Соціально-економічне становище Галичини в складі Австро-Угорщини
Територія, що входила до складу Австро-Угорщини під назвою “коронного краю” – Галичини, займала простір у 78.501.73 кв.км. [5, c.154], що становило 26,16 % території всієї Австро-Угорської імперії. Межі Галичини проходили на півночі і сході з Росією (Царством Польським, Волинською, Подільською і Бессарабською губерніями), на півдні – з Буковиною і Закарпаттям, на південному заході – з Сілезією.
За переписом від 31 грудня 1910 року у Галичині проживало 8.025.675 чоловік населення, при густоті 102 чоловіки на 1 кв.км. [3, c.154].
В адміністративному відношенні цей край поділявся на 81 повіт [8, c.4-5], з яких 30 становили Західну Галичину, населену переважно польським населенням і 51 повіт – Східну Галичину, населену в основному українцями. У той же час населена українцями Буковина була виділена в окремий адміністративний район, а територія Закарпаття була включена до складу Угорщини.
Територія Східної Галичини становила 55.335.032 кв.км. [4, c.5].
Кордон між Східною і Західною Галичиною проходив по західній лінії Сяноцького, Березовського, Перемишльського і Ярославського повітів. До повітів Східної Галичини відносились: Бережани, Березів, Бібрка, Богородчани, Борщів, Броди, Бучач, Городенка, Городок, Гусятин, Добромиль, Долина, Дрогобич, Жидачів, Жовква, Заліщики, Збараж, Зборів, Золочів, Калуш, Камінка Струмілова, Коломия, Косів, Ліско, Львів, Мостиська, Надвірна, Перемишль, Перемишляни, Підгайці, Печеніжин, Рава-Руська, Рогатин, Рудки, Самбір, Скалат, Сколе, Снятин, Сокаль, Станіслав, Старий Самбір, Стрий, Сянок, Теребовля, Тернопіль, Товмач, Турка, Чесанів, Чортків, Яворів і Ярослав.
У 1910 році Східна Галичина налічувала 5317158 мешканців [8, c.27], причому населення її становило 66,5 % від загальної кількості краю.
За даними офіційної статистики населення Східної Галичини в 1910 році поділялося за національною ознакою таким чином: українців – 3132233 чоловік, або 58,9 %, поляків – 2114792 чоловік, або 39,8 %, німців – 64845 чоловік, або 1,2 %, інших – 5288 чоловік, або 1,1 %. Варто, однак, зазначити, що ці дані не відповідали дійсності, оскільки до польської національності були віднесені і євреї, а кількість українського населення була явно применшена.
Статистичні дані про віросповідування дають можливість дещо уточнити розподіл населення Східної Галичини за національною ознакою. Так, греко- католиків було 3293073 чоловік, або 61,72 %, римо-католиків – 1349626 чоловік, або 12,35 %, інших – 34000 чоловік, або 0,64 % [9, c.4]. Однак і ці дані теж применшували кількість українців та збільшували кількість поляків.
Корективи в дані про національний склад населення Східної Галичини були внесені ще в 1900 році В. Охримовичем, котрий встановлював кількість українців у 64,5 %, поляків – у 21 %, євреїв – у 12,8 %, німців – у 1,2 % та інших – у 0,5 % [14, c.84], що необхідно мати на увазі і для визначення процентного співвідношення населення Східної Галичини в 1910 році.
