Реферат на тему
Витоки та передумови демократії
ПЛАН
1. Витоки демократії.
2. Класифікація передумов демократії.
2.1. Особливості економічних передумов демократії.
2.2. Особливості політичних передумов демократії.
2.3. Особливості соціокультурних передумов демократії.
Література.
Слово «демократія» (буквально — народовладдя) походить від давньогрецького словосполучення, яким позначали державний лад, за якого вирішальна роль у прийнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню (1).
Аристотель розумів демократію (крайні форми якої не схвалював) як «такий устрій, коли вільно народжені й не імущі, становлячи більшість, матимуть владу в своїх руках» (3), її засадою він вважав свободу, так само як засадою аристократії — доброчесність, а засадою олігархії — багатство. 3 описаних Аристотелем більше ста політій збереглась лише одна — «Афінська політія». Політія — це, з одного боку, будь-яка форма державного правління в місті-державі — полісі, а з іншого - одна із досконалих форм демократичного правління, поміркована демократія, за якої влада перебуває в руках середнього класу. На відміну від крайньої демократії, політію високо цінував Аристотель. Тому маємо найбільш докладні відомості про функціонування демократії саме в цьому давньогрецькому полісі. Афіняни цінували і вміли берегти демократію і, дещо змінюючи форму, вона проіснувала тут (з двома короткочасними перервами, коли правили тирани) майже сто років — від середини V ст. до середини IV ст. до н.е.
У центрі міста-держави розташовувалася площа – агора (2), де мешканці Афін провадили торгівлю і де громадяни збиралися для вирішення своїх суспільних справ (на екклессію). Народні збори були найвищим органом державного правління, на яких вільні й рівноправні громадяни приймали рішення щодо найважливіших питань життя поліса. Рішення, яке підтримувала більшість учасників зборів, вважалося прийнятим і обов'язковим для виконання громадою.
Участь громадян у суспільних справах не обмежувалася народними зборами. Народ брав участь в адмініструванні через постійно діючі управлінські установи. В Афінах їх було близько тисячі, серед них - рада 500, яка визначала порядок денний зборів. Деякі з цих установ заповнювалися через вибори, інші (таких було більшість) - шляхом жеребкування, причому кожен міг займати управлінську посаду тільки раз у житті.
Для громадянина Афін політика була природнім виявом суспільної активності, не відокремленим від решти життя. Поліс і його справи сприймалися ним як продовження власного «я», а не щось відчужене й далеке. Проте в Афінах, як і в будь-якій іншій державі, ідеал державного правління дещо розходився з реальністю, наповненою суперечностями і незгодами. Є підстави думати, що збори відвідувала лише меншість громадян. Навіть за часів найвищого розквіту демократії правами участі у народних зборах користувалися щонайбільше 40-50 тис. громадян, коли у той час в Афінах налічувалося 340-350 тис. мешканців. Жінки, раби і чужоземці були позбавлені права участі у суспільних справах. Та все ж це був перший досвід інституціалізованого, заснованого на законі, демократичного правління, до того ж узагальненого теоретично. Тому він став важливим загальнолюдським здобутком, вихідним пунктом аналізу феномену демократії.
2. Класифікація передумов демократії
Як правило, передумови демократії поділяються на:
- об'єктивні внутрішні, що характеризують ситуацію (економічну, культурну, соціопсихологічну), яка складається в тій чи іншій країні у процесі історичного розвитку та спонукає її стати на шлях демократії і більш чи менш успішно рухатися по ньому. До об'єктивних внутрішніх передумов демократичного розвитку належать (17): економічні (економічне зростання і достатньо високий рівень добробуту, приватна власність, ринкові відносини; наявність агентів ринку та їх правова захищеність), соціальні (наявність доволі чисельного середнього класу, розвиток громадянського суспільства, «соціальний капітал»), культурно-психологічні (певний рівень масової освіченості, громадянська політико-правова культура, достатньо високий рівень моралі, демократична соціокультурна традиція);
- об'єктивні зовнішні, які вказують на вплив геополітичного становища і міжнародних відносин, на вибір державою напряму розвитку та на її спроможність перейти до демократії, на значення процесів глобалізації, що впливають на внутрішню та зовнішню політику держави, створюють певне середовище, в якому здійснюється демократизація;
- суб'єктивні, пов'язані зі свідомими діями людей (насамперед інтелектуальної та політичної еліти), які демонструють певний ступінь розуміння проблем, що постали перед країною, й можливостей їх розв'язання за допомогою демократичних механізмів, виявляють політичну волю й уміння керувати процесом переходу до демократії. На суб'єктивних чинниках утвердження демократії наголошують здебільшого дослідники-транзитологи - представники так званого процедурного підходу (І. О'Доннелл, Ф. Шміттер, та ін.). Вони підкреслюють важливість правильного вибору стратегії й тактики демократичних змін, послідовності та обґрунтованості рішень і дій людей, що ініціюють демократизацію, свідомий вибір ними тих чи інших моделей політичної поведінки, процедурних норм та організаційних форм нових політичних інститутів (19).
