в) протиправність поведінки самого потерпілого (у деяких випадках). Це – заподіяння шкод у разі здійснення особою права на самозахист.
Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується. Якщо у випадку здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована собою, яка її завдала. Якщо такої школи завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним загадкам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію (ст. 1169) [49].
Від необхідної оборони слід відрізняти крайню необхідність. Це стан, коли особа заподіюючи шкоду, що загрожує інтересами держави або суспільства, особистості чи правам діючої або іншої особи, завдає шкоду значно меншу. Якщо небезпека зазначеним інтересам і правам не може бути усунуто іншими шляхами. І засобами (наприклад, іншому автомобілю). У разі необхідної оборони включаються і цивільно-правова, і кримінальна відповідальність. У разі крайньої необхідності кримінальна відповідальність вимагається. Однак цивільне право не передбачає автоматичного звільнення заподіювача шкоди від майнової відповідальності. Можливі три варіанти вирішення питання.
а) Загальне правило – шкода. Завдана особі у зв’язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правом чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (крайня необхідність), відшкодовується особою, яка її завдала. Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред’явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла (ч. 1 ст. 1171 ЦК).
б) ч.2. ст. 1171 ЦК надає суду право, враховуючи обставини, за яких завдано шкоди у стані крайньої необхідності, покласти обов’язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоду;
в) суд вправі зобов’язати особу, що завдала шкоду, а також особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоду;
г) суд вправі зобов’язати особу, що завдала шкоду, а також особу, в інтересах якої діяла вказана особа, відшкодувати шкоду в певній частині або збільшити їх від відшкодування шкоди частково або у повному обсязі (ч.2 ст. 1171)
3. Причинний зв’язок між протиправною поведінкою заподіювача і завданою шкодою. Вирішення питання про встановлення причинного зв’язку ускладнюється тим, що закон передбачає у ряді випадків відповідальність одних осіб за дії інших відповідальність юридичної особи за її працівників, відповідальність батьків за дії малолітніх дітей тощо. Тоді причинний зв’язок складається з двох або більше ланок: перша виражає зв’язок поведінки, безпосереднього заподіювача із завданою шкодою; друга – зв’язок між поведінкою безпосереднього заподіювача і діями відповідальної особи.
4. Вина заподіювача шкоди. Норми цивільного права не встановлюють різного обсягу від того: заподіяна шкода умисно чи з необережності (на відміну від кримінального права) – в обох випадах шкода відшкодовується у повному обсязі. Форма вини потерпілого може мати значний лише у тому випадку якщо йдеться про змішану відповідальність.
На відміну від кримінального права, діє презумпція винності – заподіював шкоди вважається винним, поки не доведе, що діяла невинно. Оскільки встановлена презумпція невинності правопорушника, то позивач у заподіянні шкоди. І, навпаки, на відповідача поденний тягар доказування того, що його вина з завданні шкоди відсутня.
У випадках, передбачених цивільним законодавством, обов’язок відшкодування, як виняток із загального правила може бути покладений на заподіювача шкоди незалежно від наявності його вини, тобто і за випадкове заподіяння (відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки) [50].
Цивільний кодекс України передбачає два способи відшкодування майнової шкоди: відшкодування в натурі (на особу, яка заподіяла шкоду, накладається обов’язок надати річ такого ж роду і якості, усунути за свій рахунок пошкодження та ін.) або повне відшкодування завданих збитків.
Вибір конкретного способу відшкодування належить потерпілому. Якщо відшкодовувати шкоду в натурі неможливо або це не відповідає інтересам потерпілого. То збитки відшкодовують шляхом виплати відповідної грошової компенсації. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
Під збитками розуміють: понесені потерпілим витрати; вартість знищеного чи пошкодженого майна; неотримані доходи.
У пункті 9 Постанови Пленуму ВСУ “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами по відшкодування шкоди” від 27 березня 1992 р. передбачено, що у разі неможливості відшкодування школи в натурі потерпілому збитки відшкодовуються в повному обсязі відповідно до реальної вартості на час розгляду справи про втрачене майно або робіт, які необхідно виконати, щоб усунути негативні наслідки неправомірних дій особи, яка завдала шкоду [22].
