї династії, в умовах недостатньої чисельності війська, нестачі коштів на залучення найманців і неможливості утримати важку лицарську кавалерію в складі фемного ополчення, потрібно було перейти до обмеження цього фемного ополчення і часткової заміни його ополченням проніарів, надаючи для цього пронії (тобто своєрідні контрольовані державою бенефіції). Але військо проніарів мало всі недостатки лицарського війська з його слабкою дисципліною. Візантійська практика, яка дозволяла проніарам уникати військової служби, та відсутність традицій постійних вправ та тренувань, характерних для західноєвропейського лицарства, відбилися на загальній боєздатності нової візантійської армії. Боязнь імператорів зіткнутися з феодальною анархією призвела до половинчастості реформи, що змусило і надалі широко використовувати наймані контингенти. Поряд з цим реформа в цілому дозволила стабілізувати становище і сприяла ряду перемог перших Комнінів, яким вдалося продовжити політику відвоювання втрачених територій.
В кін. ХІ – кін. ХІІ ст. у Візантії на непоганому рівні перебувало озброєння. Окрім багатьох запозичень у зброї та військовій техніці значна частина винаходів належала і самим візантійцям. Формувалися ці вміння до виготовлення та ефективного застосування зброї під впливом Заходу і Сходу. Оскільки Візантійська імперія знаходились саме на кордоні між цими великими культурами. Тому можна з впевненістю сказатати, що ненайкраща організація та дисципліна у армії ХІІ ст. зповна компенсувалася використанням досконалого і передового на той час озброєння.
Що стосується самої теми, то на сьогоднішній день вона потребує вивчення на вищому рівні, із залученням в роботі нових матеріалів. Тому залишається надіятись, що можливо, нові відкриття датуть поштовх до якіснішого вивчення військового потенціалу Ромейської імперії в добу правління Комнінів.
Список використаних джерел та літератури.
Джерела:
1. Анна Комнина.Алексиада. Вступительная статья, перевод, комментарий Я.Н.Любарского. – Москва, 1965. – 630 с.
2. Никита Хониат. История, начинающаяся с царствования Іоанна Комнина. Перевод под редакцией проф. В. И. Долоцкого. – Т. 1. – Санкт-Петербург, 1860 –1862. – 447 с.
Література:
3. Армия Византийской империи (430-1461) // Солдат (Новый). Военно-исторический альманах. - №34. – Артемовск, 2002. – 40 с.
4. Армия Византийской империи (430-1461) // Солдат (Новый). Военно-исторический альманах. - №35. – Артемовск, 2002. – 39 с.
5. Беннет М., Бредбери Дж. и др. [пер. с англ. А. Колина] Войни и сражение Среднивековья 500-1500 гг. – М.: «Эскимо», 2006. – 264 с.
6. Васильев А.А.История Византийской империи. – Т.2. – Санкт-Петербург, 1992. – 496 c.
7. Дашков С. Б. Императоры Византии. – Москва: Изд-во «Красная площадь», «АПС – книги», 1997. – 274 с.
8. Диль Ш. История Византийской империи: Пер. с фр. А.Е. Рогинской / Под ред. и с предисл. Б.Т. Горянова. – Москва: Гос. изд–во иностр. лит., 1948. – 157 с.
9. Карпов C. П. История Средних веков: В 2 томах. Т. 1, - Москва: Изд-во «Высшая школа», 2003. – 562 с.
10. Контамин Ф. Война в Средние века / Пер. с фр. Ю.П. Малинин – Санкт-Петербург: Изд-во «Ювента», 2001. – 316 с.
11. Кучма В.В. Военно-теоретическая мысль // Культура Византии. – Т.2. – Москва, 1989. – с. 276-296.
12. Кучма В.В. Военная организация Византийской империи. – Санкт-Петербург, 2001. – 426 с.
13. Литаврин Г. Г. Как жили византийцы. – Москва: «Наука», 1974. – 112 с.
14. Меньшиков А. Византийский военно-исторический словарь. [Інтернет ресурс] / А. Меньшиков Режим доступу: http://www.xlegio.ru/pubs/byzant_voco/suida_nova.htm.
15. Носов К. Осадная техника Античности и Среднивековия. – Санкт-Петербург: Изд-во «Полигон», 2003. – 368 c.
16. Острогорський Г. Історія Візантії. – Від. 3-е, доп. / Перекл. с нім. А. Онишко. – Львів: Літопис, 2002. – 608 с.
17. Уваров Д. Средневековые метательные машины западной Евразии. [Інтернет ресурс] / Д. Уваров Режим доступу: http://www.xlegio.ru/artilery/diu/medieval_artillery1.htm.
18. Успенский Ф. И. История Византийской империи XI – XV вв.: Восточный вопрос. – Москва: Изд-во «Мысль», 1997. – 829 с.