Політика і наслідки радянської влади щодо українського селянства вперіод колективізації
колективізація голодомор розкуркулення сільський господарство
Колективіза́ція — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150%. Колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак, ліквідувавши "шкідливий буржуазний вплив" приватної власності.
Фактично, метою було перетворення всієї робочої сили села, а також міста, на робітників державних підприємств. Це встановлювало повний економічний контроль держави над громадянами, значно розширювало її політичне панування над самостійним до цього селянством. Було відомо, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі, проте партійне керівництво приймало його як належне.
Найрадикальніше колективізація відбувалася у сільській місцевості, де вона нагадувала війну режиму проти селянства. Історики називають колективізацію однією з причин Голодомору 1932—1933 років в Україні.
Більшовики доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Однак, переконати селян погодитися з таким поглядом буде непросто й довго, особливо після тих поступок, що їх за НЕПу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, в очевидь, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.
Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планове перекачування коштів з аграрного сектора в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала лише в тому, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.
Лозунг суцільної колективізації офіційно проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). На пленумі було окремо заслухано доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С. В. Косіора "Про сільське господарство України і про роботу на селі". У постанові на доповідь відзначалося, що Україна має розвинуту матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві. ЦК КП(б)У пропонувалося посилити темпи колективізації.
На пленумі під час обговорення центрального питання про темпи і кінцеві терміни суцільної колективізації не виявилося єдності думок. В. М. Молотов і Л. М. Каганович наполягали на тому, щоб завершити її приблизно за рік. С. В. Косіор і деякі інші представники партійно-державного керівництва республіки підтримали позицію, яку розділяв, як їм було відомо, генеральний секретар. Нарком землеробства УСРР О. Г. Шліхтер і голова Укрколгоспцентру І. О. Гаврилов висловлювалися за те, щоб завершити колективізацію наприкінці п'ятирічки, тобто не раніше 1933 р. Пленум вирішив утворити комісію під керівництвом наркома землеробства СРСР Я. А. Яковлева для розв'язання питань, пов'язаних із суцільною колективізацією. Рекомендації комісії було покладено в основу постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. "Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву". Україна відносилася до групи районів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 або навесні 1932 р.
Сталін називав колективізацію "революцією зверху". Він мав рацію. Селяни-власники не виявляли навіть найменшої готовності відмовлятися од власності й робили це тільки під загрозою неминучої ліквідації своїх господарств. Темпи колективізації спускалися зверху у вигляді контрольних цифр. 24 лютого 1930 р. С. В. Косіор підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій з гаслом: "Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 року!". Отже, встановлені постановою ЦК ВКП(б) терміни скорочувалися на рік — півтора. Районні власті подекуди виявляли готовність до ще більшого скорочення термінів.
Судячи з усього, суцільна колективізація була задумана як комунікація, з утворенням господарств максимального рівня усуспільнення. Офіційно, в опублікованих документах, йшлося про артільну форму, але в різних інструкціях, якими вони супроводжувалися, артіль мала вигляд комуни. Починаючи з лютого 1930 р., коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі "як перехідної до комуни форми колгоспу" (саме так ставилося питання в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня), у масовому порядку стали усуспільнюватися корови, дрібна худоба і птиця. Така практика зустріла шалений опір селянських мас. Політична ситуація різко загострилася. Сталін визнав за доцільне відступити, публічно назвав неповагу до присадибної ділянки "перегином" і поклав відповідальність за перегини на місцеві власті. 14 березня 1930 р. було опубліковано постанову ЦК ВКП (б) "Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі". Місцевим партійним організаціям пропонувалося відмовитися од адміністративного тиску на селян з метою утворення колгоспів і зосередитися на господарському та організаційному зміцненні колективних господарств.
За поступку колгоспникові щодо присадибної ділянки було взято реванш у колгоспів. Поставки державі проголошувалися першою заповіддю для колгоспу як соціалістичного підприємства. Розподіл за трудоднями відбувався згідно з "залишковим принципом". Ціни на продукцію, яка продавалася колгоспами державі, були знижені, а незабаром внаслідок інфляції вони взагалі стали символічними. Розміри державних поставок заздалегідь не визначалися.
Оскільки вільну торгівлю, починаючи з 1930 р., фактично заборонили (у містах і робітничих селищах постачання відбувалося за картками, а промтовари для села було передано у фонд отоварений заготівель), здавалося ділком природним, що вся товарна продукція колгоспів повинна надходити у розпорядження держави. Проте за відсутності ринку саме поняття "товарна продукція" стало невизначеним.
Дотримуючись принципу "краще переобкласти, ніж недообкласти", план здачі продовольства колгоспам встановлювали такий, що після його виконання для розподілу по трудоднях майже нічого не лишалося, тож колгоспники змушені були, щоб проіснувати, розраховувати в основному на свої присадибні ділянки. Хоч би які заходи щодо організаційно-господарського зміцнення колгоспів розроблялися, за такої ситуації вони були зайвими. Відсутність матеріальної зацікавленості в розвитку громадського господарства змушувала колгоспників вдаватися до імітації праці, а не працювати по-справжньому. Підірвані самим процесом колективізації, продуктивні сили сільського господарства деградували дедалі більше внаслідок тих ненормальних відносин, що склалися між державою і колгоспами.
Рішення XV з'їзду ВКП(б) (1927) передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації. Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Принципова зміна орієнтирів почалася після поїздки Сталіна до Сибіру і застосування надзвичайних заходів під час заготівлі хліба в лютому 1928 р. "Уральсько-сибірський" метод заготівель базувався на принципі "самообкладання", за допомогою якого село фактично розколювалось за майновою ознакою. І хоча після цих подій Сталін твердив: "Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозверстку, розкуркулення і т. п., є контрреволюційним базіканням," — саме з цього рубежу наростає трансформація кооперації в колективізацію, швидко йде процес згортання кооперації.
Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25—30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200—300 тис. колгоспів. Тому визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати в залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективізація — це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості — сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства, з іншого — разом з індустріалізацією відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.
Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування — це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможних селян, які отримали назву "куркулі". Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася "політикою ліквідації куркульства як класу". Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулення потрапило 61887 господарств, тобто 2,5%.