За умов, коли польська шляхта категорично заперечувала саме існування українців у Галичині, така заява мала принципово важливе значення. Автори відозви закликали українське населення використати завойовані революцією демократичні свободи, утворити ради на місцях. Разом з тим вони недвозначно наголошували на своїй відданості конституційній монархії.
Визначена у відозві програма діяльності Головної руської ради спершу зводилася в основному до культурно-національних вимог і зрівняння у правах римо-католицької та греко-католицької церков. Згодом ця програма була конкретизована соціальними й економічними положеннями. Вони стосувалися скасування феодальних повинностей селян за викуп, ліквідації феодальних пережитків (дозволів на полювання, примусового найму тощо), гарантії щодо надання селянам права власності на землю, захисту їх від свавілля поміщиків, піднесення сільського господарства, свободи промислової діяльності і торгівлі, утворення промислових спілок, кредитних установ, скасування різниці станів і встановлення рівноправності всіх перед судом і законом.
Програму Головної руської ради підтримали представники Закарпаття, які прагнули вийти зі складу Угорщини та об’єднатися з Галичиною у складі Австрійської монархії.
Головна руська рада складалася з восьми відділів, кожен з яких мав свого голову, секретаря і референта.
Організаційний відділ здійснював загальне керівництво, розподіляв справи між іншими відділами, ставив на розгляд Ради організаційні і загальні питання. До його складу входили керівники усіх відділів.
Відділ кореспонденції складався з двох коректорів та спеціальних кореспондентів від кожної місцевої ради і відав листуванням з населеними пунктами краю.
Народний відділ мав своїм завданням розвивати національну самосвідомість.
Відділ освіти відав справами шкіл, педагогів, навчальної літератури.
Конституційний відділ керував „змістом і розвитком народного життя і прав конституційних”.
Фінансовий відділ займався обліком грошовох фондів Ради. Кошти здебільшого надходили з місцевих рад і складалися з добровільних пожертв населення.
Духовний відділ відав справами духовенства.
„Полюбовний” відділ розглядав скарги селян на поміщиків.
У містах, містечках і деяких селах Галичини і Буковини виникли відділення Головної руської ради. Всього в краї було організовано близько 50 місцевих рад, у тому числі 12 окружних. Одна з них була створена у Чернівцях, проте активної діяльності не розгорнула .
До складу відділень Головної руської ради обиралися здебільшого селяни, міщани, світська інтелігенція (вчителі, шкільна молодь), нижче духовенство. Організаторами й активними учасниками місцевих рад були літератори, громадсько-політичні й освітні діячі М.Верещинський, І.Озаркевич, Й.Кобринський, Є.Прокопчиц, Й.Лозинський, Я.Головацький, Р.Мох, І.Бірецький та ін. Активно включилися в діяльність місцевих рад і деякі учасники польсько-українського демократичного підпілля 30-х років ХІХ ст. та колишні політв’язні Й.Охримович, С.Мійський, Я.Шведицький, В.Сьокало. Завдяки своєму демократичному складові й керівництву більшість місцевих відділень Головної руської ради розгорнули бурхливу громадсько-політичну і культурно-освітню діяльність і завоювали популярність серед населення краю.
Австрійська влада, яка раніше робила все для того, щоб не допустити організованого українського національного руху, вбачаючи загрозу у найменших його виявах, в умовах загального революційного піднесення не могла більше не рахуватися з ним і змушена була піти на деякі поступки. Губернатор Галичини Ф.Стадіон після двотижневого зволікання переправив до Відня вручену йому 19 квітня 1848 р. петицію. Австрійський уряд 16 травня того ж року надіслав відповідь, у якій обіцяв задовольнити основні вимоги українців.
Польські політичні сили Галичини, які згуртувалися навколо Центральної ради народової, насторожено поставилися до організації українського національного руху. Розгорнувши проти нього широку кампанію, водночас вони вирішили підпорядкувати його своїй меті. Так, 23 травня 1848 р. був утворений полонофільський Руський собор, друкованим органом якого став „Дневник руський”. На посаду його редактора був запрошений І.Вагилевич. Вважаючи Галичину частиною історичної Польщі і намагаючись зберегти в ній економічну і політичну перевагу польської шляхти, Руський собор заперечував право галицьких українців на самостійний національний розвиток. Однак бажаної підтримки він не отримав, а у своїй діяльності не вийшов за межі Львова.
