В інституті працювали колишні викладачі педтехнікуму, були запрошені для викладання на агробіологічному відділенні професори Л. Морейніс і А. Павлинова, доцент П. Сосін, для викладання математики - доцент О. Кожухівський. Українську мову і літературу викладав випускник літературно-лінгвістичного відділу Харківського інституту профосвіти поет М.Ф. Нарушевич. Читала лекції К.Я. Коцюбинська, дружина Х.М. Коцюбинського, директора музею М. Коцюбинського у Вінниці. У1933 році М.Ф.Нарушевича безпідставно репресовано і в 1937 році розстріляно на Соловках[48].
У той час в інституті працювали також уже згадуваний вище критик Ф.Б. Якубовський, професори Д.А. Зінчук, П.Л. Адамович, О.О. Савостіянов.
Тоді було здійснено ряд заходів щодо розширення навчально-матеріальної бази, зокрема, створено агробіологічну станцію, обладнано кабінети і лабораторії з деяких дисциплін.
Проте зростання мережі шкіл, дитячих шкільних і позашкільних закладів вимагало дальшого розширення і вдосконалення підготовки вчительських кадрів. 3 цією метою 10 липня 1933 року комісія Наркомосу ухвалила запровадити нову систему підготовки вчителів: інститути соціального виховання були реорганізовані в педагогічні з чотирирічним терміном навчання. Вінницький педінститут почав готувати спеціалістів на трьох факультетах: фізико-математичному, мовно-літературному та історичному.
Для активнішого залучення молоді до інституту було створено робітфаки і не лише у Вінниці, а й у районних центрах - Хмільнику, Дунаївцях, Тульчині.
Iвсе ж педінститут не встигав за потребою області у вчителях. Тому з вересня 1935 року він став учительським з дворічним терміном навчання, маючи два факультети: фізико-математичний і гуманітарний (спеціальності "мова і література", "історія").
Через два роки він знову стає педагогічним, але дворічний відділ при ньому зберігся: він готував учителів для 5-7 класів.
Постановою ЦВК і Раднаркому УРСР від 4 квітня 1937 року Вінницькому педінституту присвоєно ім'я Миколи Островського.
Однією з найголовніших проблем, яка вимагала постійної уваги, було забезпечення навчально-виховного процесу кваліфікованими викладачами, створення кафедр. В інституті тоді працював відомий професор, член-кореспондент АН УРСР, математик-методист О.М. Астряб. Його численні вихованці зарекомендували себе здібними працівниками в школах, наукових установах і вищих навчальних закладах, в тому числі й у Вінницькому педінституті. Кафедрою історії завідувала Л.Я. Комірова - досвідчений педагог і науковець, кафедрою фізики - професор, член ВУАН В.К. Бернацький, кафедрою політичної економії - доцент Г.І. Вержиківський, кафедрою педагогіки - професор Л.Я. Кобелєва, кафедрою української літератури - І.Г. Рябенький, кафедрою зарубіжної літератури -Г.П.Кочур[49].
Та все ж кадрів не вистачало, особливо з ученими ступенями. Вирішуючи цю проблему, інститут здійснив ряд заходів. Так, 1938 року 15 викладачів почали працювати над кандидатськими дисертаціями. Серед перших, хто здобув учений ступінь кандидата наук, були завідувач кафедри фізики І.Д. Конозенко (згодом доктор фізико-математичних наук, старший науковий працівник Інституту фізики АН УРСР), завідувач кафедри педагогіки з 1939 р. М.М. Волокитіна, завідувач кафедри російської мови і літератури Г.Л. Пустинников, викладач П.Д. Чирікін. Кілька кандидатів наук направив до Вінницького педінституту Наркомос УРСР. Для роботи на кафедрах було залишено й кілька здібних випускників інституту: Н.І. Ременяка, Я.П. Зінчука, Ю.М. Зискінда[50].
Напередодні війни почали працювати в інституті сумлінні й кваліфіковані викладачі: М.П. Охріменко (українська мова), М.Б. Рубін (історія), В.Р. Ляхович (фізика), С.С. Смирнов (психологія).
Усе це сприяло активізації наукової роботи кафедр. Уперше в історії інституту вони почали організовувати наукові конференції, пожвавилася діяльність студентських наукових гуртків, зростав теоретичний рівень викладання. Було ліквідовано так званий лабораторно-бригадний метод навчання, який знижував роль самостійної роботи студентів, запроваджено чіткіше планування навчального процесу, екзаменаційних сесій. Заслуговувала на увагу організація педагогічної практики. Так, уже на першому курсі студенти знайомилися з навчальним процесом у школі, на другому курсі вони ставали помічниками вчителів, на третьому самостійно вели педагогічну роботу. Після закінчення третього курсу та успішного виконання навчального плану студентів направляли на річну практику і лише після цього їм видавали дипломи.
В інституті дбали про розвиток художньої самодіяльності і спортивно-масової роботи, залучали студентів і викладачів до громадсько-корисної праці в місті та області: виступи з доповідями і концертами, проведення бесід. А в селі Хижинцях студенти організували агрошколу, де щороку навчалося 100-150 колгоспників.
За це десятиріччя інститут закінчило чимало талановитих випускників: майбутні письменники М. Стельмах, К. Гриб, Ю. Назаренко, О. Левада, Т. Одудько, педагог, доктор психологічних наук I. Синиця, академік О.Р. Мазуркевич та інші[51].
1937 року директором інституту призначено Я.К. Литвинова, заступником з навчальної роботи - спочатку Д.В. Міщука, а згодом М.Д. Буглова[52].