Захищаючи інтереси потерпілого власника в умовах інфляції, Пленум ВСУ в Постанові “Про судову практику в справах по позовам про захист права приватної власності” від 22 грудня 1995 р. у п. 12 підкріплює, що коли виконання рішення суду буде затримано з вини боржника і за цей час ціни на майно збільшаться, кредитор вправі пред’явити з цих підстав додаткові вимоги про відшкодування збитків [23]. На практиці найбільш поширений спосіб відшкодування шкоди – відшкодування завданих збитків. В такому разі спочатку до суду подається позовна заява.
Одним із спеціальних деліктів є відповідальність за шкоду, завдану працівником юридичної або фізичної особи. ЦК України у ч. 1 ст. 1172 передбачає, що юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівникам під час виконання ним своїх трудових (службових обов’язків).
Порівнюючи із загальними умовами успішної відповідальності, цей вид спеціального факту наділений певними особливостями.
Насамперед протиправність діяння полягає в тому, що особа повинна вчиняти не просто протиправне діяння (діло або бездіяльність), а вчиняти його за таких умов:
1) коли між нею та відповідною юридичною чи фізичною особою є трудові (службові) правовідносини;
2) коли шкода завдається безпосередньо під час виконання трудових (службових) обов’язків.
Наявність між працівником та юридичною чи фізичною особою трудових правовідносин, а також строк виникнення чи припинення цих правовідносин визначається трудовим договором (контрактом), наказом про прийняття на службу, про переведення на тимчасову робот в дану організацію, актом обрання на виборну посаду, а також наказами керівного органу або рішенням суду та іншими юридичними актами, якими оформляється введення особи до числа працівників певної юридичної чи фізичної особи. Це означає, що лише за таких умов особа може визнаватися працівником юридичної або фізичної особи. Якщо говорити про службові правовідносини, характерні для різних видів службовців, то підставою їх виникнення буде відповідний адміністративний акт. При цьому в ЦК України передбачається, що протиправне діяння може вчинятися не лише за наявності між особами трудових (службових) правовідносин, а й за наявності між ними цивільно-правових підрядних відносин. (ч.2. ст. 1172 ЦК УКРАЇНИ), або ж правовідносин участі (членства) у підприємницьких товариствах чи кооперативах (ч. 3. ст. 1172 ЦК УКРАЇНИ) [34].
Під поняття “виховання трудових (службових) відносин” слід розуміти, що особа здійснює обумовлену трудовим договором (контрактом), іншими локальними чи адміністративним актом роботу, як правило, на території юридичної чи фізичної особи протягом робочого часу. При цьому працівник (службовець) може здійснювати трудові (службові) відносини як поза межами юридичної чи фізичної особи (наприклад, відрядження), так і в неробочий час (наприклад, понадурочні роботи), і тому ці ознаки є факультативними [49].
Основною ознакою є те, що працівник (службовець) виконує роботу, доручену йому згідно із зазначеними розпорядчими актами, незалежно від того, має вона одноразовий, тимчасовий чи настійний характер.
При цьому, якщо протиправне діяння здійснюється не з наявності трудових (службових) правовідносин, а з цивільних правовідносин підряду, до уваги береться те, що особа має діяти за дорученням замовника. Коли протиправне діяння здійснюється з правовідносин участі (членства) у підприємницьких товариствах (ч.3. ст. 1172 ЦК України), 10 необхідною передумовою є здійснення підприємницької чи іншої діяльності від імені товариства.
Певними особливостями у цьому спеціальному делікті наділена шкода, а точніше шкода, що завдається працівником внаслідок виконання ним трудових обов’язків. Її слід відмежовувати від шкоди, яку працівник завдав третім особам внаслідок виконання покладених на нього трудових обов’язків.
По-перше, за шкоду, завдану працівником, немає підстав застосовувати цивільну деліктну відповідальність. Тут слід застосовувати норми трудового права щодо відшкодування матеріальної шкоди.
По-друге, коли шкода завдається протиправними діями працівника тертім особам, тоді мають застосовувати правила ч.1 ст. 1172 ЦК Укр
Що стосується причинно-наслідкового зв’язку, то у цьому виді деліктних зобов’язань він може мати складний характер, тобто треба доводити не лише те, що шкода завдана внаслідок протиправного діяння, а й те, що це протиправне діяння було наслідком неналежного виконання чи невиконання працівником (службовцем) або іншою особою покладених на нього трудових (службових) чи інших обов’язків [51].