Антиукраїнська кампанія тих кіл, що гуртувалися навколо Центральної ради народової, викликала невдоволення й гостру критику демократичної польської громадськості. Так, газета „Роstęp”, яка виходила у Львові, виступала за побудову майбутньої Польської держави па федеративних засадах і висловлювалася за підтримку українського національного руху як союзника у боротьбі проти реакційних сил.
На Слов’янському з’їзді в Празі, скликаному на початку червня 1848 р., була зроблена спроба зблизити позиції українців і поляків Галичини. Делегації Головної руської ради, Центральної ради народової і Руського собору, що прибули на з’їзд, після тривалих дискусій 7 червня 1848 р. уклали між собою угоду під назвою “Вимоги українців у Галичині”. Вона гарантувала рівноправність української мови в школах і установах, рівність у правах представників усіх національностей, свободу віросповідання та ін. Угода створювала певне підґрунтя для співробітництва учасників українського і польського національних рухів. Однак вона не набула чинності, хоча могла стати першим кроком в об’єднанні представників різних націй для відстоювання своїх прав, аж до права на самовизначення.
Частина українських прогресивних діячів боролася за подолання незгод і налагодження співробітництва з польським національним рухом на демократичних принципах. А.Могильницький у листі до Я.Головацького від 10 липня 1848 р. засуджував „русоманів і ляхожерців, які перший крок життя конституційного сваркою і незгодою домовою розпочинають” На його думку, для того, щоб позбутися тяжкого ярма абсолютизму і домогтися обіцяних конституцією, але ще не закріплених законом прав і свобод, необхідна єдність українців і поляків.
Проти розпалювання національної ворожнечі, за тісне співробітництво обох народів виступив В.Подолинський. У праці „Слово перестороги” він зазначав, що представники польського визвольного руху лише посилюють польсько-українські незгоди і тим самим лиють воду на млин австрійської бюрократії, яка все більше зміцнює свої позиції.
Буржуазно-демократична 1848 р. в Австрії була одним із епізодів великих соціальних потрясінь, що охопили тогочасну Європу. Загроза існуванню монархії, яка виникла тоді, вирішила нарешті долю панщини. Попри те, що її скасування затяглося в часі, сам факт ліквідації селянських повинностей мав позитивне значення для розвитку суспільних відносин у коронному краї Галичини.
Загостривши соціальні протиріччя, революція викликала піднесення національно-визвольних рухів. На жаль, ні польський національний рух, очолюваний Центральною радою народовою, ні український під керівництвом Головної руської ради, попри задекларовану прихильність до демократії, не визнали за українським народом права на політичне самовизначення, проігноруввши його національні інтереси. Тим самим вони змусили лідерів суспільно-політичних організацій Галичини і Буковини іти на небажаний компроміс з австрійською владою.
революція рух криза австрія
Література
1. Жалоба І.В. Державні (скарбові) шляхи Буковини (кінець XVIII – початок ХХ ст.) // Наукові праці Кам’янець-Подільського педагогічного університету: Історичні науки. – Кам’янець-Подільський, 2000. – Т. 4 (6). – С. 152–159.
2. Жуковський А. Історія Буковини. – Чернівці, 1994. – Ч. 2. – 223 с.
3. Задорожний В. Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукра-їнських землях – Львів, 1989. – 148 с.
4. Заневич І. Знесенє панщини в Галичині. – Львів, 1895. – 96 с.
5. Зарубежные славяне в прошлом и настоящем. – Москва, 1999. – 240 с.
6. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі. Від найдавніших часів до наших днів. – Львів, 2002. – 752 с.
7. Иеромонах Гедеон (Губка). История православной церкви на Буковине в период вхождения Буковины в состав Австрийской империи (1775–1918). – Сергиев Посад, 1996. – 72 с.
8. История государства и права Украинской ССР. – Київ: Наукова думка, 1987. – Т. 1. – 315 с.