2.1. Особливості економічних передумов демократії
Рівень економічного розвитку. У заможному й процвітаючому суспільстві громадянин свідомо, із почуттям власної гідності й поваги до інших людей може брати участь у суспільному житті, отримуючи задоволення від виконаного обов'язку, від впливу на перебіг суспільне значимих подій. А в кризово-фрагментованому суспільстві людину поглинають клопоти фізичного виживання й вона уникає участі у розв'язанні суспільних проблем. Очевидною є залежність між рівнем економічного розвитку і демократією. Якщо на карті світу відзначити держави з високим рівнем доходу на душу населення, то вона мало відрізнятиметься від карти, на якій будуть позначені сучасні ліберально-демократичні держави.
Ефективними, стійкими є економічні системи, що освоюють нові технології і забезпечують постійне зростання виробництва й добробуту населення (19), засновані головним чином на приватній власності та ринкових методах господарювання. І те, й інше науковці одностайно та небезпідставно відносять до передумов демократії.
Форми власності й демократія. Сучасна демократія немислима без особистої свободи громадян, запорукою якої є, згідно з теорією лібералізму, приватна власність і ринкові відносини. Разом вони становлять систему вільного підприємництва, будь-який відступ від якої, на думку Ф. Гаєка, призводить до рабства. Власність — один із найістотніших видів відносин між людьми, що визначає їхній суспільний статус і соціальні можливості, у тому числі й можливості участі в управлінні суспільством.
Існує різна класифікація власності. Найбільш проста поділяє її на державну й недержавну. Остання включає приватну й колективну власність у різних формах. З позицій дослідження передумов демократії найбільший інтерес становить питання про політичний вплив державної та приватної форм власності. Першу зазвичай розглядають як перешкоду, а другу - як необхідну передумову демократії, хоч взаємозв'язок форм власності та державного правління не завжди однозначний.
Рання форма державної власності (насамперед на землю і воду) виникла в межах так званого азійського способу виробництва, притаманного державам Стародавнього Сходу. Основоположна роль держави в забезпеченні суспільства засобами для існування спричинилася тут до гальмування приватновласницького сектора і виникнення східних деспотій, яким була властива необмежена теократична влада правителя (царя, фараона, падишаха), розквіт бюрократії, відсутність свобод і придушення особистості.
Виникнення інституту приватної власності пов'язують зі Стародавньою Грецією. Приватна власність, як більш ефективна економічно, сприяла швидшому розвиткові виробництва і виникненню широких верств заможного та середньо забезпеченого громадянства. Разом ці чинники уможливили утвердження й відносно тривале існування демократії в афінському полісі. З настанням Нового часу в західних країнах виникли відносини необмеженої приватної власності. Вона ґрунтувалася на товарному виробництві, відносній рівності і свободі приватних осіб як суб'єктів економічної діяльності. Необмежена приватна власність з її гаслом вільного виробництва й вільного просування товарів на ринки (без втручання держави) стала необхідною передумовою утвердження тих моделей демократії, які й отримали назви ліберальної, представницької та захисної.
Згодом (у ХХ ст.) замість панування індивідуальної приватної власності окремої особи з'явилася акціонерна власність. Вона не тільки забезпечила значну економічну ефективність, а й призвела до децентралізації капіталів та залучення великої кількості вкладників, сприяючи тим самим збільшенню середніх верств суспільства, перетворенню їх у власників. Ці процеси позитивно позначилися на розширенні та зміцненні соціальної бази демократії (20).
На сучасному етапі розвитку акціонерних товариств влада перейшла від акціонерів-власників до найманих керівників (менеджерів), організаційна структура корпорацій ускладнилась. Це, звичайно, знижує демократичний потенціал акціонерної власності. Крім цього, нині існує тенденція до підвищення ролі державної власності, яка, з одного боку, сприяє вирівнюванню соціальних можливостей людей і розширенню соціальних аспектів демократії, а з іншого — несе в собі загрозу домінування державно-бюрократичного апарату та обмеження у зв'язку з цим свободи особи, яка є основою сучасної демократії.