Розподіл населення за національним складом по окремих повітах Східної Галичини давав таку картину: повіти, розташовані на південному сході (Надвірна, Коломия, Печеніжин, Снятин, Товмач, Городенка, Заліщики і Борщів), нараховували від 66 до 88 % українців, від 4 до 18 % поляків і від 8 до 20 % євреїв; прикарпатські повіти (Богородчани, Калуш, Долина, Рогатин, Бібрка, Жидачів, Стрий, Сколе, Дрогобич, Турка, Старий Самбір і Ліско) – від 64 до 86 % українців, від 5 до 20 % поляків і від 8 до 18 % євреїв; повіти північної частини Східної Галичини (Яворів, Рава-Руська, Жовква і Сокаль) – від 66 до 80 % українців, від 13 до 18 % поляків і від 8 до 15 % євреїв; повіти галицького Поділля (Гусятин, Чортків, Скалат, Теребовля, Тернопіль, Збараж, Броди, Камінка Струмілова, Зборів, Золочів, Перемишляни, Бережани, Підгайці, Бучач і Станіслав) – від 55 до 72 % українців, від 18 до 34 % поляків, від 8 до 18 % євреїв; повіти середньої Галичини (Львів, Городок, Рудки, Самбір, Добромиль, Мостиська, Чесанів, Перемишль і Ярослав) нараховували від 40 до 66 % українців, від 20 до 50 % – поляків і від 8 до 20 % – євреїв; у повітах Лемківщини (Сянок, Березів) українське населення було в меншості, однак, проживало компактно в південній гірській смузі вздовж угорського кордону [8, c.61-82].
У 1900 році в Східній Галичині нараховувалось 3773 населених пункти [8, c.60]. Офіційна статистика розподіляла їх за національним складом таким чином:
з абсолютною більшістю українського населення............................. 3.003
з відносною більшістю українського населення ................................. 79
з абсолютною більшістю польського населення ................................. 477
з відносною більшістю польського населення .................................... 41
з абсолютною більшістю єврейського населення ............................... 68
з відносною більшістю єврейського населення .................................. 47
з абсолютною більшістю німецького населення ................................ 57
з відносною більшістю німецького населення ................................... 5
Основна чисельність українського населення була зосереджена в селах. З усієї кількості українців землеробством займалося 90,7 % [3, c.2].
У містах Східної Галичини переважало польське населення. Так, у 1910 році в 19-ти її містах проживало 408452 чоловік [8, c.35], з них українців – 24,8 %, поляків – 35,5 %, євреїв – 38,5 %, інших – 1,2 %.
Такий низький відсоток українського населення в містах був наслідком польської колонізаторської політики, основою якої було намагання до захоплення міст Східної Галичини як форпостів, через які польські поміщики надіялися повністю полонізувати українські землі. Чим більше було місто, чим більше політичне і економічне значення воно мало, тим менше можливостей було для збільшення в ньому українського населення. Так, наприклад, у 1910 році у Львові з загальної кількості мешканців з 206113 чоловік [6, c.8] українців нараховувалось лише 39314 чоловік, що становило 19,1 %.
Дещо вищий був відсоток українського населення в містечках Східної Галичини. Загальна кількість населення у всіх її містечках становила в 1910 році 441817 чоловік, з них українців – 31,3 %, поляків – 26,2 %, євреїв – 42 % та інших – 0,5 % [7, c.52].
Загальна ж кількість міського населення Східної Галичини становила в 1910 році 614569 чоловік, або 11,55 % всього її населення, що було в свою чергу чітким доказом низького розвитку промисловості.
Незважаючи на те, що Східна Галичина володіла великими природними багатствами, вона залишалась у економічному відношенні нерозвиненим, відсталим краєм – придатком до промислових районів Австро-Угорщини.
“Австрія, – писав наприкінці минулого століття Іван Франко, – систематично душила і розорювала в Галичині зародки промисловості і фабрик. Австрія свідомо затримувала економічний розвиток і самодіяльність в Галичині, щоб мати місце для збуту фабричної продукції інших її провінцій” [11]. Зрештою один з перших губернаторів Галичини граф П. Гесс відверто заявив, що вона разом з Буковиною може бути тільки постачальником хліба для західної частини Австрії [13, c.128].
У 1910 році 88,45% всього населення краю займалося сільським господарством і тільки 11,55% проживало в містах. Що стосується українського населення, то 91,5 % його було зайнято в сільському господарстві, 2,1 % – у промисловості і 1,4 % – у торгівлі [7, c.49].
