Курсова робота на тему:
Жовтнева та Лютнева революції 1917 р.
Вступ
революція соціалістичний жовтневий лютневий
Можна вважати справедливою точку зору багатьох істориків, соціологів, філософів, політологів, які вважають значними для доль XX століття подій 1917 року. Є різні думки про причини, перебіг і наслідки лютому і жовтні. На рубежі століть дуже важливо для розуміння соціально-політичних змін у Росії, та й в усьому світі, розглянути події початку нашого століття, втім як і сучасної реальності.
У 2007 році виповнилося 90 років двом російським революціям (Лютневої та Жовтневої), що змінили долю Росії і залишили незгладимий слід на всьому двадцятому столітті.
Мабуть, сьогодні немає нічого більш заплутаного, ніж ці сторінки вітчизняної історії. У їх трактуванні містяться щонайменше чотири різні «правди»: Одна – єдино істинна – та, якими ці революції були насправді, чому вони розвивалися так, а не інакше; друга пояснює, як ці революції суб'єктивно сприймалися сучасниками та учасниками, чому вони керуються тим чи іншим розумінням, будучи авторами й акторами драми; третя – «правда», Яка протягом ряду десятиліть впроваджувалася в суспільну свідомість як «марксистсько-ленінської», хоча на ділі була сталінізмом; нарешті, четверта – це широко афішованого нині «правда», а на ділі відверта брехня, яку поширюють сьогоднішні супротивники Жовтневої революції, відверті вороги соціалізму.
Звичайно, було б великим зарозумілістю, пропонуючи власне бачення подій, претендувати подій, претендувати на істину в останній інстанції, а не на ще одну спробу наблизитися до адекватного відбиття того, що сталося – на що претендує кожен сумлінний суспільствознавець, що береться за перо і пише про вітчизняну історію. Ніхто не застрахований від помилок, але слід розрізняти мимовільні помилки, породжені приховуванням фактів або не досконалістю концептуального апарату, та навмисну брехню, нехтуючи фактами і свідомо вводять в оману співгромадян на догоду одномоментної користі або довготривалого холуйства перед можновладцями. Нині в суспільствознавстві не мало тих, хто перехід до ринку розуміє як торгівлю єдиним своїм надбанням – совістю. А як відомо, «чим менше совісті, тим більше всього іншого».
Серед цих останніх чимало ретроградів, які засуджують революції як такі, що не розуміють того, що революційні перевороти, супроводжують природно-історичний розвиток – засіб порятунку і множення суспільством продуктивних сил, а тому важливий момент прогресу. Есер Віктор Чернов свого часу писав: «Виправдання революції – не у виграші часу і в економії сил. Її виправдання, вища і безперечне, в тому, що вона є єдиним способом рушити вперед там і тоді, де і коли упертість командуючих груп і класів намагається глухою стіною відстоювати потужне і нестримний історичний рух». Саме такими і були революції 1917 року – це були тоді єдино можливі способи рушити вперед.
Мета даної курсової роботи – розглянути жовтневу революцію 1917 року та спробувати відповісти на питання про її значення в історії нашої держави. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:
– Розглянути жовтневу революцію 1917 року, її умови, причини, можливості, через призму місця цієї події в історії;
– Розглянути роль і місце російської інтелігенції в революції;
– Сформулювати висновки і укладення.
Відзначимо, перш ніж приступати до виконання поставлених завдань, що саме питання про роль і місце революції має на увазі, напевно, не стільки однозначну відповідь, скільки його пошук. Занадто багато факторів, занадто багато подій, багато невідомого в усьому, що сталося тоді і дуже мало ще минуло часу для того, щоб дати однозначну відповідь.
1. Жовтнева революція 1917 року: умови, причини, можливості
1.1 Умови і причини жовтневої революції 1917 року
До початку XX століття Росія не була країною класичного капіталізму. Запізнілий реформа 1861 року, хоча і дала значний поштовх розвитку Росії по буржуазному шляху, не дозволила їй вирішити багато завдань розвитку. «Тут в силу запізнілого вторинного та наздоганяю чого розвитку капіталізму, – пише академік П. Волобуєв, – як би наклалися один на одного різні історичні епохи, спресовані в часі і просторі. Зважаючи на це одночасно треба було вирішувати і аграрне питання основне для країни, де селянство становило більшість населення, і завдання капіталістичної індустріалізації, підйому культурно-освітнього рівня народу, і національну проблему, І проблему демократізаціі суспільно-політичного життя – заміни абсолютистської-бюрократичних порядків буржуазно-демократичними і т. п.
За всіх втрат прогресу країна відрізнялася високою концентрацією промислового виробництва, значним рівнем організованості і свідомості робітничого класу, складної багатопартійність і гострої ідейно-політичною боротьбою. Відмінною рисою було також те, що російська буржуазія не була революційною і боялася радикальних змін. Ще одна особливість полягала в тому, що обидві російські революції протікали в ході світової імперіалістичної війни – головного диригента багатьох подій. Без розриву з війною ніякі радикальні зміни в країні були неможливі, а необхідність такого розриву різко зближувала назрілі загальнодемократичні зміни з соціалістичними, з радикальними заходами боротьби проти імперіалістичних основ війни.