У 1940-1941 навчальному році за денною формою навчалося в педінституті 440 студентів, а в учительському - 438; на вечірньому відділені - 48, на заочному - 700.
У житті інституту в передвоєнне десятиріччя було чимало складного, тривожного і трагічного.
Голодомор 1933 року, що його переживав народ України, не обійшов і студентів та викладачів. Нерідко студенти змушені були залишати навчання.
Не обминули викладачів та студентів репресії. Розпочалося зі сфабрикованої справи так званої СВУ (Спілки визволення України). Членів цієї організації було "викрито" й у Вінниці. Без будь-яких підстав були заарештовані В.Д. Отамановський – вчений-історик, дослідник нашого краю, викладач літератури М.Ф. Нарушевич, про що вже йшлося вище, викладач історії Симакович. Багатьох викладачів і студентів безперервно викликали в слідчі органи, вимагали брехливих свідчень. Звільнили з роботи директора А. Пбераі заступника О. Коцюбу. Недовго протримався на посаді новий директор І.Д. Малий, призначений у 1933 році. Його було заарештовано 1935 року, а згодом, у 1937 році - і призначеного на його місце Т.О. Купріянова. їх без будь-яких підстав звинувачено у "зв'язках з контрреволюціонерами-націоналістами" і розстріляно.
Того ж року розстріляли завідуючого кадрами інституту П.Н. Заворотного як "контрреволюціонера, троцькіста-націоналіста". Реабілітовано їх посмертно.
Вихованці інституту тих часів пам'ятають Г.П. Кочура, який з 1936 року і до початку війни завідував кафедрою зарубіжної літератури. Він відзначався не лише як здібний педагог, а й як талановитий поет-перекладач. 8 жовтня 1943 року арештований у Полтаві за те, що нібито "під час тимчасової німецько-фашистської окупації належав до організації українських націоналістів". Незважаючи на відсутність будь-яких доказів, він і його дружина Ірина Воронович (теж викладач інституту) були засуджені на десять років виправно-трудових таборів і на подальші п'ять років позбавлення прав. Реабілітовані 1957 року. 3 часом Г.П. Кочур став майстром поетичного перекладу, був удостоєний літературної премії імені Максима Рильського та державної премії імені Т.Г. Шевченка. Це далеко не повний перелік[53].
Та все ж колектив Вінницького педінституту в тих складних умовах прагнув готувати кваліфікованих спеціалістів. За період з 1930 по 1941 рік інститут підготував 2405 вчителів для середніх, неповно середніх і початкових шкіл.
Отже, 20-ті – 30- ті рр. стали часом значних перетворень та змін. В цей час відбувається пролетаризація та надмірна ідеологізація освіти в державі. Безумовно, інститут не залишається осторонь цих процесів. В цей час активно розширюється спектр навчальних дисциплін, до вузу запрошуються провідні науковці краю та держави в цілому. Студентська молодь бере активну участь у житті закладу та міста, створює гуртки, різноманітні осередки та клуби. Рівень матеріального забезпечення студентів залишається досить низьким. Більшість із них були вихідцями із бідних сімей, тому, незважаючи на певну фінансову допомогу, мусили працювати і навчатись паралельно. Це вносило певну дестабілізацію у навчальний та виховний процес. Не оминули наш заклад і трагічні події. Особливо це стосується передвоєнного десятиліття, коли почалися масові процеси «викриття націоналістичних ухилів», розгорнулися репресії проти класово ворожих елементів.
вінницький педагогічний державний університет
Висновки
Історія педагогічної справи на Вінниччині має більш, ніж столітню історію. За цей час отримали атестати самі і передали свої знання учням багато поколінь українських педагогів. Одним із важливих елементів педагогічної освіти є Вінницький учительський, а згодом і інші навчальні заклади, які виникали на його основі. В даному дослідженні автор розглянув процес створення навчального закладу, формування контингенту студентів, його соціальний та національний склад, проаналізував екзаменаційний процес, повсякдення студентів, їх побутові та матеріальні умови життя, проаналізував вплив на заклад Першої світової війни та Визвольних змагань, прослідкував процес українізації навчального закладу в період 1917-1918 рр., розглянув зміни, що прийшли в інститут із встановленням радянської влади, зокрема зміну правил прийому до закладу та зміну навчального процесу, збільшення кількості дисциплін та розширення контингенту викладачів, створення студентських гуртків, висвітлив період 30-х рр. на прикладах трагічної долі репресованих викладачів та студентів. В ході дослідження було виявлено ряд маловідомих фактів із життя дореволюційного студентства: існування благодійних товариств допомоги тим, хто її потребував, описано механізм повернення кредитів. Вражає практична спрямованість освітнього процесу, тісний зв’язок з базовими навчальними закладами під час проходження педпрактики. Є показовим високий рівень відповідальності педагогів за організацію житлово-побутових умов учнів-студентів. Наявні документи свідчать про рівень навчально-виховного процесу, варто лише ознайомитися з протоколами педагогічних рад інституту. Складається також враження, що у дореволюційній Російській імперії значно серйозніше ставилися до матеріального забезпечення педагогів, ніж у наступні періоди. Переписка керівництва інституту з вищестоячими освітянськими органами має діловий, конструктивний характер, переважно стосується фінансових відносин. Відсутній дріб’язковий контроль, і лише в окремих випадках інститут просив т. зв. «дозволу» на певні дії. Звичайно, виховний процес мав відповідну ідеологічну спрямованість.