У порівнянні з іншими частинами Австро-Угорщини Галичина була дуже бідна місцевими капіталами. За даними 1912 року тут існувало лише 9 банків, з них 7 – акціонерних. Акціонерний капітал галицьких банків дорівнював 41 млн. крон [8, c.24-25], що становило лише 3,3 % складового капіталу всіх австрійських акціонерних банків, тоді як на частку Нижньої Австрії припадало 67,7 % всього складового капіталу. І це в той час, коли Нижня Австрія займала тільки 6,6 %, а Галичина – 26,16 % території Австро-Угорщини.
З галицьких банків незначна тільки частина користувалася мнимою незалежністю. Так, наприклад, галицький промисловий банк, формально крайова установа, був філією Niderosterreichische Escomple Geselschaft у Відні, банк Длугоша був філією Landerbank. І один, і другий були повністю віддані інтересам західноавстрійської промислововсті.
В епоху імперіалізму залежність Галичини від австо-угорського капіталу ще більше посилилась. У той же час з метою забезпечення максимального капіталістичного прибутку шляхом експлуатації, розорення і зубожіння більшості населення до найцінніших народних багатств почав простягати руки англо-американський капітал.
Поряд з австрійськими, англо-американськими, польськими монополістичними об’єднаннями виникали також різного роду товариства і об’єднання української буржуазії. Так, наприкінці ХІХ і на початку ХХ століття, виникли товариство взаємного кредиту “Дністер” з оборотним капіталом близько 2 млн. крон, “Народна торгівля” (1883), оборотний капітал якої становив 2,5 млн. крон, “Крайовий молочний союз” в Стрию (1907) з оборотним капіталом в 1,5 млн. крон, “Сільський господар” (1911) і т.д. У Галичині з’явилися й українські капіталісти-мільйонери, як М. Крисько, К.Левицький, М. Сисак, П. Терлецький та ін.
Капітали іноземної буржуазії об’єднувалися з капіталами українських капіталістів.
Австрійський уряд і польські поміщики проводили у Східній Галичині яскраво виражену колоніальну політику. Панівна в Галичині велика поміщицька знать, виходячи зі своїх соціальних інтересів, не бажала розвитку промисловості краю. Так, наприклад, великому польському магнату графові А.Потоцькому, що був намісником Галичини, поставили запитання, чому він не організує на своїх землях, багатих покладами кам’яного вугілля, добування його, він відверто пояснив: “Не хочу збільшувати пролетаріату в Галичині” [1, c.10]. Побоюючись зростання революційного пролетаріату, А. Потоцький вважав за краще одержувати прибутки із своїх обширних земель шляхом експлуатації праці селян.
Домінуюче становище в промисловості Східної Галичини займали на початку ХХ століття кустарні промисли. Промисловий перепис 1902 року дає такі дані про стан промисловості Східної Галичини [3]:
| Характер підприємств | Кількість підприємств | Кількість працюючих | ||
Абс. цифри | У % | Абс. цифри | У % | |
| 1. Одноосібні кустарні підприємства | 24.647 | 45,48 | 24.647 | 17,14 |
| 2. Дрібні ремісничі підприємства (від 2 до 5 працюючих) | 27.075 | 49,95 | 69.851 | 48,57 |
| 3. Великі ремісничі підприємства (від 6 до 20 працюючих) | 2.085 | 2,85 | 18.749 | 13,03 |
| 4. Дрібні фабричні підприємства (від 21 до 100 робітників) | 329 | 0,61 | 13.565 | 9,43 |
| 5. Середня фабрична промисловість (від 101 до 1000 робітників) | 51 | 0,09 | 13.387 | 9,31 |
| 6. Велика фабрична промисловість (більше 1000 робітників) | 3 | 0,01 | 3.622 | 2,52 |
Разом | 54.190 | 100% | 143.821 | 100% |
З таблиці видно, що промисловість Східної Галичини була в основному дрібною, кустарною. Кустарних одноосібних підприємств нараховувалося 45,48% ; тут було зайнято 17,14 % працюючих.