Як же політично свідома Росія зустріла цей виклик історії? На політичній арені країни було багато партій, рухів та лідерів, що давали свою відповідь на цей історичний виклик. Яку позицію зайняли ліві, ті, хто зіграв головну роль в революціях 1917 року?
Добре відомо, що, виступаючи за естественноісторіческій перехід до соціалізму, Маркс і Енгельс не раз попереджали революціонерів, що спроби передчасного і насильницького насадження нового ладу загрожують неминучим провалом, Ведуть не до дійсного, а до «казарменого комунізму» з його формальним усуспільненням, фактично не усуваючи капіталу і пов'язаних з ним стосунків. «Для такого комунізму, – писав К. Маркс, – спільність є лише спільність праці і рівність заробітної плати, яка виплачується общинним капіталом, громадою як загальним алістом». Оскільки ж суспільство не в змозі ще забезпечити стерпне існування всім своїм членам, то в нього, якщо й не відновлюється повною мірою «боротьба всіх проти всіх», то зберігається вся «стара мерзота» боротьби за життєві блага з використанням сили і влади, що і перетворює суспільство в казарму, нерентабельно виробляє, Населену забитими громадянами та їх користолюбцями-правителями.
Ф. Енгельс двічі писав про те, що якщо комуністи отримають владу до того, як складуться умови панування акредитуючої ними класу, то це призведе до катастрофи, бо їх вождь виявиться перед нерозв'язною дилемою: «Те, що він може зробити протидії його попереднім виступам, його принципам і безпосереднім інтересам його партії, а те, що він повинен зробити, нездійсненно. Словом, він змушений представляти не свою партію, не свій клас, а той клас, для панування якого рух вже достатньо дозріло в даний момент. Він повинен в інтересах самого руху відстоювати інтереси чужого йому класу і оброблятися від свого класу фразами, обіцянками і запевненнями у тому, що інтереси іншого класу є його власними. Хто раз потрапив у це помилкове положення, той загинув безповоротно». Це вкрай суворе попереджені було по-різному сприйнято меншовиками і більшовиками.
Для меншовиків усвідомлення цього стало першопричиною їхнього постійного небажання вступати в боротьбу, поки капіталізм не досяг зрілих форм. Боячись опинитися в цьому згубної положенні, вони закликали «не братися за зброю» в революції 1905 року; виступали проти активного втручання в управління країною після лютого 1917, наполегливо боролися проти підготовки збройного повстання у Жовтні: Їм всюди ввижалося перш ¬ тимчасове оволодіння владою без наявності об'єктивних умов. Саме з цих позицій вони критикували «авантюризм-волюнтаризм» і «соціалістична маячня» більшовиків, які прагнули до активних дій в умовах ще не дозрілого для соціалізму суспільства [2].
Принципово інший висновок зробили більшовики: Якщо російська буржуазія консервативна і не бажає здійснювати свою історичну місію, а Росія вже дозріла для радикальних буржуазно-демократичних змін, то в такій обстановці вождь робітничого класу «змушений представляти не свою партію, не свій клас, а той клас, Для панування якого рух вже достатньо дозріло в даний момент», зрозуміло, не обманюючи свій клас, а роз'яснюючи йому ситуацію. Коротше, в жодному разі не можна» відсиджуватися», сидіти склавши руки в ході такої революції [3].
Переконання, згідно з яким соціальну революцію робітничого класу слід пасивно чекати до тих пір, поки капіталізм не вичерпає весь свій потенціал – помилково, бо соціально-економічні суперечності, викликаючи революційний вибух, і класовий характер виникаючої політичної влади, Її можливі дії і які проводяться перетворення не є жорстко, однозначно, нерозривно пов'язаними.
Будучи результатом революційної енергії мас, нова влада представляє собою відносно самостійну цінність, фактор, здатний прискорити прогрес. На фундаменті одного і того ж соціально-економічного протиріччя в залежності від ступеня невдоволення, рівня організованості та активності мас виникає влада може бути різною – менше або більш революційною. Так, результатом Лютневої революції, будучі по своїй суті буржуазною (але з широкою участю мас), були можливі, щонайменше, три варіанти: диктатура буржуазії, демократи чна диктатура пролетаріату і селянства і, нарешті, те, що відбулося на справі – двовладдя, поєднання того й іншого. Мало того, сама революційна влада за певних умов (скажімо, якщо це демократична диктатура пролетаріату і селянства, що виникає в ході буржуазно-демократичної революції епохи імперіалізму), може почати дії, що характеризують завдання вже другий – соціалістичної – революції. Однак завжди, спираючись на енергію створили її мас (їхнє невдоволення, порив, ентузіазм), революційна влада залишається тільки щодо самостійної; вихід за ці межі веде до відриву від мас, до термідора. Ця концепція якраз і дозволила Леніну по-новому підійти до перспектив революційної боротьби в Росії.